Нещодавно в Ужгороді відкрився Центр підтримки сім’ї – проєкт благодійної недержавної організації «СОС Дитячі Містечка Україна», що з 2003 року допомагає в Україні дітям-сиротам та сім’ям, щоопинились у складних життєвих обставинах. Керівниця Центру підтримки сім’ї Наталія Криворучко приїхала до Ужгорода з окупованого Бердянська.
За короткий час вона змогла налагодити в місті комунікацію з іншими вимушеними переселенцями, створила офіс, в якому ВПО можуть отримати фінансову та психологічну допомогу. Про роботу Центру підтримки сім’ї пані Наталія розповіла «Про Заходу».
– Добрий день, Наталіє! Розкажіть, як ви потрапили на Закарпаття і з якою місією ви зараз тут.
Те, як я потрапила на Закарпаття, не було виваженим кроком. Це було вимушене переселення, але мені пощастило, що я змогла переїхати саме на Закарпаття, що організація, в якій я працюю і працювала до війни, обрала однією з областей, де можна розширити свою діяльність, Закарпаття, місто Ужгород. Завдяки цьому я змогла переміститися з небезпечного регіону до безпечнішого – на Закарпаття.
– Яку роботу ви тут розгорнули і кого набрали в команду?
Моя робота і діяльність нашої організації взагалі пов’язані з місією нашої організації «СОС Дитячі містечка України». Ми традиційно опікувалися прийомними сім’ями, дитячими будинками сімейного типу. Внаслідок військових дій розширили свою географію і цільову аудиторію, почали працювати з вимушеними переселенцями. І, звичайно, розуміли те навантаження, яке відчуває Закарпаття (місто Ужгород та інші громади краю), що прийняли до себе велику кількість переселенців з інших областей України. Саме тому виникла потреба у відкритті офісу й потреба у штатних одиницях, у співробітниках для нашого нового офісу «СОС Дитячі містечка України». Ми називаємося Центр підтримки сім’ї. Персонал набирали вже також із вимушених переселенців та місцевих жителів. Так сформувався і формується ще наш офіс.
– Представте свою команду.
У нашій команді наразі є два фахівця соціальної роботи – Ірина та Зоряна. Вони ведуть прийом громадян, працюють щодня нон-стоп по 9-10 годин. У штаті також є адміністраторка офісу, вона також допомагає вести прийом і допомагає у вирішенні інших питань, пов’язаних із діяльністю офісу. Зараз у нас є логопед, її послугами можуть користуватися наші клієнти абсолютно безкоштовно. Вона також приймає кожного дня, можна записати до неї на зустріч – і вона попрацює з вашою дитиною, надастьвсі необхідні послуги. Ще є психолог, він також приймає кожного дня, індивідуально проводить заняття і групові з тими дітками, які перебуваютьразом із батьками у місцях компактного проживання переселенців. Можна також за бажанням потрапити на прийом до неї, я можу сказати, що черга на прийом до неї і до логопеда не закінчується. Тому що ці послуги безкоштовні, а після того як батьки побачили результат того, що діти відвідують цих фахівців у нас, вони кажуть: «Я ніколи не очікувала (чи не очікував), що моя дитина буде так усвідомлено ходити на зустріч із психологом». Ще у нас є в команді соціальний педагог, вона забезпечує дозвілля для дітей (також усе це безкоштовно). І, звичайно, у нас є ще водій, тому що ми виїжджаємо по громадах і там будемо проводити прийоми. Цього тижня у нас буде відкритий виїзний прийом у Сваляві, уже є черга, ми там будемо пів дня приймати заявки від внутрішньо переміщених осіб на отримання благодійної та фінансової допомоги.
– Ви переїхали сюди вже з певною клієнтською базою чи все це заново, «з нуля»?
Ні, фактично заново. Приїхали, звичайно, нікого не знаючи. Ми знали статистику, що в місті Ужгороді знаходяться 50 тисяч внутрішньо переміщених осіб, а Закарпаття прийняло 350 тисяч. Але, звичайно, ми не мали контактів. Нам треба було і познайомитися, і залучити людей, щоб вони до нас приходили, щоб вони бачили результат і знали, для чого їм приходити у наш Центр. І тому це все фактично «з нуля»: приїздили, знайомилися з людьми, про себе розповідали, казали: «Приходьте на Мукачівську, 8». А потім вже спрацьовувало «сарафанне радіо», і зараз люди самі йдуть, йдуть і йдуть. У нас є Вайбер-група, там вже більше 700 підписниць, дівчат, які у нас зареєстровані. Всю необхідну інформацію щодо видачі гуманітарних наборів, одержання фінансової допомоги вони отримують через Вайбер-групу. Тобто так і спілкуємося, але зараз, звичайно, клієнтська база дуже розшириться у зв’язку з нашими виїздами у громади. Там попит шалений просто. Бо до деяких громад навіть не доїжджають волонтери. Вони настільки віддалені, що туди мало хто приїздить. Але там теж є переселенці, бо там ще є можливість оселитися безкоштовно.
– А як вибудовується ця комунікація з територіальними громадами?
Виходимо на голів, виходимо, як у Сваляві трапилося, на гуманітарний штаб. Ми там зв’язалися з головою гуманітарного штабу, поспілкувалися з помічниками, спланували зустріч – все, їдемо. І нам було, знаєте, так радісно і дивно, що коли ми розмістили оголошення про те, що буде такий виїзний прийом, нам одразу почали дзвонити з гуманітарного штабу: «Нам передзвонили з Берегова. Можна люди приїдуть з Берегова до Сваляви, щоб потрапити на прийом?». Ми кажемо: «Звичайно, можна». Хоча ми орієнтувалися, що прийом буде тільки для ВПО Сваляви. Мукачево нам просто обриває телефони, кожного дня дзвонять: «Коли ви приїдете до міста Мукачева, проведете там прийом?». У нас не було автомобіля, але вже нам його купили, тож тепер ми маємо змогу виїжджати командою і приймати заявки на допомогу.
– Які очікування у людей, котрі просяться на прийом?
По-різному. Це дуже цікаве питання, я вам за нього дякую. Тому що знаєте, така є стереотипна думка, що переселенці, що їм не запропонуй – все візьмуть, бо у них нічого немає. Ні, по-різному буває, залежно від того, звідки приїхала людина. Якщо ця людина приїхала з Маріуполя, у неї дійсно дуже широкий запит на отримання гуманітарної допомоги, бо в неї нічого нема. Звичайно, вона потребує і продуктовий набір, і засоби особистої гігієни, і одяг, і канцтовари для дитини. А, наприклад, контингент, який приїздить з міста Дніпра, вже не потребує всього, можуть попросити або продуктовий набір, або послуги логопеда, або відпочинок для дитини (наша організація має змогу відправити дитину до табору). У кожного – свої потреби. І наші фахівці на прийомітому і проводять оцінку потреб, щоб людина сказала, що у неї в пріоритеті. Я можу ще додати, що ті люди, котрі приїздили сюди у лютому-березні, у них був один запит на задоволення своїх потреб. Потім було не зовсім затишшя, просто різні люди приїздили, а тоді знову почав їхати Миколаїв, Херсон. І можу вамсказати, що за херсонцями важко спостерігати емоційно і візуально. Ти розумієш, що це – нормальні люди, у яких все було. І коли ми кажемо, що хтось приїхав з однією сумкою (я сама переселенка і знаю, як це), то з Херсона люди взагалі без сумок виїжджали, без нічого. Бо з Херсона не випускають, і ми бачимо, що вони віддали все, продали чи обміняли за те, щоби виїхати. Люди дійсно платять за це кошти, і коли вони сюди заходять, то те, в чому вони зайшли, – це часто єдине, що у них є. А у нас є можливість надавати і фінансову підтримку, матеріальну допомогу, дякуючи тим організаціям, які нас підтримують, – канадському проєкту, який нам надав можливість і широкі критерії. Завдяки цьому більш широке коло може отримати фінансову допомогу.
– Як ви контактуєте з іншими організаціями, яких чимало в Ужгороді? Чи ви пересікаєтеся, налагоджуєте з ними якісь контакти?
Налагоджуємо і маємо дуже гарні приклади співпраці і потенційної співпраці. У нас є ідея гарного проєкту з Тетяною Бутурлакіною, вона зараз є регіональною координаторкою проєкту«Розширення можливостей для працевлаштування ВПО у Львівській та Закарпатській областях». І ми з нею домовилися, що жінки з нашої спільноти зі статусом ВПО будуть приходити до неї на консультації з працевлаштування. Але це не буде прямим працевлаштуванням: приходячи на цю зустріч і спілкуючись із Тетяною (вона є професіоналкою у цій сфері, кар’єрною радницею), жінки отримають фахові консультації і фахову підтримку. Це дасть змогу зрозуміти, що іноді в пошуках роботи треба на ситуацію подивитися під іншим кутом. Наприклад, у людини є талант бути пекарем, кухарем, а вона хоче бути бухгалтером. Тетяна допоможе розкрити свій талант, у неї гарні є кейси. Ми хочемо запропонувати такі зустрічі жінкам, щоб вони на себе подивилися з іншого боку. Що, можливо, не треба весь час шукати тільки вакансію бухгалтера, бо ти будеш класна, якщо підеш робити макіяж чи зачіски, пройшовши певні курси. Ми це розпочинаємо з наступного тижня, на нашому просторі такі зустрічі будуть постійними. У нас є ще гарний майбутній проєкт, який зараз одразу і проанонсую. Маємо домовленість з однією громадською організацією з Закарпаття: вони хочуть відремонтувати біля Перечина дім для переселенців. Вони вже знайшли для цього фінансування, а наша організація візьме на себе витрати з облаштування цього будинку. Потім у нас ще є великі і гарні плани попрацювати в Мукачеві. Ми вже дивилися там приміщення для створення Центру підтримки, адаптації, соціальної інтеграції для переселенців та місцевої громади. Тобто ми там хочемо надавати свої класичні послуги для прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу (як релокованих, так і місцевих), для сімей у складних життєвих обставинах. Там також будуть психологи, логопеди, безкоштовна юридична підтримка, соціальний педагог, соціальний супровід родин, вирішення критичних ситуацій, до яких родини потрапили і з якими вони не можуть впоратися самостійно. Тобто ми дуже швидкими темпами просуємося, дуже.
– Війна вбиває батьків. До тих сиріт, які є, на превеликий жаль, зараз додається велика кількість нових дітей. Чи буде це ваша цільова аудиторія, чи будете ви працювати над пошуком потенційних батьків, родин?
Ми працюємо з дітьми вже зараз у цьому напрямку. Наприклад, є діти в травмі, у фізичній травмі. У нас є спеціалісти, які вже підтримують таких дітей і допомагають їм. Безпосередньо наша організація не може взяти до себе дитину- сироту, тому що ми проти того, щоб діти знаходилися в інтернатах. Звичайно, ми будемо підтримувати створення альтернативних форм виховання, і завжди цим займалися. Діти, які втратили батьків під час війни, повинні отримати нову родину. Дитина не повиннабути сиротою і дитина не повинна виховуватися в інтернатному закладі. Тому ми будемо докладати всіх зусиль, щоб так і було. Це виклик для всіх, треба змінити уявлення в суспільстві, що в країні є багато інтернатів, і діти-сироти будуть виховуватися там. Це неправильно, ми повинні думати, як забезпечити право дитини на сім’ю, щоб її всиновили чи взяли під опіку надійні люди.
– У мене наостанок буде особисте питання: що ви, як внутрішньо переміщена особа (страшенно не люблю цього вислову), будете робити після нашої перемоги?
Знаєте, життя ж триває. І коли зараз говорять тост «За мир і перемогу!», я завжди додаю: « І за деокупацію». Я – з тієї території, яка окупована. Тому я не бачу нашої перемоги без деокупації. Я вам можу сказати, що буду робити точно, коли моя територія, моя Запорізька область, мій рідний Бердянськ будуть деокуповані. Я, мабуть, не піду на море, як багато хто каже: «Піду одразу на пляж». Ні, я не піду на пляж. Я буду ходити вулицями рідного міста і всотувати в себе заново кожну вуличку, кожен камінчик. Тому що це неможливо передати. Я не хочу взагалі, щоб якась людина відчувала те, що відчуває внутрішньо переміщена особа, – оцю неможливість повернутися додому. Тільки на відстані ти відчуваєш, наскільки тобі насправді дорогий рідний дім, твоя область. І я дякую Закарпаттю за те, що ця область приймає переселенців і так багато приймає. Я думаю, що після перемоги я запрошу усіх закарпатців, які трапилися мені на моєму шляху (нелегкому, як і в більшості), до себе в гості. І ми спільно будемо відзначати нашу перемогу та мир.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
