Уперше за багато років українські військовики зустрічають День Збройних Сил в окопах. Під залпами “Градів” та мінометними обстрілами. Воювати взимку їм важко. Знаючи про це, наші волонтери з подвоєними зусиллями збирають їм допомогу й відсилають на Схід. В Ужгороді, окрім “Руху підтримки закарпатських військових”, є група волонтерів, що збирають гроші для батальйону “Айдар”, у якому воює чимало наших земляків.
“Сергія Нігояна вбили біля мене”
Ужгородець Вануш Гаспарян дивом вижив на Майдані, нині ж допомагає військовикам.
Цього чоловіка називають не інакше, як живою легендою Майдану – 62-літній ужгородець Вануш Гаспарян був одним з найактивніших учасників протистоянь у Києві, сотником вірменської сотні, котрий дивом вижив після побиття “Беркутом” у Маріїнському парку.
Днями він разом з іншими ужгородцями-волонтерами повернувся з чергової поїздки в селище Половинкине, де залишив для бійців “Айдару” чимало провізії й теплих речей. За кермом проїхав 3,5 тисячі кілометрів, кілька днів не спав, але одразу погодився розповісти свою історію.
“Я саме запалював коктейль Молотова, а він мені крикнув, аби не висовувався вперед”
– Приїхав я до Києва по роботі якраз тоді, коли Майдан лише починався. Думав – зайду, погляну, що там, – і потрапив на нічний розгін студентів. “Пройшлися” кийками і по мені, але не сильно. За кілька днів я закінчив роботу і поїхав до Ужгорода. Проте вдома всидіти не міг – зібрав речі, гроші для допомоги Майдану і повернувся до Києва. Жив спочатку не в наметі, а на квартирі – не хотів, щоб мене там хтось годував.
Коли на Грушевського вбили мого земляка Сергія Нігояна, я собі пообіцяв, що не поїду звідти, доки Майдан не переможе. Сергія знав добре, він був дуже вихованою і хорошою дитиною. Його вбили якраз біля мене. Я саме запалював коктейль Молотова, а він мені крикнув, аби не висовувався дуже вперед. Тут краєм ока я побачив, як Сергій упав. Коло нас було дуже слизько, тож я подумав, що він послизнувся. В руках я вже тримав запалені коктейлі, тому спочатку їх кинув, вибігши наперед, а тоді повернувся до Сергія, але наші сказали, що в Сергія стріляли і його вже забрали на УАЗику.
Того дня в мене теж стріляли. Куля наскрізь пробила ногу вище коліна. До лікарні я не поїхав – боявся, що заберуть одразу в СІЗО. Пішов додому, де знімав квартиру, сам перев'язав рану, трохи відлежався. Потім знову повернувся на Майдан, прийшов до закарпатського намету і відтоді, з перервою на лікування, жив там аж до 10 серпня.
“Знайшли мене серед трупів”
Лікування, і серйозне, знадобилося після 18 лютого. Тоді в Маріїнському парку лише диво врятувало моє життя. “Беркут” бив мене безжалісно: поламали ноги, ребра, ніс, пальці на руках. Потім схопили мене за ноги і потягли по землі до намету на подвір'ї Верховної Ради. Всередині вони складали поранених і трупи. На моїх очах лопаткою відрубали якомусь хлопцеві голову. Коли хтось із поранених піднімав голову, його сильно били бейсбольною биткою. Я знепритомнів, мабуть, тому мене й не добили – подумали, що вже мертвий.
Пізніше волонтери розповідали, що знайшли мене серед трупів у тому наметі й повезли непритомного до лікарні. Тоді ж кияни, знаючи, що поранених від медиків забирають міліціонери, чатували під лікарнями і забирали некритичних до себе. Такі добрі люди фактично викрали й мене. Я прийшов до тями в їхній квартирі через три дні – наді мною стояли лікарі, які приходили таємно, аби поставити мені крапельниці. На голові, уявіть собі, 18 швів, зуби вибиті, все болить. При мені не було нічого – “беркутівці” забрали гроші, годинник, перстень, золотий ланцюжок із шиї, документи. Ті кияни навіть не знали, хто я, але прийняли мене, як рідного. Ми досі дуже дружимо, я їм довіку буду вдячний, що врятували мені життя.
Тоді я ледве міг ходити, однак дуже просив, щоб мене відвезли на Майдан. 21-го лютого там ще було “гаряче” і я хотів бути зі своїми хлопцями. Тим більше, що ніхто з них не знав, де я, чи живий, чи мертвий. Потім це подружжя киян привозило мене на Майдан зранку і забирало додому ввечері. Вони мені так довіряли, що навіть ключі від своєї квартири залишили, – розповідає пан Вануш.
“Я волонтерство не покину, поки в Україні не настане мир”
Допомагати “Айдару” він почав, ще живучи на Майдані, бо до батальйону вступили чи не всі, з ким він пройшов революцію. Спочатку діставали для хлопців бронежилети, їжу, а возив на передову все Віталій Грегор. Потім сам підключився, почав як водій доставляти все необхідне на фронт.
– Тепер наші “айдарівці” засобами захисту вже забезпечені нормально, харчів теж досить, але дуже не вистачає техніки. Ми за гроші, зібрані від людей, придбали вже три джипи, перегнали туди. З однією машиною сталася неприємність, але ми її владнаємо. Тепер збираємо кошти на машину бійцям нашої 128-ї бригади.
Розумієте, я волонтерство не покину, доки в Україні не настане мир. Це не зрозуміє той, хто там не був і не бачив, у яких умовах живуть хлопці. Я, старий чоловік, плакати хотів, коли ми під'їхали до одного з блокпостів і побачили нацгвардійця в літніх берцях і простих штанях. Надворі мінус 13 градусів і заметіль, а він стоїть у літньому одязі! Ми тому хлопчикові одразу теплі берці подарували, а я зняв зі себе теплі формені штани і бушлат, знайшли кофти теплі, віддали все, щоб одягнувся, – з сумом зауважує ужгородець.
Вануш на цій війні втратив чимало своїх побратимів. Його земляк із позивним “Ара”, улюбленець батальйону, недавно помер як герой, підірвавши себе і сепаратистів гранатою, завдяки чому бійці “Айдару” змогли цілими вийти з бою. Щоразу, як Вануш приїздить на базу батальйону чи на блокпости, боїться почути знову про чиюсь смерть. Це для нього завжди дуже болюче. Хлопці ж його зустрічають як свого, рідного, з котрим на Майдані їли чи не з однієї тарілки. Їхнім радощам від того, що такі друзі не забувають, приїздять і допомагають, немає меж. А це для 62-літнього ужгородця нині найважливіше.
