У Тячівській об'єднаній громаді Закарпатської області відкрили один спорткомплекс і не проти побудувати "ще зо два".
Експерти не раз застерігали об'єднані громади від будівництва великих інфраструктурних об'єктів: стадіонів, спорткомплексів, концертних залів тощо. Побудувати їх не штука: гроші можна отримати з ДФРР чи від міжнародних донорів – а от утримувати потім дуже непросто. В Україні є кілька випадків створення подібних "валіз без ручки", які і кинути шкода, і нести несила. Коли я розповів про це голові Тячівської об'єднаної громади Закарпатської області Івану Ковачу, який у вересні минулого року відкрив у себе новозбудовану Спортивну арену "Тячів", він лише здивувався: "А знаєте, нам би ще зо два таких спорткомплекси треба! Ну, один, так точно…"
Голова Тячівської об'єднаної громади Іван Ковач
Міська фішка
Тячівський спорткомплекс є певною фішкою міста та символом перемоги для місцевої влади. Над чим? Судіть самі. Його почали будувати ще у 2011 році державним коштом, але вже у 2013 фінансування припинилося "через складну економічну ситуацію у країні". Та щойно громада об'єдналася, Іван Ковач оголосив про відновлення будівництва. Аби закінчити його, залучили 9,5 млн грн з Державного фонду регіонального розвитку, кошти обласної та районної ради. До них Тячівська міська рада додала непідйомну до об'єднання суму. У результаті загальна вартість будівництва об'єкта сягнула 27 млн грн, з яких грошей державного бюджету було 11 мн грн.
– Я чому погодився об'єднуватися? Бо це було вигідно, – мружить око Іван Ковач. – Дуже легко було рахувати: береш олівчик, папірець і дивишся, скільки це – 60% ПДФО… Виходила сума, яка з лишком могла покрити проблеми не лише Тячева, але й довколишніх населених пунктів.
Спортивна арена Тячівської ОТГ
Тячів – місто невелике, і ми швидко приїжджаємо на вулицю Вайди, 15, на чепурну площу, вимощену кольоровою тротуарною плиткою. Тут я розумію, що мав на увазі Іван Ковач, кажучи, що із задоволенням відкрив би ще зо два спорткомплекси. Спортивна арена "Тячів" заледве сягає по висоті третього поверху сусідньої хрущовки. До цього комплексу цілком можна додати слово "міні". Він – сама ощадливість та ефективність. Та мені все одно здається, що він завеликий для десятитисячного міста.
– Євген Іштванович Ладані, – простягає мені руку серйозний сивуватий чоловік, зустрічаючи нас на вході, під великою металевою аркою. – Працюю-м ту директором спортивної арени.
Директор спортивної арени "Тячів" Євген Ладані
Спорт і кохання
Розповідь про цю арену почалася зовсім не зі спорту, а з … кохання. Причому такого, яке закінчується шлюбом – швидко і безповоротно. Річ у тім, що хол тячівського спорткомплексу є "базою" для надання послуги "Шлюб за добу". Від листопада минулого року Тячів включено до відповідної державної програми.
– Сьогодні пишете заяву – і організуєме вам туй за єдну добу хороший шлюб – із ведучими, музикантами, червоною доріжкою, гостиною та ось цією аркою для знимків, – каже Євген Іштванович, вказуючи на декоративну дротяну арку у куточку, вкриту ніжно-білими штучними трояндами. – Якщо би-м вам треба було негайно одружувитиси, то прошу дуже!
Перший "терміновий шлюб" відбувся в приміщенні Спортивної арени 11 січня цього року. Одружувалися Михайло Чернявець із сусіднього з Тячевом села Бедевля та Марія Мочарко з села Ільниця, що на Іршавщині. Обоє вони – заробітчани, понад десять років працюють у Чехії, у місті Ліберец, де вони й познайомилися три роки тому. Марія працює у магазині, а Михайло – водієм на кондитерській фірмі. Щоправда, молодятами їх назвати важко: обом уже за п'ятдесят, і у нареченого, і у нареченої вже є діти та на двох шестеро онуків. Вони теж прийшли привітати подружжя.
Михайло та Марія приїхали до Тячева на Різдво і незабаром знову мали вертатися до Чехії. Відтак часу чекати не мали – шлюб за добу й символічна гостина, приготована у кафе Спортивної арени, це було саме те, що їм треба. "Молодят" особисто вітали начальник Головного територіального управління юстиції Закарпатської області Руслана Натуркач, начальник обласного відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Закарпатській області Евеліна Леско та, звісно, Тячівський міський голова Іван Ковач.
– Усі, хто хочуть швидко одружитися, мають сплатити 1850 грн 85 коп. у будні або 3000 грн 85 коп. у вихідні та святкові дні, – говорить він, прискіпливо оглядаючи весільну арку. – Обряд реєстрації шлюбу державним реєстратором коштує 850 гривень, державне мито – 0,85 грн. Все решта отримує спорткомплекс на покриття своїх витрат. Ми також не раз здавали спорткомплекс в оренду, заробивши на цьому кілька десятків тисяч гривень. Дуже задоволені співпрацею з міською релігійною громадою – там і люди порядні, і не палять, і не хуліганять, а платять добре…
Деякі приміщення спорткомплексу здають в оренду
7 робочих місць
Спорткомплекс також отримує гроші від "внутрішніх" орендарів – магазину спортивних товарів та кафе. Арена "Тячів" складається з двох блоків: спортивної зали та одноповерхового адмінкорпусу. У залі тільки 468 місць. Опалюється він електрикою та, в особливо холодні дні, газом, за допомогою спеціального теплового насосу.
Арена "Тячів" складається зі спортивної зали та одноповерхового адмінкорпусу
– Ви не дивіться, що туй холодно, – випереджає моє запитання Євген Ладані. – Сьогодні заняття починаються о другій годині, то значить, за п'ятнадцять друга розпочинаєме си гріти, і о другій вже буде тепло. В адміністративних кімнатах та у роздягалках є двокіловатні електронагрівачі. Теж швидко си гріют.
Спортивна зала освітлюється денним світлом за рахунок великої скляної стіни. Роздягалки теж зроблені так, щоб можна було максимально використовувати для освітлення денне світло, яке йде зі стелі, й не використовувати електрику.
Спортивна зала освітлюється денним світлом
Денне світло використовується і для освітлення роздягалень
– Спортивні проекти вбиває розмах, гігантоманія, – каже Іван Ковач, поки ми йдемо спортивним залом до скляної стіни. – Великі спортивні арени навіть для багатих держав є непосильним тягарем. А маленькі споруди утримувати просто. Що ми витрачаємо на цю арену? 200 тис. грн на рік. А бюджет нашої громади цьогоріч – 126 млн грн. То хіба ми не можемо дозволити собі витратити 0,2 млн грн на здоров'я наших дітей?
– А як же тренери, викладачі? – запитую я. в – Хто платить їм?
– Дитячо-юнацька спортивна школа, – відповідає Іван Ковач. – Наша справа заплатити зарплату інженерові, завгоспу, бухгалтеру, діловоду, двом прибиральницям та, он, ще директору.
Євген Іштванович нахиляє голову на знак подяки.
– На стадіон збираєме си ми взяти ще одну людину, – додає він стримано. – То заразом буде 8 чоловік.
– Ага, ну так, ще на стадіон, – погоджується Іван Ковач.
Зловивши мій здивований погляд, міський голова обурюється і з літературної мови переходить на діалект. Але потім "бере себе в руки".
– Так, цього року запланували-м реконструкцію стадіону. Ніц за то не платиме – 4 млн грн виділила нам туй Федерація футболу України. Ми і так утримуєми той стадіон, просто немає з нього ніякого толку! А так ми зробимо футбольне поле 60 на 40 метрів зі штучним покриттям, зробимо бігові доріжки, зробимо сучасні майданчики для волейболу та баскетболу. Про це нас давно просять наші місцеві спортсмени-аматори. Будемо ремонтувати трибуни й велике футбольне поле трамбувати та пересіювати. Нічного освітлення та інших витратних забавок там не буде.
Громада має великі плани з розбудови спортивної інфраструктури
Некоректне запитання
– Хто ж займатиметься на цьому стадіоні? – задаю я некоректне запитання. – Він, мабуть, буде стояти порожнім, як і цей спорткомплекс?
– Як то порожнім?! – сердиться Іван Іванович. – Та тут всі години розписані, аж до пізнього вечора! Я ж вам кажу: нам би ще одного такого спорткомплекса треба, бо цей перевантажений! До обіду тут займаються школярі. Кожна школа висилає шкільними автобусами дітей на той чи інший час. А з обіду все забито дитячими секціями: з великого тенісу, з футболу, з гандболу, з боротьби… З вечора, після шостої – тут займаються дорослі, вже за гроші: футболісти і тенісисти. А на вихідних у спорткомплексі – змагання. Чемпіонати України, міжнародні турніри: сюди часто приїжджають на товариські матчі наші закордонні партнери. У цьому залі змагаються не раз по 400 дітей!
– Гляньте, туй на підлозі німецька паркетна дошка, – намагається перевести тему розмови директор спорткомплексу. – А ліхтарів стілько є, же можеме уночі проводити які хоч змагання.
– Звідки ж у вас стільки спортсменів? – впираюся я. – У Тячеві ж лише 10 тисяч жителів.
– Так, але у Тячівській громаді – 20 тисяч! – парирує пан Ковач. – А у Тячівськім районі – 170 тисяч. У Закарпатті, щоб ви знали, великий теніс був розвинутий ще за Союзу. Ви думаєте, Чемпіонат СРСР у 1988 році випадково проводився в Ужгороді, га? Та Тячівська школа великого тенісу свого часу гриміла на весь "великий і могучий"!
Іван Іванович стенає плечима, наче дивуючись, як я не можу зрозуміти таких простих речей.
– Он там мобільні баскетбольні щити, які ми замовили у Києві, – знову вставляє директор арени. – Важать вони по 500 кг кожен, але кожен з них може пересувати лиш одна людина. Двоє дівчат взяли-сти тотой щит і легко перетягнули, куди тре. Дуже хороша штука!
– Я розумію, до чого ви ведете, – не звертає уваги на слова директора Іван Ковач. – Але ви не можете звинуватити мене у безгосподарності, бо за результатами Всеукраїнського рейтингу фінансової спроможності за минулий рік, наша громада посідає 16-те місце! Шістнадцяте з 366-ти громад! Причому на утримання власного апарату ми витрачаємо чи не найменше з усіх, а за капітальними видатками на одного мешканця входимо у першу двадцятку. Я і вас розумію, я теж не підтримую громади, які влаштовують у себе, приміром, пожежні станції. Для чого "підігрівати" бюджет, коли он у районі є пожежники – уклади з ними договір і май чистий спокій! Але ж спорт – то цілком інша річ…
– Наш спорткомплекс кращий від багатьох закордонних, – не втрачає надії примирити нас директор. – Наші працівники багато їздили по таких самих маленьких містечках і ніде кращого не бачили. У нас же 11 міст-побратимів. І спортсменів маємо багато – півміста у нас грає у великий теніс, а інші півміста – у футбол. У центрі просто неба є найкращі в області та одні з найкращих в Україні корти на 5 ліній, які люди утримують самі, своїм коштом.
Спорткомплекс кращий від багатьох закордонних
– Мене витрати на спорт зовсім не лякають, – вже спокійніше каже Іван Ковач. – Тому міська рада віднедавна взяла на себе фінансування ще кількох дитячих секцій з футболу та греко-римської боротьби. До них увійшли діти, яких відсіяла ДЮСШ. Ми вирішили, що дитячого бажання займатися спортом достатньо для того, щоб мерія витрачала 5-7 тис. грн на одну групу щомісяця. Якщо поділити ці гроші на тридцятьох дітей, які займаються у цій групі, то виходять копійки. Нехай тричі на тиждень дитина піде не на комп'ютері бавитися і не на пиво, а займатиметься спортом!
Я мовчу. Директор арени зітхає з полегшенням. А Іван Ковач продовжує:
– Не можуть здоров'я і спорт окупитися у невеличкому місті. Але хіба це означає, що у спорт не треба інвестувати? Адже здоров'я – найголовніше. Хіба можна мати спорт і не мати жодних витрат?
Коли ми виходимо зі спорткомплексу, Іван Ковач розповідає про плани будівництва готелю, який, за проектом, мав бути одним цілим зі спорткомплексом. Це дуже зручно, бо коли спортсмени приїжджають на змагання, їх часто доводиться селити по готелях в інших куточках міста. А потім треба винаймати для них транспорт, переживати за те, щоб ніхто не загубився.
Я вже не сперечаюся. Я з усім згідний.
Автор: Дмитро Синяк
Фото:Олега Баклажова
