Втрачений Ужгород: музеї та цінності, які втратило місто

На ідею цього матеріалу мене наштовхнули все ті ж старі газети, з яких можна дізнатися багато чого цікавого про життя Ужгорода у міжвоєнний час. Згадки про музеї, виставки та окремі експонати примушували задуматися: а де ж зараз всі ті історичні та природничі цінності, які зберігалися в дорадянському Ужгороді? Нині я підібрала для читачів кілька згадок про втрачені для міста та його історії речі.

Дзвін Свободи

Дзвін Свободи – це копія відомого американського “Liberty Bell”, який є символом незалежності США від Великобританії. Цю копію виготовили у 1918 році на гроші американців, котрі об'єдналися в організацію “Середньоєвропейська унія”. У жовтні 1918-го на конференції у Філадельфії делегати, в числі яких були Томаш Масарик і майбутній губернатор Підкарпатської Русі Григорій Жаткович, підписали “Декларацію незалежності центральноєвропейських народів”. За даними історика Йосипа Кобаля, після підписання декларації присутні ударили у Дзвін Свободи, надпис на якому проголошував: “Най свобода будеть проголошена через цѣльїй свѣть всім жителям его”. Через рік після цих подій наш край увійшов до складу Чехословаччини. Дзвін же американські русини-емігранти подарували Ужгороду. Коли саме його привезли до міста – достеменно невідомо. Можливо, це сталося аж у 1920-му році, коли в Ужгороді 2 грудня проголосили “Днем свободи”, широко відзначаючи це свято. За одними даними, разом з дзвоном до міста із Філадельфії привезли і два стільці, на яких Масарик і Жаткович підписували декларацію. За іншими – стілець був один (мовляв, підписи, сидячи на ньому, Масарик і Жаткович ставили по черзі), але разом із стільцями прибуло і перо, яким ставили історичні підписи.

Куди ж поділися з Ужгорода ці надзвичайно цікаві експонати? Про стільці і перо згадок ми не знаходили ніяких, а от про Дзвін Свободи газети у 1934-му згадували. Писали, що дзвін довгий час стояв у дворі губернаторського уряду (нині це внутрішній двір Художнього музею ім. Бокшая), в пилюці та бруді. Станом на 1934-ий його в Ужгороді вже не було, нібито відвезли до Праги, де дзвін зберігається у приміщенні празького замку. Тож, якщо буватимете у Празі, зверніть у тамтешніх музеях увагу на дзвони. Якщо побачите великий з надписом “Най свобода будеть проголошена через цѣльїй свѣть всім жителям его”, знайте, що це – наш.

Акваріум

Будівля Жупанату також була місцем, де відкрили перший в місті державний музей. Опікувалося ним Крайове музейне товариство, що об'єднувало істориків та інтелігенцію, котра цікавилася краєзнавством. Музей Підкарпатської Русі відкрили у жовтні 1934-го року у присутності столичного гостя – міністра К. Крофта. На жаль, точних даних про те, де саме розміщувався цей музей, ми у газетах не знаходили. За одними даними, працював він у правому крилі будівлі, за іншими – у одноповерховому приміщенні, розташованому у дворі Жупанату.

Але задовго до створення цього музею в будівлі Жупанату працювала інша видовищна виставка – міський акваріум. Точно відомо, що акваріум містився на другому поверсі головної будівлі у правому її крилі. Відкриття відбулося 21 жовтня 1928 року. На жаль, світлин із цього дійства нам знайти не вдалося, але преса описувала, що в акваріумі можна побачити як законсервовані зразки риб, зібрані відомим дослідником Вадимом Владиковим під час його роботи на Підкарпатській Русі у 20-х роках, так і живі екзотичні рибки в акваріумах.

Нині ми знаємо, що саме у 1928 році іхтіолог Владиков покинув наш край, подавшись вивчати риб Франції, Канади та США. Можливо, саме він був ініціатором створення цього акваріуму, передавши до нього свої робочі експонати. Відомо також, що окрім риб в експозиції акваріуму можна було побачити птахів (на жаль, в газетах тих часів не уточнювали живих чи опудала) і деякі зразки рослин. Це дозволяє припустити, що саме на основі цієї колекції пізніше був створений Музей Підкарпатської Русі.

Цікаво, що працював акваріум у будівлі колишнього Жупанату аж до 1947 року. Далі ж основну частину його експозицій перенесли до ужгородського замку, де вони стали експонатами краєзнавчого музею Закарпатської області.

Тарантули

У 1931 році Ужгород гудів, а преса лише й писала про нашестя отруйних тарантулів, один укус яких здатен призвести до “збіснення” і подальшої смерті людини. Тарантулів щодня ловили по всьому місту й приносили до все того ж невеличкого природничого музею-акваріуму в будівлі Жупанату. Журнал “Підкарпатська Русь” писав, що до Крайового музейного товариства першою принесли самичку тарантула, яка могла попасти до нас у посилці з “цитронами”, тобто лимонами. Далі при прокладанні водогону на торговиці робітники знайшли під землею гніздо пари тарантулів. Потім до музею принесли тарантула, впійманого на вулиці, а ще одного згодом упіймали в новозбудованій “масариковій” школі, де павук грівся на батареях. Всі павуки, мовляв, знаходяться у музеї, крім одного, котрого самичка з'їла, щойно його запустили до тераріуму.

Після вивчення фахівці музейного товариства дійшли висновку, що ці павуки є не традиційними, а так званими “руськими тарантулами” – Trochosa infernalis. Живуть вони і “в Мадярщині, і в Україні”, павутини не плетуть, а риють під землею глибокі коридори, полюючи на дрібних комах та саранчу, яких вбивають отрутою. Газети тоді заспокоювали населення: від укусів цих павуків людина померти не може, ефект буде хіба як від укусу бджоли. Куди поділися ці експонати згодом – невідомо.

Лапка ведмежати

Справжня боротьба за цікавий природничий експонат розгорілася у 1933-му році між Крайовим музейним товариством і Вищою землеробською школою у Брно. Почалася вона з історії, яка вразила усіх місцевих мисливців. У лісі під Береговом державні лісники розставили залізні капкани для вовків. Та в один із таких випадково попався не вовк, а маленьке ведмежатко. Його мама не відходила від капкану, приносила ведмежаті їжу. А потім наважилася на неймовірний вчинок – відгризла маляті лапку біля самого капкану, після чого в зубах понесла ведмежатко геть.

Газети писали, що капкан з лапкою ведмежати розглядали і фотографували зоологи і мисливці. Вони не знали, чи виживе після такого вчинку ведмедиці маля, однак визнавали цей факт надзвичайно цікавим і рідкісним. Капкан з лапкою хотіло забрати до себе у музей Крайове музейне товариство, однак виявилося, що експонат якимось чином був вивезений до міста Брно, де був подарований місцевій землеробській школі.

Наші музейники страшенно обурювалися не лише фактом вивезення експонату за межі Підкарпатської Русі, а й тим, що школа, аби привернути уваги перехожих до своєї благодійної скриньки, виклала ведмежу лапку просто під міську ялинку.

Музейне товариство писало керівництву школи у Брно листи з проханням повернути експонат, однак чим закінчилася ця історія – невідомо.

Дерев'яні чаші та Євангелія

Газета “Неділя” у 1937-му році писала про відкриття 1 вересня в Ужгороді ще одного музею – єпархіального. Ідея відкриття музею належала єпископу Олександрові Стойці. Під нього виділили у єпископській резиденції 7 кімнат, які сполучалися також з багатою єпископською бібліотекою. Що саме можна було побачити в єпархіальному музеї, газета чомусь не уточнювала. Писали лише, що експонати дуже цінні, і є серед них багато писемних пам'яток, які стосуються історії нашого краю та єпархії. А також, що духовенство краю сприйняло звістку про відкриття музею дуже схвально і готове передати туди доступні історичні та духовні цінності.

В контексті цього згадували інший музей, до якого потрапило чимало наших експонатів. Мовляв, у 1909 році вікарій Михайло Балог ініціював відкриття у Сиготі (нині це місто Сигіт в Румунії) Марамороського руського музею, призначивши його директором відомого лінгвіста й історика Гіядора Стрипського. До цього музею духовенство нашого краю відправляло старовинні речі: дерев'яні чаші, церковні прибори, рукописні Євангелія тощо. Розглядалася можливість їхнього повернення до Підкарпатської Русі з планами розмістити речі на огляд в новому єпархіальному музеї. Чим вони закінчилися – невідомо.

Що сталося з цінностями єпархіального музею після Другої світової війни – так само до кінця не встановлено. Певна частина з них, включно з бібліотекою, була, звісно, передана музеям і освітнім установам (тому ж таки Ужгородському університету), однак доля деяких цінностей досі залишається невідомою.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”