Втрачений Ужгород: останні шваби вулиці Швабської

"Вікіпедія" пише, що шваби – це німці, котрі розмовляють швабським, або південнонімецьким діалектом німецької мови. В Ужгороді же швабами колись називали усіх німців, не розбираючись, яким там діалектом вони розмовляли. Нині від ужгородських швабів залишилася лише назва вулиці – Швабська. Про колонію же німців, котрі приїхали у місто в кінці XVIII століття, на жаль, відомо досить мало. Нині "Про Захід" розкаже про останніх швабів вулиці Швабської, потомків колишнього голови і "бірова" німецької громади Іштвана (Штефана) Кеслера.

Будинок Кеслера на вулиці Швабській нині затиснутий з усіх боків сучасними торгово-офісними забудовами. Його власникам бізнесмени не раз і не два пропонували продати ділянку з домом, звісно, аби знести його, як це сталося з іншими старими будівлями на цій вулиці. Однак потомки Іштвана Кеслера, людини, котра 20 років керувала німецькою громадою, була неформальним її суддею і представляла німців у міському представництві (аналогу нинішньої міської ради), навідріз відмовляються продати фамільний будинок. Онучка Кеслера, Катерина Дуфінець (у дівоцтві Рінгер), каже: цей будинок з клаптиком двору – єдине, що ще залишилося від земель і колишнього багатства їхньої родини, тож продати його нині потомки не мають морального права.

Пані Катерина, розповідаючи мені про свою родину, розкладає на столі пожовтілі документи. Їй відомо, що 7 німецьких родин, серед яких були і її предки з батькової та маминої ліній, приїхали до Ужгорода ще у ХVIII столітті. Дослідники життя німців на Закарпатті (зокрема Грибанич і Павленко) зазначають у своїх працях, що таких організованих приїздів німецьких груп було кілька, перші ж 20 родин справді оселилися в Ужгороді у 1776 році (називають також інший рік – 1786). Німцям пообіцяли, що на новому місці їх чекатимуть земельні наділи, готові будинки, майстерні і худоба. Однак більшість переселенців обіцяного не отримали, тож частина з них одразу ж поїхала геть, а інші почали налагоджувати побут на виділеній містом спеціально для німецької колонії вулиці Минайській (попри розповсюджений міф, ця вулиця здавна ніколи офіційно не називалася Швабською, отримавши таку назву вже за незалежної України).

З часом німецька колонія в Ужгороді розросталася, сюди прибували нові родини з німецького Зальцбурга та Рейнсько-Франконського Пфальцу. Родина ж Кеслерів, про яку ми розповідаємо, була ще в першій групі переселенців, тобто приїхала до Ужгорода ще у 1776 чи 1786 році. Імена тих перших ужгородських Кеслерів, на жаль, не збереглися. Нині потомки лише знають, що вже в Ужгороді у 1830-му народився Ондраш Кеслер, котрий у 1857-му одружився на Котолін Фукс – теж німкені, народженій у 1839-му. Відомо, що подружжя займалося сільським господарством, мало багато землі, худобу. З дев'ятьох їхніх дітей до дорослого віку дожили лише шестеро. Одним із синів цього подружжя і був Іштван (або як його називали "за чехів" Штефан) Кеслер, народжений 4 квітня 1877 року.

Іштван закінчив 8 класів горожанської школи, далі ж не навчався, бо мусив допомагати матері, котра у 1988-му овдовіла, вести велике домашнє господарство. На той час ужгородські німці мали величезні площі земель в Ужгороді та його околицях. Вирощували городину, кукурудзу, утримували худобу, фактично годуючи все місто, поставляючи на столи ужгородців м'ясну та молочну продукцію, овочі та кукурудзяне борошно.

Кеслери мали великі земельні ділянки біля залізничного вокзалу, районі вулиці Джамбула, біля колишнього м'ясокомбінату. Худобу випасали на своєму пасовиську у Минаї. Власне, і на самій тодішній вулиці Минайській, де з 1840 року і досі стоїть будинок Кеслерів, у родини був величезний двір, який простягався аж до нинішньої вулиці Пархоменка. На цій ділянці росла городина, а ще стояли корівники, свинарники, курятники, приміщення, де зберігалося сіно. На збір урожаю Кеслери, як і інші німецькі родини, які займалися сільським господарством, запрошували з навколишніх сіл селян. Кажуть, що саме німці перетворили тодішні околиці Ужгорода з непролазних хащ на акуратні упорядковані городи, на яких працювали з ранку до вечора всіма своїми великими багатодітними сім'ями.

Німецька громада була дуже дружньою. З документів Кеслерів видно, що хресними батьками їхніх дітей протягом двох поколінь були лише німці: Фукси, Рінгери, Крони, Корни, Пушавери, Шоопи. Шлюби вони також укладали фактично з сусі

сусідами. Спільно громада володіла і лісом, в якому заготовлювали дрова для опалення будинків взимку. Цей ліс, дорогою з Ужгорода на Циганівці, люди досі називають швабським. Та навіть при такій згуртованості німці не змогли зберегти своєї національної ідентичності. Вже через кілька поколінь вони перестали дотримуватися своїх традицій, а за відсутності школи з німецькою мовою викладання, згодом забули і мову. Навіть Іштван Кеслер, голова швабської громади, зовсім не знав німецької, говорив і молився угорською мовою. Скажемо також, що всі ужгородські німці були ревними римо-католиками, кожної неділі обов'язково ходили до церкви і ніколи не працювали у релігійні свята.

Іштван Кеслер з дружиною і дітьми

Повертаючись же до Іштвана Кеслера, розкажемо, що у 1902 році він одружився на своїй сусідці Марії Кеслер. Вона мала таке ж прізвище, але не була його родичкою, хоч також походила із німецької родини, яка приїхала до Ужгорода ще у першу хвилю переселення. Жила Марія у будинку, який знаходився навпроти Іштванового (нині на його місці – великий загороджений пустир). У цього подружжя народилося аж 12 дітей, однак до дорослого віку дожили лише восьмеро з них. Іштван Кеслер був людиною принциповою і порядною, саме тому його протягом 20 років поспіль громада обирала своїм старостою і "біровом" (суддею). Звісно, ці посади були не офіційними, а так би мовити громадськими. До "бірова" приходили розібратися з якимось дрібними непорозуміннями, суперечками, проханнями. Представляв Ішван Кеслер громаду і в міському представництві, але депутатство ніяк не впливало на його основне заняття – землеробство і тваринництво. Він і будучи міським депутатом продовжував гнути спину на своїх  численних городах.

Велика і заможна сім'я Кеслерів продовжувала жити у невеличкому будинку на тодішній вулиці Минайській. Марія не раз казала чоловікові: "Штефі, давай побудуємо більший будинок!". Та він не погоджувався, відповідав, що краще купить ще землі, адже має чотирьох доньок, яких мусить видати заміж і забезпечити хорошим приданим. Він дотримав слова і справді видав трьох доньок, подарувавши їм великі земельні наділи. Лише одну, Моргіт, не хотів відпускати від себе, хоч і мав пропозиції, бо через дитячий параліч вона не могла жити повноцінним життям.

Іштван Кеслер з дружиною і дорослими дітьми

Трагічну долю мав і найстарший син – теж Іштван. Хлопець, на якого батьки покладали багато надій, вважаючи його основним продовжувачем сімейної справи, у 1944-му був викликаний радянською владою на кількаденні роботи з відновлення краю після війни. Він міг сховатися, як це зробили багато інших місцевих німців, та оскільки був таким же принциповим і порядним, як його батько, відкрито і з готовністю пішов на ці роботи. Як ми всі знаємо, закінчилося це тим, що німців разом з угорцями вивезли за межі краю, а кількаденні роботи перетворилися на роки поневірянь у радянських таборах. Сліди Іштвана зникли у фільтраційному таборі в Самборі. Там його востаннє бачили знайомі, котрі також розповідали, що у тому таборі лютував черевний тиф, від якого помирала велика частина бранців. Рідні шукали Іштвана багато років, писали у всі інстанції, однак жодної  інформації про його пересування з Самбору не знайшли, а тому припускають, що він там захворів на тиф і помер.

Зникнення сина сильно вдарило по здоров'ю Іштвана Кеслера-старшого. Добила ж його нова влада, яка поступово забирала в його сім'ї землю: спочатку ділянки біля вокзалу і м'ясокомбінату, а потім і задній двір дому. Ще деякий час сім'я жила за рахунок худоби і городу у дворі. Марія продавала на базарі домашній сир, молоко, дуже великі і смачні пучки салату, кропу тощо. Коли ж у 1954-му до них прийшли і забрали корів, а також весь сільськогосподарський реманент, Іштван Кеслер зовсім здав і  через три роки помер.

Нині у будинку швабського "бірова" живе його онучка Катерина. Вона теж народилася у чистокровному німецькому союзі, бо її мама Гізелла Кеслер у 1939-му вийшла заміж за сусіда – потомка німецької родини Рінгерів. З цією родиною пов'язана одна цікавинка вулиці Швабської – хрест на перехресті вулиць Швабської-Жемайте. Багатій Мігай Рінгер, одружившись на Марії Сенгетовській, у 1907-му встановив фактично у кінці німецького поселення на тодішній вулиці Минайській білий кам'яний хрест.

Оригінальний "швабський" хрест

Він простояв там багато років, аж поки у 50-х радянська влада його не знесла, викинувши на старому цвинтарі по вулиці Капушанській. Люди його знайшли і встановили у глибині цвинтаря, досі запалюють під ним свічки. На початку 90-х років потомки Рінгерів і Кеслерів хотіли повернути фамільний хрест на старе місце, однак він був у такому стані, що переносити його не ризикнули. Тоді греко-католицька громада встановила там інший хрест, який можна побачити на вулиці Швабській і нині. А кам'яний і досі захований у кущах старого цвинтаря – як втрачена згадка про ужгородських швабів.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"