Втрачений Ужгород: старовинні міські аптеки (частина третя)

"Про Захід" продовжує серію матеріалів про старі аптеки Ужгорода розповіддю про заклади "Святий Антоній", "Уранія", "Янгол-охоронець" і, звичайно, "Корзо", або відому всім ужгородцям "першу" аптеку. 

Аптека "Святий Антоній" в Ужгороді була заснована, за даними "Щорічної книги аптекарів Угорщини", 1904 року. Знаходилася вона на нинішній вулиці Корятовича (тоді – площі Сечені), що можемо побачити на поштовій картці, датованій 1914-им роком. 

"Адресар Республіки Чехословенської" за 1925 рік вказує, що на площі Корятовича (так її назвали у чехословацькі часи) діяла лише одна аптека – той таки "Святий Антоній", а власником закладу був Едмунд Томчані. З фотографії видно, що розміщувалася вона у тій же будівлі, де донедавна діяла аптека № 2.

"Адресар" за 1930-ий рік вказує вже нову адресу "Святого Антонія" – вулиця Духновича, 1. Тодішня влада справді дала таку назву вулиці в центрі міста (там же, де й зараз). Тож "Святий Антоній" працював у приміщенні колишньої "другої" аптеки, тільки вхід мав не з кута, а збоку. Вивіски "Lékárna", (тобто аптека) частково видно і на пізніших світлинах і поштових картках, що підтверджує те, що на цьому місці ще до війни працювала фармація. "Щорічна книга аптекарів Угорщини" називає "Святого Антонія" в переліку аптек аж до 1944 року, незмінно називаючи її власником все того ж Томчані Одона (Tomcsányi Ödön). 

Багаторічні працівники аптекоуправління, провізори, котрі після війни приїхали працювати до Ужгорода, зокрема й авторка багатьох цікавих матеріалів про працівників фармацевтичної галузі області Неля Ковалик, розповіли, що аптека №2 за радянських часів не була обладнана якимось старовинними меблями чи інструментами. Хоча меблі там були дерев'яні, їх потім навіть реставрували і перенесли до аптеки "Матері і дитини" на вулиці Другетів. Нині на місці колишньої державної "другої" аптеки працює приватна. 

У 1922 році, за даними "Щорічної книги аптекарів Угорщини", в Ужгороді відкрили аптеку "Янгол-охоронець". В "Адресарі Республіки Чехословенської" за 1930-й рік справді значиться, що на Масариковій площі, 29 (нинішній площі Петефі) працює аптека "Янгол-охоронець" Юліуса Елека. Ми вже писали про заклад "У Чорного орла" родини Ламів, який теж працював на Масариковій площі. В тогорічному "Адресарі" він теж значиться, тож виходить, що на одній маленькій торговій площі в невеличкому Ужгороді у 1930-му році діяли одразу дві аптеки. 

У 1937-му власником "Янгола-охоронця" зазначений вже Андрей Елек, у 1939-му його ім'я вже пишуть на угорський манер – Елек Ендре. Він же володів аптекою аж до 1944 року. Дивно, але на жодній довоєнній світлині чи поштовій картці з видами Ужгорода не видно на Масариковій площі іншої аптеки, крім кутової родини Ламів. Тому дізнатися, де саме вона знаходилася, ми, на жаль, не змогли.

Подібною є ситуація зі ще однією довоєнною аптекою. Наприклад, знаємо, що була в місті аптека під назвою "Уранія", заснована 1933 року. "Адресар" за 1937-ий рік вказує, що володів нею Голас Ph. Mr. Александер (так підкреслювали, що Голас Александер був кваліфікованим фармацевтом – магістром фармації), а знаходилася вона на Другетовій площі, 21. "Уранія" під керівництвом Шандора Голаса працювала в Ужгороді до 1944 року, однак де саме – питання відкрите. Маємо припущення, що фармація могла знаходитися в будинку "Просвіти", адже саме там у 30-ті роки відкрився кінотеатр "Уранія". А, можливо, йдеться про ту ж аптеку "Матері і дитини" на нинішній вулиці Другетів.

Найбільше ж нам, природно, хотілося знайти інформацію про відому всім ужгородцям "першу" аптеку на вулиці Корзо. Але і це виявилося справою нелегкою – надто вже багато навкруг неї легенд. Чомусь багато хто з ужгородців переконаний, що саме ця аптека була найстарішою в Ужгороді, називаючи датою її створення 1682-ий чи 1688-ий роки. Історик Йосип Кобаль у своїй праці "Ужгород відомий і невідомий" справді писав, що у 1688-му в Ужгороді згадується "єврейська аптека", але зазначив, що йдеться, ймовірно, про крамницю. Жодних інших відомостей про те, що на розі Корзо працювала якась дуже стара аптека, ми не знаходили.  

За даними "Щорічної книги аптекарів Угорщини", аптека "Корзо" відкрилася на тому місці лише 1927-го року. На поштових картках раніших часів видно, що кутова будівля була лише двоповерховою, а на першому поверсі розташовувалася так звана дрогерія. 

Дрогерія від аптеки відрізнялася тим, що за стандартами в аптеці повинні виготовляти і відпускати ліки, а в дрогерії продавали більше косметичні засоби і першу побутову хімію. 

Дрогерій в Ужгороді було багато. Лише в "Адресарі" за 1937-й рік можна налічити 5 таких магазинів: Донат Гейзи (вул.Казінського, 2), Фріш Мікулаша (площа Корятовича, 1), братів Лендваі (вул.Рашина, 11), Розенфельда Войта (вул.Казінці, 1), Сруловича Дезідера (Масарикова пл., 19). 

Саме з прізвищем Лендваі пов'язана історія "першої" аптеки. За споминами старожилів, родині Лендваі належав весь кутовий будинок на нинішній вулиці Корзо. Родина була великою і заможною, серед її членів були поважні і дуже відомі в місті люди: лікарі, аптекарі, парфумери, адвокати. Лендваі Вільгельм (Вілмош) вважався одним з найкращих ужгородських лікарів. Він практикував на початку минулого століття, приймаючи пацієнтів все в тій же будівлі на тодішній вулиці Рашина. Брати Лендваі: Олодар і Золтан володіли виробництвом фарб, також, можливо, саме вони і є тими партнерами у фірмі "Брати Лендвай і Арпад Ревес", котрі у 1911-му році вперше почали проводити кіносеанси у готелі-ресторані "Корона". Ельза Лендваі у 20-30-тих роках була власницею продуктового магазину, розташованого у тому ж таки сімейному будинку по вулиці Рашина. А адвокат Іштван Лендваі, за споминами старожилів, працював в Ужгороді аж до 60-х років, після чого виїхав на проживання до угорського Солнока. Нині складно достеменно вияснити, якими були родинні зв'язки між цими людьми. Можна припустити, що лікар Вільгельм Лендваі був батьком Золтана і Олодара, а Іштван – сином когось із братів.     

Ужгородські старожили також пригадують, що родина Лендваі мала в місті хімічне виробництво, де виготовляли косметичні засоби на натуральній основі, побутову хімію і навіть парфуми. Можливо, саме ці засоби Лендваі потім продавали у своїй дрогерії. А донька краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна також пригадала, що в будинку Лендваі працював і косметичний кабінет, який відвідувала її мама. Можливо, там теж використовували натуральну косметику з родинного виробництва. 

В "Адресарах" чехословацьких часів заклад "Корзо" фігурує і як дрогерія братів Лендваі, і як аптека Лендваі Ph.Mr. Олодара. Скоріше за все, один з братів – Олодар – здобув у якомусь європейському університеті освіту і відповідне звання магістра фармації, після чого отримав ліцензію на відкриття повноцінної аптеки. Вона працювала в Ужгороді до кінця Другої світової війни, а потім була, як і інші приватні фармації, націоналізована. 

Після війни у її стінах відкрили Центральну районну аптеку №1. У приміщенні колишнього будинку родини Лендваі вона зайняла близько 700 м.кв площі. Крім торгового залу зі старими меблями, там був відділ з виготовлення лікарських засобів, централізована бухгалтерія та навіть невеличкий гуртожиток.  

Остання керівниця "першої" аптеки Олена Литвин прийшла молодою дівчиною працювати у цей заклад ще у 1980-му році. "Про Заходу" вона розповіла, що у ті часи в аптеці працювали близько 30 осіб. "Вона була дуже гарною: старі меблі, люстри, що звисали з фігурних ніш на стелях. Та як виявилося, на той час, окрім тих меблів, нічого старовинного, зокрема й обладнання в аптеці вже не було. Старші працівники розповідали, що усе звідти вивезли ще у 70-х. За чутками, у музеї Києва. 

Наскільки мені відомо, меблі для цієї аптеки зробили у 30-х роках майстри Людвіг Нанаші та Шитів. Родина Людвіга Нанаші досі, до речі, проживає в Ужгороді. Від неї мені відомо, що Нанаші і Шитів свого часу закінчили у Братиславі училище прикладного мистецтва. 

Також допомагав робити меблі чоловік на прізвище Гобда. А вікна і двері для закладу виготовив пан Шимонич", – розповіла Олена Василівна.

Центральна районна аптека № 1 була особливою. Вона керувала всіма закладами району, єдина в обласному центрі працювала цілодобово, мала лабораторію з повним процесом виготовлення ліків, в тому числі наркотичних речовин. "Приміщення, де виготовляли засоби, ми називали телевізором, бо через великі вітрини всі перехожі могли бачити, як працюють наші працівники, – згадала Олена Литвин. – У таких лабораторіях взагалі заборонено вішати штори чи щось, на чому може осідати пил, тому всі вікна були відкриті. Перехожі постійно зупинялися і дивилися, як ми працюємо, діти прибігали. 

Цікаво, що працівники лабораторії так звикали до цього, що навіть не звертали на людей уваги. Ми розуміли, що це цікавий процес і не дратувалися. Окрім торгового залу і лабораторії, у цій будівлі знаходилася ще централізована бухгалтерія і гуртожиток. На верхніх поверхах було кілька квартир, однак жили в них, наскільки мені відомо, не довоєнні власники будівлі, а люди, котрим вже після війни дали там помешкання. Цікавим було і підвальне приміщення. Воно дуже красиве, склепінчасте, величезне. Там навіть є колодязь з водою. Можливо, її використовували для приготування ліків ще до війни. 

Мушу визнати, що працівники цієї аптеки не ставилися до неї, як до історичної цінності. Не було якось в той час у нас трепету і бажання зберегти все в недоторканному вигляді. З часом там замінили старі вікна і двері, люстри зняли і за тогочасними вимогами замінили освітлення на денне. Лише потім, коли нас поставили перед фактом, що аптека продана і її знищать, колектив просив зберегти її, відкрити музей абощо.

Взагалі я про той період дуже не люблю згадувати, навіть стараюся не ходити там. Надто вже, знаєте, багато зусиль і часу було витрачено на те, аби відстояти приміщення. Ви й не уявляєте скільки там було порушень! Раптом будівля кудись зникла з переліку історичних пам'яток, нам довгий час не давали, як колективу, можливості приватизувати приміщення, влада (як обласна, так і міська) просто в обличчя нам сміялася, а прокуратура і СБУ постійно казали про численні порушення з боку влади і кримінальні справи, а врешті все виявилося чисто і гладко.

Ми боролися за аптеку більше трьох років, але програли. Потім працівниці сусідніх магазинів мені зі сльозами розповідали, як одного дня до приміщення увійшли чоловіки, ломами виламали вмонтовані у стіни старі дерев'яні меблі, знищили все і викинули. Частину, наскільки мені відомо, новий власник приміщення продав у Берегово. Там, наче їх реставрували для використання в якійсь аптеці.Я дуже хотіла, аби на Корзо був музей з фітоаптекою, де людям би показували, як заготовляють рослинну сировину, що з неї можна зробити, які ліки могли виробляти тут у старовину. Підвали навіть можна було би відкрити, тим більше, що до них є вхід прямо з торгової зали. Але все це вже, на жаль, втрачене".

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"