“Площа Народна − це нецивілізований підхід”
− Хто такий Петро Сарваш?
− Корінний ужгородець і патріот Ужгорода. І це насправді єдиний притаманний мені патріотизм. Такий трохи перерозвинутий локал-патріотизм. Можливо це пов'язано з тим, що вся моя родина родом з Ужгорода, тобто наше коріння тут, у цьому місті.
Що вам ще про себе розказати? Вчився спочатку в Ужгороді, потім у Львівській Політехніці закінчив архітектурний факультет, повернувся додому, з тих пір працюю на різних посадах. Був я і на адміністративних постах, брав участь у проектній роботі. Але насамперед вважаю себе практикуючим архітектором і тільки потім адміністратором, або громадським активістом. Загалом вбачаю це так: кожна людина має вміти щось зробити сама, бодай вулиці грамотно підмітати, мати якесь ремесло. Тоді вона може зрозуміти інших і оцінити їхню роботу.
− Ужгородцям ви, напевно, найбільше відомі своєю активною роботою в ГО “PRO URBE”, розкажіть трохи про свою громадську роботу?
− Більш-менш активно ми почалися цим займатися 3 роки тому. Головний архітектор області Андрій Жига, підкинув нам цікаву ідею, яка втілилася у створенні робочої групи, яка займалася підготовкою матеріалів для створення заповідника на Замковій горі. Як на той час думалося, там можливо було зробити історико-архітектурний заповідник. Але ми розуміли, що така підтримка не буде вічною, крім того, було багато звітів, писанини, хоча ми і працювали на громадських засадах. Нам це набридло і ми фактично з тих самих членів робочої групи, створили громадську організацію, бо розуміли, що політична ситуація постійно змінюється, а ми повинні займатися тим, чим маємо незалежно ні від чого. Тож була створена громадська організація “PRO URBE”, яку я очолив та був її ініціатором.
− До цього ви вже мали якісь напрацювання щодо захисту історичної спадщини міста чи починали роботу з нуля?
− Насправді перша наша дієва робота була ще 20 років тому. Я тоді працював у обласній архітектурі і нам тоді здалося, що треба Ужгород захищати випереджуючими діями. Тоді якраз почалася приватизація житла і нам, як не дивно на той час, вдалося навіть добитися мораторію на приватизацію доки ми не розробимо програму охорони і реабілітації історичного центру. Тож ми взяли фотоапарати, команду і почали працювати по кожному об'єкту окремо. Станом на 1991-93-ій рік ми повністю зафіксували стан історичної забудови Ужгорода. У результаті склали перелік історично цінних об'єктів, на які пропонували, при прийнятті рішення про приватизацію, роботи відповідні паспорти, як на архітектурно цінний об'єкт.
− І як у підсумку просувалася робота?
− Нам вдалося аж два такі паспорти вручити в руки щасливих власників квартир. На Духновича − це будинок з химерами. Хоча і він не зберігся, бо там вже замінили столярку. І ще один будинок на вулиці Лучкая. Але потім було вето головного архітектора області, нам сказали, що ми займаємось незаконними діями, бо не маємо змушувати людей, які мають право на приватизацію, у все це влазити. Але, на щастя, у нас залишилася купа матеріалів, десь півтора тисячі фотографій. На якийсь час відсторонилися від цього, бо наступним владам, якось не дуже було цікаво те, чим ми займалися. І от коли, два чи три роки тому створили робочу групу, ми загадали, що в нас є великі напрацювання і почали потрошки займатися цим більш серйозно, але теж тільки на громадських засадах.
− А далі було “PRO URBE” і боротьба за площу Народну?
− Так, настав маленький переломний момент. І початком цього процесу якраз стала площа Народна. Для мене, чесно кажучи, було дивно, що такі пристрасті точилися саме довкола цієї площі.
− Маєте на увазі владу чи громадськість?
− І ті, й інші. Адже сьогодні вона така, а завтра інша, її ще можна досить легко переробити і повернути до первісного вигляду. А поряд просто знищуються на очах цілі комплекси. І ніхто чогось щодо цього не піднімає такий шум. Можливо це тому, що площа є символом. Тобто хто і як відноситься до площі − це певний показник. Дуже дивно до неї відносилася влада. А могла ж собі здобути досить багато позитивних пунктів, якби відмовилася від ідеї із самого початку. Видно в тій системі, що існувала тоді та і тепер, не було прийнято політиками відмовлятися від своїх рішень. І це найстрашніше: людина навіть розуміючи, що творить зло, не може зупинитися. Звісно, не менш важливо і сума тих коштів, які були закопані в площу і наперед вже поділені.
.jpg)
− Зараз на площі Народній все ж таки продовжуються якісь роботи. Чи ви наразі будете якось реагувати та впливати на ситуацію?
− Свого ставлення до цієї площі Народної я не поміняв − як я це вважав абсолютною тупістю і нецівілізаційним підходом, так і буду рахувати. Зрештою, я не вірю, що з таким підходом, навіть той фонтан буде нормально працювати, коли поряд вже провалюється бруківка. Не вірю, що в порядку буде триматися та зелень, бо на це все кошти не виділяються, і туди потрібно спеціаліста. Хочете Версаль? Добре, зробіть Версаль, але спочатку поїдьте туди і подивіться як воно все працює. А також не забувайте, що поруч з цим Версалем у вас будуть занедбані фасади, облущена штукатурка, маса кондиціонерів, пластикових вікон тощо у будинках, які мають колосальну цінність.
− Які саме будівлі маєте на увазі?
− Увесь Галагов − це унікальний ансамбль, якого немає більше ніде в Україні. Ба навіть у центральній Європі! Свого часу в Ужгород поприїжджали архітектори з усього світу і творили тут чудеса. А ми відносимося до цього, як до якоїсь звичайної хрущовки. Грошей, які вкопали в площу Народну вистачило б на повне озеленення партерних зон на вулиці Довженка. Адже все це зараз у страшному стані. А потім не забути, що за всім цим треба ще й доглядати, а не тільки посадити. Після цього спливла б одразу ж проблема фасадів.
Фрески в Горянській ротонді можуть зникнути вже за 4 роки…
− Десь з місяць тому, коли на вулиці Волошина у всіх на очах хлопці з флексами виламали найстаріші вікна міста − це стало для мене болючим шоком. Вісім вікон і балконні двері − перший будинок по вулиці Волошина 18 сторіччя. Це чудова столярка, ще така, яка відкривається і на зовні, і всередину. Оце отакий був маленький доказ того, що ми колись жили в одному культурному полі з європейськими країнами. Думаю, що у 18 столітті ми не були гірші за Швейцарію. Це пам'ятка тому, що ми жили в нормальному середовищі. От чому важливо зберігати пам'ятки. Це нагадує, що тут колись було нормальне життя. Кожна друга кав'ярня у місті чомусь вивішує світлини старого Ужгорода, а чого не краще зберегти кав'ярню, як в старому Ужгороді?
− Чому, державні органи, що займаються питаннями архітектури, мають так мало повноважень?
− У нас колись був відділ охорони культурної спадщини, чому він зник − невідомо. Зараз обов'язково хочемо його повернути. Відповідний проект рішення вже є. І я сподіваюся, що вже незабаром будемо мати структуру, яка зможе активніше діяти і втручатися у всі ці процеси.
− У нас вистачить спеціалістів, які зможуть взятися за таку роботу?
− Думаю, що так. Втім, навіть якщо не вистачить, то будемо консультуватися з тими, хто буде нам потрібний. Адже охочих допомагати вистачає. Зокрема з нами готові працювати угорські реставратори. А це дійсно абсолютні профі. Нещодавно ми з ними їздили на Горянську ротонду, в якій місцеві мешканці, намагаючись покращити її стан, призводять до руйнації фресок 13-14 століття. І, повірте, дуже важко якось на них вплинути. Приїхали фахівці, які готові були відвезти громаду на екскурсію в Угорщину, аби показати, як працюють та довести, що вони не хочуть нашкодити.
− Як відреагували місцеві?
− Абсолютно дивно. Треба було написати лист-звернення до нас, адже ми не можемо прийти й самі працювати. То його немає до цих пір. І це якийсь тільки один штрих до нашої буденності. Люди свою справу зробили: вони виклали площадку біля Горянської ротонди бетонними елементами мощення, сходи із натурального андезитового цільного каменю розібрали і зробили бетонні. Але це ще півбіди, бо все можна розібрати. Однак вони по зовнішньому контуру забетонували саму ротонду. І фундамент, який до сих пір дихав і мав куди віддавати вологу, задихнувся. Зараз волога починає підніматися по стінам і досягла доволі критичної відмітки. І ці фахівці пояснили, що через 4-5 років фрески обсиплються…
Новий генплан одразу можна викинути
− Якщо Горянська ротонда, напевно, найцінніша історична споруда, в такому стані, то чи ми вже не пройшли свою точку неповернення в Ужгороді? Ще маємо що рятувати?
− У мене був такий період, коли я вже майже перестав ходити по місту. Адже, коли ми робили той опис 20 років тому, місто ще було зібране, воно не було таке знищене. Так, були перші поверхи з магазинами тощо, але в цілому будинки залишалися цілими, вікна були старі і.т.д. А потім все це почалося знищуватися, видозмінюватися, і в мене була така депресія, що я просто не знав, куди діватися. Знаю, що й зараз є такі люди, які дуже болісно реагують на те, що відбувається в місті. Але якось потім до мене дійшло, що сунеться лавина, і сам ти нічого не зможеш зробити. Однак треба кричати, зупиняти, хоч щось робити, постійно нагадувати людям, бо багато хто просто цього не знає.
Вікно вибивається і ставиться нове за півгодини. А я людям пояснюю, що ви знаєте, скільки треба втрати часу на виготовлення копії такого ж вікна. Знайти час, гроші, майстра, яких теж вже майже немає. Однак завжди є точка повернення. Навіть після коврових бомбардувань відновили повністю знищені Дрезден і Варшаву.
− Який ваш план дій, що дозволить вберегти Ужгород від нищення?
− Ми говоримо зараз про такі насправді дрібніші проблеми, але в місті є набагато страшніші речі. От з одного боку бачите в мене на стіні діючий генплан, а з іншого − пропонований до затвердження, новий. Здається ,Сергій Миколайович (Ратушняк. − Авт.) ініціював розробку нового, маючи ще зовсім “свіжий” − 2004-го року генплан міста. От зараз всі чекають, що, мовляв, от у нас незабаром буде новий генплан і все буде просто круто. А нічого не буде крутого, цей генплан такий, що його одразу можна викинути.
− ?
− Бачите отам жовтим відзначені нібито території розвитку міста? Їх немає. Там земля вже вся роздана. Місто фактично немає, куди розвиватися. Генплан по суті узаконює ті свинства, які робилися попередниками. Але ніякої перспективи нам не дає. Ужгород переповнений і вже дійшов до меж сільських хат. За межею місто теж забудоване, переважно дуже низької якості індивідуальною забудовою.
Роздавали у безкоштовне користування величезні ділянки землі. А тепер ми не можемо себе забезпечити якісним житлом, бо ми ж вже все роздали. При тому, наприклад, забули залишити територію для соціального житла. У нас об'єктивно садочок немає де побудувати. Але ж треба − садки переповнені! От повернуться бійці з АТО, де та земля, яку їм обіцяють?
І що, напевно, найбрутальніше, немає жодного майданчика для зовнішніх інвестицій. З чого буде жити наше місто, з чого буде заробляти гроші, куди будуть ходити на роботу Ужгороді? Ми ж не маємо якихось особливих ресурсів. Геополітично місто має просто фантастичне розташування: маємо об'їзну дорогу, кордони, аеропорт. Замість того, аби розглядати аеропорт, як якийсь логістичний центр, там пороздавали ділянки для індивідуальної забудови…
− Якщо цей генплан недолугий, що будете робити?
− Буду пропонувати його не затверджувати. Єдине, що нам повезло з цим генпланом, за законом, якщо це історичне місто, має бути історико-архітектурний опорний план у складі генплану. Зокрема, через це його й не затверджували. Тому у минулому році влада просто вимушена була замовити розробку такого плану. Крім нас такий план, здається, тільки Тернопіль має. Він надає нам дуже хороші повноваження, адже зараз у управління архітектури вони дуже скудні. Це дасть нам змогу контролювати ситуацію у межах історичного ареалу. Діятимуть доволі жорсткі правила гри. Зокрема, чітко обмежується висотність будівель не тільки у самому історичному центрі, але й на підходах до нього, аби залишалися видові точки. Відтак будь-які роботи в центрі будуть проходити через нас, через охорону культурної спадщини тощо. Тому дуже чекаємо на його затвердження.
Лариса Романюк, Про Захід
