Якщо місце проведення інтерв'ю з дядею Ванею нагадувало певного роду “історичний екскурс”, то розмова з наступним героєм проекту привела автора цих рядків туди, де музична історія успішно трансформується у цивілізоване майбутнє. Є небагато таких місць, де в Ужгороді можеш відчути себе так само, як у розвинутому європейському місті. І мова далеко не про архітектурну складову, а скоріше про соціум, культуру поведінки людей. Одне з таких місць – репетиційна зала хору “Cantus“.
За стіною лунає “Komm, Jesu, komm” Й.С. Баха, що з легкістю затягує у складний і в той самий час прекрасний вир людських голосів. Репетиція у розпалі.
- Лідіє, музика це єдина пристрасть у вашому житті?
- В принципі можна й так сказати. Не можу уявити своє життя без музики. Також люблю взимку кататися на ковзанах. Крім того, захоплююсь читанням, іноді можу до ранку просидіти з книгою, не звертаючи уваги на час.
- Яку літературу зазвичай читаєте?
- Дуже подобається духовна психологія. Харукі Муракамі, Ошо, Анастасія Нових, Антарова, Томас Манн, Оскард Уайльд, Михайло Булгаков – це мої автори.
- Можете розповісти про свою родину? Вона у вас музична?
- Насправді і так, і ні. Розумієте, мій тато замолоду працював у сфері сільського господарства, був головою колгоспу, а мама працювала в медичній галузі. Але в якийсь момент він придбав собі акордеон і самостійно навчився на ньому грати, а мама завжди гарно співала, брала участь у самодіяльності. Ще в мене є старший брат, якому в дитинстві придбали фортепіано. До речі, мені тоді було 4 рочки, і коли я вперше підійшла до цього інструменту, декілька разів натиснула на клавіші, почула звук… мабуть вже в цей момент я зрозуміла, що це моє. Як бачите, саме так життя і склалося.
- Освіта у вас звісно що музична, так?
- Знову і так, і ні. (Посміхається – авт.). Я навчалася в Харківській консерваторії, де отримала свою основну професію. Але з часом здобула ще одну освіту – психолога.
- Цікаве поєднання. Використовуєте ці знання на практиці, наприклад по відношенню до колег?
- Скажемо так, після навчання я таки змінила свої погляди на певні речі. Психологія допомагає дивитися на стосунки між людьми під іншим кутом. Але, те що стосується колег, то я не зловживаю такими знаннями. Ми всі тут як одна велика родина і все вирішуємо по сімейному.
“Ми з Лідією знайомі вже дуже давно, ще з часів студентства. Можу про неї сказати, що вона як та “бджілка” – багато працює і приносить користі, при цьому “не вип'ячується”, скромно і професійно виконує свою роботу. Справжній командний гравець на якого завжди можна покластися. Тримає слово, що в наш час не така вже й поширена якість. Вона без сумніву є однією з найбільш міцних ланок нашого колективу.” – Еміл Сокач, керівник камерного хору “Cantus”
- Скільки років ви вже з “Cantus“?
- З 1995 року, тобто виходить, що в цьому році рівно 20.
- То у вас ювілей, вітаю!
- Дякую.
- За такий період мабуть назбиралася ціла низка яскравих вражень. Якщо відмотати плівку, а потім переглянути її ще раз, який момент найяскравіший?
- Одного разу у нас був тиждень майстер-курсів “Бах академія”, в рамках якого приїздив відомий диригент Міхаель Боерлі. Для мене це незабутній період, що прийшов на одному диханні, хоча навантаження було більше ніж зазвичай. Взагалі Бах – один з моїх улюблених композиторів.
- Слухаючи та співаючи класику, ви мабуть зі скепсисом ставитеся до всіх інших музичних жанрів?
- Ну чому ж, іноді можу послухати і попсу. Хоча більше мені подобаються такі групи як “Ария” та “Queen”. Фредді Меркюрі це взагалі неймовірний виконавець.
- “Ария”? Та сама “Ария” в якій раніше співав Валерій Кіпелов?
- Так, та сама (посміхається – авт.)
“Ліда у нас дівчина “з характером”. От я її назавжди запам'ятаю як таку, що не поділилася зі мною бутербродом. Ми були на гастролях в Німеччині, в місті Кіль, і вирішили піти скупатися в морі. Йти довелося довго, а Ліда, як будь-яка розумна жінка взяла з собою бутерброд. Ну я по дорозі попросив поділитися, а вона відмовила. (сміється – авт.). А якщо серйозно, то мудра жінка, надійна і хороша як людина.” – Тарас, колега
- “Cantus” займає більшість вашого часу. Що для вас цей колектив?
- Це сім'я, одна велика сім'я. Тут не буває випадкових людей. Точніше, бувають, але вони довго не затримуються. Цю справу потрібно любити і максимально віддаватися їй, а вона в свою чергу відповідає взаємністю нам. Музика збагачує людей, вона впливає на формування світогляду, розширює світосприйняття, згладжує будь-які ситуації, які іноді виникають, як і в будь-якій сім'ї.
- Хоча хор в першу чергу це колективна робота та тут також є солісти. Ви ніколи не хотіли співати сольні партії?
- Можливо після закінчення консерваторії були такі думки, але це досить швидко минуло. Мені подобається та позиція в колективі, яка у мене зараз. Хоча, з іншого боку, одне з моїх життєвих кредо – постійно розвиватися і не зупинятися на досягнутому, тому можливо з часом щось захочеться змінити. Тільки не на даний момент. Зараз я значну частину часу приділяю викладацькій роботі.
- Подобається працювати з студентами?
- Подобається бачити результат. Молодь зараз дуже різна, але приємно те, що все таки значна частина наслідує своїх викладачів. Ти бачиш, що твої зусилля приносять плоди і студенти змінюють власні погляди на життя переходячи від матеріальних до духовних цінностей. На мою думку це дуже важливо, при чому не тільки для майбутніх музикантів, а взагалі, як для людей.
- Ужгород для вас достатньо “душевне” місто?
- Особисто для мене останні роки Ужгород стає прекрасним саме на період цвітіння сакур. Тоді дійсно приємно вийти на вулицю і пройтися по місту. Загалом же, тенденція спостерігається не надто позитивна. Хочеться більше чистоти та “чепурності”, якщо так можна сказати.
Остання річ, яка мене навіть зараз “гризе” стосується безпосередньо мого будинку. Скільки я там живу, завжди в під'їзді ластівки вили гніздо. Але нові жильці з 5 поверху чомусь не хочуть аби пташки і далі там знаходилися, з міркувань збереження чистоти. І відповідно жінка щодня йде й руйнує те, що будують ластівки. А ті щодня намагаються звести гніздо у звичному для себе місці. І ми з іншими сусідами вже говорили з нею, але все одно та не розуміє… немає того, якогось духовного страху. Ну має ж бути в людини хоч трохи емпатії, тим більше, що коли з'являться пташенята, це принесе цілий вир позитивних емоцій.
“Одного разу до неї додому приблукало кошеня, так вона його забрала і тепер воно живе у неї. Бачили би ви скільки Ліда накупувала всіляких будиночків та інших іграшок для Роксі (кішка – авт.). Дуже любить свого внучатого племінника. З усіх турів в першу чергу привозить щось цікавеньке для нього. Для мене, як мабуть і для всіх членів колективу вона наче сестра.” – Світлана, колега та сусідка.
- Я так розумію, що тварин ви любите.
- Так, звичайно, це теж живі істоти.
- Загалом, от ви начебто задоволені своїм життям. На вашу думку, в чому секрет людського щастя?
Так, я цілком задоволена своїм життям і на даний момент змінювати нічого не хочеться. Щодо секрету, то, мабуть, у кожного він свій. Але як на мене, потрібно навчитися радіти малому і знаходити позитив у всьому. Це значно допомагає по життю. Ну і ще, звичайно, людина має розвиватися, постійно знаходити щось нове для себе. Бути мотивованою в житті, ставити перед собою цілі і йти до них.
Майже вся розмова відбувалася під час репетиції, відповідно музика Баха створила неперевершену атмосферу для інтерв'ю. Лідія Гряділь співає в альтовій партії в камерному хорі “Cantus“, викладає в Коледжі культури і мистецтв, багато читає і володіє напрочуд виваженим оптимізмом. Людина, яка є чудовим прикладом того, що в будь-якій структурі, чи колективі, рівноцінно важливий кожен гравець. Відповідно успіх залежить майже в однаковій мірі як від лідера, так і від кожної окремої ланки.
Михайло Данканич, для Про Захід
