Колись в Ужгороді новим районом, чи то пак новим містом називали зовсім не звичну для нас зону радянської забудови житлових висоток, а самий нинішній центр міста – площу Петефі.
Вона була зведена фактично на болоті, яке постійно затоплювало водами Ужа. Ще у XVII столітті будинків там не було взагалі, їх зводили подалі від берегів річки, формуючи обриси нинішніх вулиць Мукачівської, Толстого, Швабської. Між тим, ще у 1631 році ця частина так званого Нового міста була відома корчмою, яка розміщувалася приблизно на тому місці, де нині є пішохідний перехід до будівлі колишнього військкомату (нині там знаходиться міське управління соціального захисту населення). Ця корчма була місцем вельми популярним, адже знаходилася якраз на перетині доріг, що вели до Ужгорода з навколишніх сіл – Радванки, Боздоша, Горян, Миная.
Йосип Кобаль у книзі “Ужгород відомий і невідомий” пише, що ця заболочена місцина також була зручним місцем для проведення ярмарків. Оскільки на в’їзді до Великого (нині пішохідного) мосту стояли спеціальні люди, котрі брали мито за проїзд у місто, торгувати на болоті було вигідніше. Торговиці ці поступово стали такими великими, що перша назва площі з’явилася сама собою – Торгова.
Друга назва – площа Орлина – поширилася у XIX столітті, а з’явилася вона все через ту ж знамениту корчму. Ще у 1780 році старе приміщення корчми знесли, а на її місці новий власник звів постоялий двір з корчмою. Спочатку він називався “До орла”, а потім змінив назву на “Чорний орел”. Історики знайшли відомості про те, що будівля постоялого двору була кам’яною, зі стріхою, вкритою шиндлями. В ній було вісім кімнат і кухня. Аби під’їхати до корчми зі сторони сучасної вулиці Капушанської, потрібно було перетнути болота те дерев’яний міст. Загалом, судячи з описів, площа довгий час була місцем не надто приємним: під ногами завжди був бруд, а навкруг стояв сморід від болота та тварин, якими тут таки торгували.
.jpg)
Жодних зображень “Чорного орла” в архівах не залишилося, натомість є чимало світлин, які ілюструють, як з роками поступово забудовувалася і змінювалася ця площа. Вона все ще була головною торговицею Ужгорода, збираючи на ярмарки тисячі охочих придбати різноманітний крам. Але називали її щокілька років по-іншому. У кінці XIX століття площі присвоїли ім’я угорського революціонера Лайоша Кошута. Його у 1889 році навіть обрали почесним громадянином Ужгорода, хоча нині невідомо, чи були в нього заслуги саме перед Ужгородом.
У чехословацьку добу площу звісно ж перейменували, й вона стала носити ім’я Томаша Масарика. Саме в цей час площа дуже змінила вигляд, зокрема, посеред неї розбили сквер, який зберігся донині. Посеред скверу 28 жовтня 1928 року місто встановило великий пам’ятник Масарику.
Він простояв 10 років, аж поки не був демонтований у зв’язку з переходом Ужгорода у підпорядкування Угорщини. Відтоді й аж до приходу радянської армії площа знову називалася Кошута.
У радянські часи цю частину міста називали площею Сталіна (у сквері якийсь час навіть стояло погруддя Сталіна), а потім – Возз’єднання. Судячи з фотографій цієї доби, найбільше на площі змінився вигляд перших поверхів старих будівель. Замість численних маленьких магазинчиків з масивними дерев’яними різьбленими вікнами, дверима та ставнями, з’явилися просторі великі магазини з великими вікнами-вітринами. Вони досить сильно дисонують з виглядом верхніх поверхів, але в ті часи вважаються красивими і сучасними.
Ще на світлинах радянської доби дуже кидається в око відсутність автомобілів на дорогах. Нині ця частина міста зазвичай просто забита машинами, тоді ж площа здавалася більш просторою, променадною.
Ще одне фото покажемо вам із перших років незалежності. Саме тоді на зміну радянським вітринам почали поступово приходити білі металопластикові.
Нині ж ми знаємо її, як площу Петефі. Це своєрідна присвята угорському поету, котрий колись побував в Ужгороді і залишався на нічліг у “Чорному орлі”. І хоч потім він залишив не зовсім приємні спомини про місто, пам’ятник йому теж вирішили поставити саме тут. Сьогодні площа Петефі ще зберігає сліди старовини, які, між тим, помітні подекуди аж занадто. Колись розкішні фасади старих будівель дуже потребують відновлення, інакше ми ризикуємо втратити і цей куточок Ужгорода.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
