Вже з першого ж речення ми розчаруємо всіх тих, хто називає цю скульптурну композицію в Ужгороді «дівчиною з голубом», бо насправді називається вона не так. «Весна» – саме таку назву дав скульптурі її автор Михайло Михайлюк у 1989 році й саме так вона значиться в усіх каталогах його робіт. Сьогодні, позаяк весна вже зовсім близько, в мініпроєкті «Історія одного пам’ятника» розкажемо вам про історію створення цієї скульптури.
Все почалося з того, що виробниче підприємство Художфонд отримало наприкінці 1980-х державне замовлення на виготовлення садово-паркової скульптури для благоустрою невеличкої площі біля будівель обласного управління статистики та колишньої обласної партійної школи. Художфонд передав замовлення скульптору Михайлу Михайлюку, котрий вийшов на місце, де мала стояти скульптура, і вирішив, що туди гарно впишеться фігура дівчини.
«Мені не ставили конкретних завдань, тож я міг у той простір запропонувати будь-яку фігуру, – розповідає Михайло Михайлюк. – Але мені захотілося туди поставити напівоголену дівчину, яка тягнеться до сонця, тримаючи в одній руці пташку. Нині її називають «дівчиною з голубом», хоча не знаю, хто це придумав і хто взагалі пам’ятає, що та пташка була голубом. Пташку вкрали з руки дівчини буквально через тиждень після встановлення скульптури. А називається ця композиція «Весна» – така виникла алегорія, бо весна в мене асоціюється з юністю, теплом, птахами. А в останні роки, коли фонтан улітку працює, то на скульптуру потрапляє вода, ніби дощик весняний. Одним словом, мені важко це описати, хоч я і є поетом цієї пісні».
Фото Анатолія Домбровського (2015)
Михайло Михайлюк каже, що не варто шукати у «Весні» портретної схожості з реальною людиною. Бо він не робив скульптуру дівчини з живої, а тим паче оголеної моделі. І все ж кілька жінок долучалися до позування: хтось просто присів, аби скульптор бачив, чи може людина розвернути тулуб так сильно, як він це хотів зробити; а хтось позував довше. Серед таких моделей можна відзначити викладачку Ужгородської школи мистецтв Еліну Роман та художницю й дизайнерку Мар’яну Фантич.
Ви могли не чути імені Мар’яни Фантич, адже вона вже багато років живе за кордоном, але в останні роки вам точно потрапляли на очі вражаючі мистецькі об’єкти, створені проєктом «Fantich & Young», – взуття, оздоблене штучними зубами, або одяг із волосся. «Зубате» взуття кілька років тому просто підірвало Інтернет – і тоді місцеві ЗМІ зарясніли заголовками, що, виявляється, виготовляє його колишня ужгородка, котра до того ж була моделлю для скульптури Михайла Михайлюка.
Як же познайомилися скульптор і художниця? У кінці 1980-х Мар’яна готувалася до вступу до Ужгородського художнього училища й приходила на підготовчі заняття до Михайла Михайлюка. Хоч було це багато років тому, скульптор досі добре пам’ятає Мар’яну та її подругу, котрі разом відвідували заняття в його майстерні в «Совиному гнізді». «Мар’яна була строгою дівчиною, дуже наполегливою, і вже тоді мала цікаве бачення, – згадує нині Михайло Михайлюк. – В той час я працював у майстерні над кількома роботами: «Плавцями» і «Весною», тож час від часу просив Мар’яну трохи попозувати. І все ж не варто шукати зараз портретної подібності, адже скульптура не є реалістичною. Живій людині складно всидіти в такій позі, в якій я зобразив «Весну», але мені було важливо, аби скульптура проглядалася з усіх сторін, бо якщо на неї можна дивитися лише спереду, то це вже рельєф, а не скульптура».
НА фото – художники Мар’яна Фантич і Домінік Янґ
Мар’яна Фантич також пригадує ті часи, коли приходила на заняття до майстерні Михайла Михайлюка.
«Я досі пам’ятаю його майстерню: високі стелі, десятки скульптур різних розмірів і на різних стадіях завершення, макети, книги… Там було прохолодно, горіла грубка, а в повітрі відчувався запах вогню. І завжди був гарячий чай, – розповіла художниця «Про Заходу». – Пригадую, як Михайло Михайлюк попросив мене позувати. Це була довга і непроста робота – сидіти годинами в одній позі було досить складно! Спочатку він робив начерки, потім створював меншу модель із глини, яка стала основою для збільшеної версії скульптури та фінального пам’ятника-фонтану. Це був складний і тривалий мистецький процес, але Михайло Михайлюк був майстром найвищого рівня. Спостерігаючи, як він працював, я багато чого навчилася. Саме він надихнув мене серйозно зайнятися мистецькою кар’єрою».
Процес створення «Весни» дійсно був складним і тривалим. Нині багато хто думає, що ця скульптура виготовлена з бронзи, але це не так. Для її створення Михайло Михайлюк використав технологію кованої міді, за якою, наскільки нам відомо, в Ужгороді не виготовили більше жодної публічної скульптури чи пам’ятника. Отже, спершу скульптор зігнув і зварив залізний каркас окремо тулуба й окремо ніг дівчини. Далі в усі отвори каркаса набивався міцний цементний розчин, формувався, засихав. Потім кожну частину майбутньої скульптури Михайло Михайлюк встановлював на спеціальний скульптурний станок, який можна крутити, і починав оббивати бетонну основу тонкими (0,8 см) листками міді. Аби мідь гарно гнулася по формі скульптури, її треба було перед використанням розігріти. Якщо ви добре придивитеся до «Весни», то зможете побачити шви – місця, де листки міді були зварені між собою.
Нині Михайло Михалюк згадує, як важезний бетонний тулуб «Весни» одного разу ледь не розчавив його. Під час накладання мідних листків скульптор надто сильно крутнув станок, тулуб дівчини похилився й почав падати просто на автора скульптури, але він зумів упіймати й притримати її, хоч і обдер собі все тіло.
Коли скульптура була повністю оббита міддю, її промили азотною кислотою та протерли пісочком – так вона набула однорідного коричневого кольору, стала гладенька і схожа на бронзу. Збирали фігуру дівчини вже на місці встановлення – там Михайло Михайлюк з’єднав методом зварювання дві частини її тіла. Варто додати, що цьому передував тривалий період затвердження ідеї скульптора, адже спершу вигляд «Весни» обговорювали в Художфонді, потім на рівні міста, а тоді скульптору потрібно було ще й поїхати до Києва, затвердивши там доцільність розміщення своєї роботи в публічному просторі.
Офіційного відкриття «Весна» не мала. Не перерізали стрічок, не знімали біле покривало, не було преси чи телебачення – просто одного дня жителі міста побачили, що біля будівлі управління статистики з’явилася фігура дівчини з голубом у руці. Як ми вже зазначали, голуба вкрали дуже швидко. Мабуть, злодії думали, що зараз відірвуть добрячий шмат бронзи, але пташка виявилася так само бетонною, оббитою тонкими листками міді. До речі, відсутність голуба може неабияк шкодити фігурі дівчини, адже на її долоні тепер є дірка, в якій, скоріше за все, збирається вода, потрапляючи під мідь та окислюючи її.
«Я не бачила цю скульптуру багато років, – каже художниця Мар’яна Фантич, яка позувала для створення фігури «Весни». – Після навчання в Ужгороді, поїхала до Львова, а потім до Лондона. Тому щоразу, коли натрапляю на її фото або чую про неї, це викликає змішані почуття. Дивно бачити себе в бронзі, такою юною. Але водночас я завжди пам’ятаю, що хоч і була моделлю, ця робота є передусім баченням та інтерпретацією скульптора. Саме його талант зробив цей фонтан таким, що він і досі залишається впізнаваною частиною міста, викликає нові асоціації та обговорення».
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
