Ірина Мякоткіна нині є однією з найуспішніших хендмейд-майстринь і блогерок України. Вона має майже 25-річний досвід виготовлення іграшок ручної роботи, результатом якого є успішна торговельна марка «Irun Toys» із захищеними авторськими правами. Нескладно здогадатися, що везла зі собою Ірина, коли тікала навесні 2022 року з Харкова до Ужгорода. Звісно, це були пошиті нею іграшки, а точніше 10 кубічних метрів м’якеньких і гарненьких зайців, залишити які для Ірини було все одно, що покинути в палаючому місті власну дитину. Про це, але в основному про інше «Про Захід» розпитав майстриню, яка нині проживає і успішно працює в Ужгороді.
– Ірино, чи думали ви колись, що будете жити в Ужгороді?
Це загалом дивна історія. У мене в Ужгороді живе син, він переїхав ще задовго до повномасштабної війни, працює в ІТ-сфері. Коли трапився Covid, син запросив мене приїхати в гості. Я приїхала, походила, прийшла до нього в офіс і подумала: «От би мені такий офіс!». І от, будь ласка, тепер я в цьому ж офісі працюю. Як-то кажуть, мрійте й посилайте у Всесвіт правильні сигнали та думки.
– А яка ваша основна професія?
Вчитель музики. Мені насправді дуже подобалася ця професія, але на початку 1990-х прожити на зарплату вчителя було неможливо. Що тоді всі робили: на базар, на Польщу, на Туреччину їздили. Я теж з’їздила в Польщу, заробила перші сто доларів, потім з ними поїхала до Туреччини за одягом, який у Харкові продала. Десь у 1997 році я вперше задумалася над тим, щоб займатися хендмейдом. Прийшло це через малювання. У центрі Харкова стояли художники, котрі продавали свої картини. А я, проходячи повз, завжди думала, що треба втілити свою мрію і почати малювати. Малювала я, аж поки не поїхала в гості в Німеччину і не побачила там листівки ручної роботи. Ідея робити щось подібне так мене захопила, що я приїхала додому і одразу спробувала повторити. Згодом зі мною вже працювали 10 подружок, разом ми виготовляли величезну кількість листівок.
– Не боялися починати працювати на себе?
Ні, не боялася, я не з таких людей. Працювати на себе класно: то немає грошей, то їх зовсім немає (Сміється – ред). Я взагалі не розумію людей, котрі мені кажуть, що вони би дуже хотіли займатися хендмейдом, але бояться, що в них не вийде. Треба спробувати, а не нити. Починати можна з простих матеріалів, але треба вчитися, постійно вдосконалюватися і слідкувати за трендами, за тим, що зараз цікавить покупців. Саме це змусило мене свого часу залишити виготовлення листівок ручної роботи – вони просто вийшли з моди, їх перестали купувати. У такому випадку треба шукати, на що переорієнтуватися.
– Ви переорієнтувалися на зайців?
Так. Десь у 2005 році я прийшла вперше на ярмарок хендмейду «Артішоп» у Харкові й побачила там зайців у стилі Тільда (це такі м’які текстильні іграшки, як правило, з довгими ніжками і пухким тілом). Зайці мені не сподобалися, я подумала, що могла би зробити краще. Тоді прийшла додому і витягла старий бабусин «Зінгер», до якого мені за життя бабусі було категорично заборонено навіть підходити. Шити я не вміла, але твердо налаштувалася навчитися. Коли виявилося, що бабусин раритет зламаний, пішла у магазин і придбала першу-ліпшу недорогу швейну машинку. І почала шити. До речі, син незабаром почав мені допомагати. На наступну ярмарку я вже привезла цілий стенд із зайцями-Тільдами. Пішло класно.
– Деякі майстрині кажуть, що вони люблять працювати руками, але не люблять продавати свої вироби на ярмарках…
А я любила ходити на ярмарки. Бо коли ти не виходиш до людей – не розумієш, що вони хочуть. Я ставила стенд з іграшками і часто ставала збоку, як покупець. Тоді можна багато цікавого почути: що так, що не так, що би хотілося. Так мені вдавалося завжди робити те, що людям хотілося купити. Бували ярмарки, коли у мене покупці біля стенду ледь не билися за іграшки!
– В Ужгороді на ярмарках вас теж можна побачити?
Ні, я лише даю свої іграшки для Руху підтримки закарпатських військових – це моя така волонтерська допомога. На ярмарки я перестала виходити вже у Харкові, якось перейшла більше в інтернет, на міжнародні платформи. Тепер також продаю майстер-класи в онлайн-режимі. Тобто все моє життя зараз зосереджене у моєму ноутбуці. Саме тому я його завжди ношу зі собою, куди би не йшла. З 24 лютого у мене взагалі, як і в решти харківців, мабуть, виробилася звичка бути готовою до всього. Спали одягнені, у взутті, ноутбук – в рюкзаку, поруч – кіт. Щоб оце схопити і тікати.
– І все ж без іграшок ви з Харкова не поїхали.
Так, бо вдома були напрацювання за тривалий період і я розуміла, що якщо усе це покину і воно пропаде – я вже заново не почну. Залишити ці іграшки – це як власну дитину покинути. Тому я в Харкові так довго й сиділа. А оце одного разу подруга підказала, що вранці волонтери їдуть на Закарпаття. «Зможеш за ніч зібратися?», – питає. Тоді я згрібала все, що бачила. Запакувала 10 кубометрів іграшок, швейну машинку, улюблений велосипед і для чогось склала «Лего» свого вже дорослого сина. Коли він спитав мене, чи взяла я все необхідне, довелося зізнатися, що везу купу іграшок. «Де ми все це дінемо в нашій «однушці»?», – питав він. Так і сталося, що довелося розміститися в офісі сина.
– Чи продаються у цей складний час в Україні ваші зайці? Чи зараз ви більше за кордон працюєте?
Міжнародні платформи дуже допомагали майстриням із України на початку війни – активно підтримували наш хендмейд, купували наші вироби, звільнили на певний час від оплати за користування платформами. Тепер за кордон краще продаються електронні майстер-класи (коли люди хочуть навчитися щось робити самотужки і купують для цього покрокові або відеопідказки). В Україні краще продаються готові вироби. Але вже не Тільди – ця мода минула. Зараз просять щось маленьке. На моєму сайті можна побачити, над чим я зараз працюю: це адвент-календарі у вигляді саморобок (саморобні іграшки «вистрілили» в період карантину, коли багатьом захотілося щось робити руками), дитячі рюкзачки, плюшеві зайчики і ведмедики, новорічні іграшки і декор, текстильні ляльки, моторошні іграшки тощо.
– А розкажете трохи детальніше про моторошні іграшки?
«Мімішних» зайчиків роблять усі, а от страшних майже ніхто не робить. Натомість зараз у світі дуже модним стає напрям «кріпі» – щось страшне, моторошне. Є такий запит і на іграшки, тож і я почала такі робити, після чого з подивом зрозуміла, що страшне іноді навіть складніше зробити, ніж гарне. Ці іграшки треба дуже добре продумати. Зазвичай їх купують колекціонери, котрі збирають речі в стилі «кріпі».
– Тобто у вас є іграшки і для дорослих, і для дітей?
Так, і це я чітко виокремила не так давно. Був період, коли я не могла зрозуміти, чому на сайті, який я так довго і ретельно розробляла, нема продажів? Звернулася до маркетолога, а вона мені каже: «А чому ці іграшки в тебе позиціонуються як дитячі?». І я зрозуміла, що часто іграшки обирають дорослі – мами ж теж не догралися в ляльки. Тобто в мене просто була неправильно визначена цільова аудиторія, неправильний маркетинговий підхід. Тепер в мене іграшки є не лише для дітей, а й для дорослих.
– Чи є Ужгород у подальших ваших життєвих планах?
Важко сказати, війна поки не дає нам змоги планувати наше життя. Наразі я готуюся до Перемоги, шию переможні іграшки. Волонтерка Галина Ярцева долучила мене до проєкту з виготовлення патріотичних новорічних прикрас із фетру. Вони будуть продаватися в Німеччині, а за накопичені кошти тамтешні волонтери закуплять для наших бійців турнікети та інші речі такмеду. Я взагалі вважаю, що важливою нині є будь-яка праця, будь-які вміння можуть бути корисними, якщо їх спрямувати на добро, на допомогу ЗСУ. І хочеться сказати: допомагайте ЗСУ, бо це насамперед потрібно нам, бо якщо ми цього не робитимемо, завтра може й не настати.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»