Донецький художник Олександр Жильцов тікав від війни двічі: спершу з Донецька – до Києва, а цьогоріч вже з Києва – до Мукачева. На Закарпатті його прихистили колеги-митці, надавши для проживання будинок, який колись належав батькам художника Адальберта Ерделі. Нині у рамках циклу «Простір без війни» «Про Захід» поспілкувався з Олександром Жильцовим про його життєвий і творчий шляхи.
- Пане Олександре, ви вже двічі біженець… Перший раз – Донецьк?
Так.
- Який рік?
2015-ий – це коли Гіркін зайшов зі Слов’янська до Донецька. О 5-ій ранку, пам’ятаю, я почув перші важкі постріли. Ми з дружиною прокинулися і зрозуміли, що почалася війна. До цього там вже все у повітрі витало, вже були барикади, якісь проросійські жінки божевільні ходили.
- То був 2014 рік.
Так, але виїхали ми у 2015-му. Ми ще надіялись, що Україна повернеться, бо ще тривала оборона донецького аеропорту, там кіборги були. Ми кожен день в новинах дивилися, вистоять хлопці чи не вистоять. Якщо вистоять, значить, прийде Україна і все буде добре.
- Розвійте міфи про Донбас. Говорять, що Донбас – це територія, за яку не треба воювати. Зараз ходять (та і раніше ходили) такі міфи й стереотипи…
Це стереотипи. В мене багато друзів, багато однокласників, знайомих по училищу художньому, то відсотків 80 із них хоч і російськомовні, але проукраїнськи налаштовані люди. Я знаю людей, котрі і зараз там живуть, але вони проукраїнські, кажуть: «Ми – Україна, ми ждемо ЗСУ, все буде добре». Їм там тяжко, так, їх там кидають «на підвали». Навіть коли я там ще жив, бабця одна казала: «Я тебе здам в КДБ». Є там такі, але і дуже багато проукраїнських. Бо Донбас – Україна, Луганськ – це Україна.
- Ви зараз підтримуєте з кимось стосунки у рідному місті?
Є у мене там кілька друзів, але зв’язку з ними давно вже не було, не відповідають на смс-ки. Один сусід, Льоша, проукраїнський хлопець каже: «Наші там скоро?». «Скоро», – кажу. Так що там ждуть.
- Хто би міг подумати, що ця доля Жильцова, який мав би мати постійне житло (бо ваше прізвище для мене свівзвучне саме з постійним місцем проживання), – стати двічі ВПО.
Так вийшло. Але бачите – я ще живий, а це теж Жильцов. Мене не вбили, тьху-тьху, дякувати Богу.
- Вдруге переїхали з Києва?
Так, з Києва. Ми стояли, пам’ятаю, у черзі в аптеці, коли я вперше почув звук повітряної тривоги. Я не зрозумів, що це – страшне щось таке. А хлопець у черзі каже: «Це – повітряна тривога, ходімо всі по домам». Ми пішли додому, почали одразу вікна заклеювати хрест-навхрест скотчем (так ми робили в Донецьку). На нас так усі дивилися: «Що вони роблять?». А потім ми йшли до магазину і бачили, що там заклеєно і там заклеєно. «О, це, мабуть, теж переселенці з Донецька живуть». А потім почали вже й інші люди заклеювати вікна.
- Цей досвід вам згодився…
Так, згодився. У Донецьку був одного разу дуже сильний вибух, впав снаряд біля нас. І якби не оця заклейка, шибки би повилітали.
- Я так розумію, що митці набагато глибше переживають оці трагедії…
Мабуть. Я пам’ятаю свій перший переїзд до Києва – я не брав до рук пензлів десь пів року. Підходив до полотна – і був пустий. Нічого не було, ніякого відчуття. Відчував спустошення від цієї війни. А потім якось прийшов такий час, коли я зрозумів, що не можу не малювати. От дайте малювати – і все.
- Ви почали наповнюватися.
Може й так. І почав з такою жадібністю малювати, що жінка казала: «Ти хоч поспи трошки». Як прорвало. Потім, коли вже переїхали на Закарпаття, я теж, мабуть, тижні три не міг малювати. А потім різко знову старт пішов. Трошки творчість змінилася, я став інший. Мабуть, це нормально, коли митець віддзеркалює ситуацію, пропускає її через себе.
- У якій техніці ви працюєте?
Зараз працюю кульковою ручкою. До війни займався живописом на полотні. А потім якось зайшло кульковою ручкою малювать і я подумав: «А щось у цьому є». Почав розвивати тему: спершу це були малюнки кольорові, реалістичні, а вже тут, на Закарпатті, роботи стали більш монохромні. Зараз почав дві червоні роботи. Я живу в домі Ерделі, то, може, там таке натхнення, що хочеться позбутися того трагізму, хочеться чогось більш фактурного, монохромного.
- А яка тематика ваша улюблена? Чому ви присвячуєте свої роботи?
Раніше роботи були, я би сказав, якісь легковажні: яскраві абстракції, натюрморти, соковиті пейзажі. Тепер – більше абстракція, але не пуста, а асоціативна. У мене зараз є проєкт «Е22». Я живу на вулиці Ерделі, 22 – це будинок, який дав нам прихисток. Він мене надихає і там уже є і пейзажні роботи (теж більш асоціативні). У них можна буде впізнати й елементи з будинку Ерделі.
- Розкажіть про виставки, у яких ви брали тут участь.
Перша виставка була у мене в Ужгороді – мабуть, на третій день, як ми переїхали. Я привіз із Києва декілька невеличких робіт (ми їхали з однією валізою і котом). Прийшов у музей, познайомився з його директором Франциском Ерфаном – і отримав можливість показати сім своїх робіт (чотири – графічні і три живописні) на виставці під назвою «Під час війни». Частину коштів ми віддавали на потреби ЗСУ. Потім ця виставка переїхала в Мукачево, в Угорський дім ім. М. Мункачі. А друга виставка в мене була в угорському консульстві в Ужгороді, там я представив п’ять робіт, виконаних кульковою ручкою. 21 січня буде ще персональна виставка в Івано-Франківську. Також був пленер із закарпатськими митцями, зараз я дві роботи віддав на благодійність.
- Хочу вам сказати, що за кілька місяців ви досить активно влилися в мистецьке життя Закарпаття.
Мені дуже приємно, бо я працюю і я людина у творчості досить соціальна – не можу сидіти на одному місці і нічого не робити, я себе тоді погано почуваю. Тут я влився у творче середовище: у мене нові друзі – гарні митці, тут у мене життя активне. Мабуть, це мене теж якось підтримує. Якби цього не було, я би закис і зачахнув.
- Чи ви знали до переїзду, що у нас тут так серйозно займаються мистецтвом, що у нас є Закарпатська академія мистецтв?
Знав. Я навчався у Донецькому художньому училищі, а потім – у Харківській академії дизайну та мистецтв. Тому я знав, що тут – серйозна школа, своя, яка відрізняється від інших. Але я не знав, що вона така активна. Тут життя творче, мабуть, ще активніше, ніж у Києві. Тут постійно щось роблять, така суєта, виставки якісь, презентації – це дуже добре. Я боявся того, як сприймуть те, що я – з Донецька, з Києва. Але прийняли мене дуже добре. І кожен день хлопці дзвонять: «Як ти? Буде виставка, даси щось?». У мене вже з’явилися такі друзі, які, мабуть, уже на все життя. Бо я не уявляю себе без цих друзів далі, це щось неймовірне! Я дуже їм вдячний.
- Нині ваша творчість – це ваш хліб?
Так, у мене купують роботи, і в Києві купували. Я ще займався оформленням інтер’єрів, дизайном. Тому так, творчість – це мій хліб. Я більше нічого не вмію.
- Ну, війна і такі стресові ситуації змушують людину виходити з зони комфорту і шукати ресурс для себе, для своєї родини. І це реально дуже круто, що вам не доводилося виходити зі своєї зони комфорту (крім того, що ви переїхали). По суті, ви продовжуєте ту справу, якою вмієте займатися найкраще.
Так, я не уявляю себе якимось ресторатором, бізнесменом. Це не моє, я одразу збанкрутую і людей підставлю.
- Ви знаєте, художники, які приїздять на Закарпаття, одразу починають його малювати. Зараз ви займаєтеся трохи іншою темою, та чи не хочеться вам намалювати нашу природу, наші сині гори?
Мені хочеться намалювати гори, але намалювати 2005 гору синю мені не хочеться. Хочеться видати ті ж сині гори, але вже якось пропустивши через себе.
- Ви казали, що їздили на пленер. Розкажіть про нього більше.
Це було таке мальовниче місто, зараз згадаю його назву – Берегово. Компанія була неймовірна: Аттіла Коприва, Сергій Біба, Франциск Ерфан, Андрій Чебикин, Юрко Шелевицький. Я працював кольором, у мене була пастель. Малював із таким задоволенням – супер було.
- Багато хто з тих, хто переїхав на Закарпаття, кажуть також про зміну темпу життя. Як вам наш темпоритм?
Супер. Я загалом, де би не знаходився, задаю собі свій темп. Я дуже рано прокидаюся (о 5-6-ій ранку) і пізно лягаю. Кожен день – це якісь події: я кудись біжу, щось малюю, фотографую. Місцевим темпом насолоджуюся, коли йду за хлібом, наприклад. «Добрий день, добрий день», – насолоджуюся музикою мови закарпатської. Всі неспішні такі, мені подобається, незважаючи на те, що я – людина досить емоційна.
- Не виникає у вас бажання залишитися тут назавжди?
Ви знаєте, виникає. У нас зараз є невеличкий город. Я більшість свого життя провів у містах-мегаполісах, і ніколи до цього не розумів, що город дає таку містику. Ти виходиш, поливаєш, щось росте – це неймовірно! Мені дуже подобається.
- Яким би ви хотіли бачити свій перший день після нашої перемоги?
Ну, це, мабуть, буде дуже емоційний день. Я буду кричати, що перемога. Не знаю, ви мене просто заскочили зненацька. Обніму дружину, скажу: «Ми перемогли нарешті!». Нап’юся, звичайно. Може, навіть два рази.
«Про Захід»
В рамках Гранту від Національної асоціації медіа та Internews
