Щороку у жовтні багато матусь із дітьми відзначають Міжнародний тиждень слінгоносіння. І якщо в багатьох країнах дитиною у довжелезному шарфі чи ергономічному рюкзаку нікого не здивуєш, то Україна, на жаль, виняток. Тут жінка, яка користується таким методом переноски малюка, щонайменше викликає подив, а ще частіше навіть якийсь негатив. "Ти з Африки приїхала?", "О, так цигани дітей носять", "Боже, нашо так дитину скручувати" – і не тільки ці фрази доводилося чути ужгородським слінгомамам. І все через те, що багато з нас просто не знає своєї історії. Аби переконатися в тому, достатньо "доброзичливцям" задати одне просте запитання: як носили дітей до 20 століття? І тут всі губляться. Прозахід вирішив дізнатися, якою ж була доля немовля та їх мам, і хто така ужгородська сучасна слінгомама.
Трохи з історії слінга і візочка
Фактично сучасний слінг має багатовічну історію, скільки існує людина, стільки існує і такий метод переноски дитини. Великий шмат тканини, яким примотували малюка до себе, згадується в нарисах з історії багатьох народів. У країнах Сходу це був великий прямокутник, до якого були пришиті своєрідні шлейки, які зав'язувались за спиною у мами. Так дитина давала можливість мамі поратися по господарству, отримувала тепло та їжу своєчасно.
.jpg)
Щодо візочків, то вважається, що прототип сучасного дитячого візочка був створений художником, архітектором і ландшафтним дизайнером Вільямом Кентом у 1733 році на замовлення герцога Девонширського для його дітей. Це була дуже гарно декорована зменшена копія візка для дорослих, який мав тягнути невеликий поні, ослик або коза. Дитина в цьому візку могла тільки сидіти. Бенджамін Поттер Крандалл в Америці в
1830-х продавав дитячі візочки, на яких писав "перший дитячий візок виготовлений в Америці". Його син, Джесі Армор Крандал (Jesse Armour Crandall), отримав низку патентів для поліпшень і доповнень до стандартних моделей. Вони містили у собі додавання гальма до візків, моделі, які складалися, конструкції для парасольок. До 1840 дитячий візок став надзвичайно популярним.
Закарпатський слінг: загортача, гайтка і навіть фартух
Аби дізнатися, як носили дітей закарпатки, Прозахід звернувся до відомого краєзнавця, кандидата історичних наук, заступника директора Закарпатського музею народної архітектури та побуту Василя Коцана. Свою роботу чоловік дуже любить і кожна розмова з ним – це чудова екскурсія у минуле, маса нових вражень та емоцій. "На Закарпатті, особливо в центральній та західній його частині дітей носили у спеціальних довгих вишиваних рушниках, які називали гайтки, загортачки. У нашому музеї вони є, їх можуть побачити усі відвідувачі" – одразу зазначив пан Василь.
Краєзнавець охоче провів екскурсію і розповів, що традиція носити дітей примотаними до себе звичайно є і в нашому корінні, тому різні думки "псевдекспертів" щодо того, що українська жінка не може носити на собі дитину є безпідставними. Залежно від статків родини, дитину носили або у простій домотканій тканині довжиною до трьох метрів, або ж у гарному вишитому рушнику. Саме такі зберігають у нашому музеї. До слова, орнамент вишивки повністю відповідав і регіону, де мешкала сім'я. Також цікавим є й той факт, що, аби поратися по господарству було простіше, дітей примотували до себе і фартухом.
.JPG)
Колиска, польовий "гамак" і перший закарпатський візочок
Багато роботи було в полі, і аби дитина не заважала, її ставили до польової колиски. Конструкція складалася з декількох палиць і натягнутої тканини, чимось вона дуже подібна до гамака. Доки дитина спала чи забавлялася, мама мала можливість попрацювати.
До слова, вдома діти спали найчастіше у підвісних колисках, однак були і просто неймовірної краси стаціонарні з лози. Одна з них зараз експонується у скансені. Її рік тому в результаті експедиції вдалося віднайти Василю Коцану з колегами зовсім близенько – у Дравцях. Родина, яка зберігала колиску, її подарувала, а далі над нею попрацювали і реставратори.
.JPG)
Щодо візочків, то вони на Закарпатті почали з'являтися на початку минулого століття. Популярність здобули у період Чехословаччини. Унікальну фотографію, зазнімковану орієнтовно у 30-их роках минулого століття, Василь Коцан віднайшов під час експедиції на Рахівщині. На фото один з перших візочків. Як зазначив краєзнавець, основа та колеса перших закарпатських візочків були зроблені з дерева, а сама люлька – з лози. Зимою ж дітей часто возили закутаними на санчатах.
Чим є слінгоносіння для ужгородських мам?
Чим вони живуть, і як сприймає їх оточення. Про це Прозахід вирішив розпитати їх особисто.
Аля Махлін: "Носити дитину під серцем, що може бути прекрасніше? Вагітність – це надзвичайний час у житті жінки. Часто, роздумовуючи над тим, чому мені так подобається носити дітей у слінгу, я зрозуміла, що мені хочеться продовжити цей солодкий момент, коли вас тільки двоє у теплі і затишку, ти відчуваєш свого малюка і ви ніби єдине ціле. Моя історія не відрізняється від багатьох інших. Ще будучи вагітною, дізналась про слінг на курсах майбутніх батьків. Чомусь одразу вирішила, що буду носити дитину на собі! Так і сталось. Починала із не дуже зручного слінгу з кільцями, у дончині 3 місяці купила свій перший шарф Ellevill Zara Terracotta. Я досі пам'ятаю свою першу намотку. Як тільки отримала свій слінг, одразу ж примотала малу і пішли з чоловіком у місто. І дитина заснула на мені! Отак просто, без груді, пісеньок, і танців з бубнами (ну ви ж мене розумієте)! "Ось воно, моє щастя!", – подумала я! З тих пір слінг став частиною мого життя, мого материнства. Я носила доцю до її 2,5 років, вже будучи вагітною, на спині) а потім народилась молодша донька і моя "слінгоісторія" продовжилась. Вона триває і досі, молодшій майже 2 роки. І вона страшенно любить своє "оп-па" на мамину спину, а я обожнюю свої милі "тряпочки" і тримаю їх для майбутніх дітей та, можливо, онуків!
Вітаю всіх нас з чудовим святом життя – Тижнем слінгоносіння!".
Аля Махлін з донечкою
Ганнуся Твердохліб: "Віднедавна я втратила будь-яке бажання комусь пояснювати, чому нам так добре із слінгами та ергорюкзачком. Люди мають свої страхи і комплекси, декому ввижаються всі жахи світу від "привчиш до любові" (о, Боже!) до загибу матки, інші маніпулюють смертями у банані (які не є слінгами, рівно як і "кенгуру"). Мені добре бути з слінгом, моя дитина задоволена, не плаксива і нам дуже добре разом. Я вивчила дуже багато матеріалу про слінгоносіння, його користь, правила і т.п. З цієї теми проводять конференціі, є багато доступної інформації. Нехай кожен живе так, як йому зручно і не роздає непрохані поради іншим".
Ганнуся і Вовчик
Олена Правдіна: "Перш за все, слінгоносіння дало можливість спокійно і з задоволенням гуляти з дитиною, пересуватися, так як коляска місяці в три її стала лякати, малятко просто кричало в положенні лежачи на спинці і ніяк неможливо було втішити. А потім я зрозуміла, що зі слінгом взагалі кордони стираються. У громадський транспорт, в ліс, в кабінет лікаря (щоб не залишати з кимось), по інстанціях і кабінетах з дитиною – усюди в рази зручніше, ніж з коляскою. Я одного разу зі слінгом робила узі матки, дитинка так солодко заснула, поки я чекала свою чергу, що лікар запропонувала лягати на крісло так. Слінг був ще високо, дитина ще зовсім маленька була. Всім було дуже весело і взагалі мімімі".
Олена Правдіна, фото Шуфрич Оксани
Оксана Шуфрич: "Можливість бути ближчою з дитиною. Мобільність – я можу піти туди, де не проїде коляска, вести більш активний спосіб життя. Слінг – як продовження вагітності, виношуєш далі своє дитя, даєш своє тепло і тілесний контакт. До слова, кажуть, що людське дитинча мало б ще три місяці бути в утробі, але тоді би було дуже тяжко народжувати. Так що це такий собі компроміс природи, людина народжується дуже недорозвинена, в порівнянні з іншими ссавцями".
Оксана Шуфрич, фото Вікторії Легкоступ
Як бачимо, слінг це не щось незрозуміле і нове, а просто дуже добре, рідне та близьке материнському серцю старе. Тож не варто забувати свою історію, списуючи її на циганок чи африканок.
Вікторія Жуйко, спеціально для "Про Заходу"