Втрачений Ужгород: будинок взуттєвого майстра і футбольного мецената Яноша Бегуна

Є на вулиці Ольбрахта в Ужгороді будинок, який вирізняється з-поміж інших цікавим виглядом і незвичним плануванням. Через те, що його фактично вбудували у Замкову гору, цей будинок складається з двох цілком окремих квартир: нижньої і верхньої. По всій же довжині (чи пак висоті) ділянки прокладені численні східці, якими з вулиці Ольбрахта можна піднятися аж до паркану Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

Цей будинок належав колись дуже відомій ужгородській сім'ї, головою якої був взуттєвий майстер Янош Бегун. Як простий син кушніра зміг стати багатим і впливовим, нам розповіли його син Людвіг та невістка Катерина.

Батьки Яноша Бегуна – Іштван Бегун та Анна Новак – були корінними ужгородцями. Іштван заготовлював і продавав шкіру, Анна займалася вихованням шістьох дітей, а проживала сім'я у провулку, який нині з'єднує вулицю Митрака і початок вулиці Руської. Там, на Митрака 13, і досі стоїть довгий будинок, зведений у 1899 році. Саме там починав працювати і молодший із синів Бегунів – Янош. Можливо, початкові знання у роботі зі шкірою він здобув у свого батька-кушніра, але ремесло обрав інше – чоботарство. До слова, його рідний старший брат Іштван у дорослому віці теж став відомим ужгородським майстром, от тільки виготовляв він меблі. Історія Іштвана Бегуна-молодшого заслуговує на окрему історію, тому найближчим часом розкажемо і про нього. Зараз же повернемося до його молодшого брата Яноша, чий будинок, без сумніву, є окрасою нинішньої вулиці Ольбрахта.

Янош народився в Ужгороді 9 лютого 1897 року. У кого саме він вивчився чоботарству, його нащадки не знають, але і чоботарем його, зрештою, можна назвати з великою натяжкою, бо протягом усієї професійної діяльності Яноша Бегуна в Ужгороді знали, як майстра, котрий шиє елегантне жіноче та чоловіче взуття. Хоча до того, як стати власником майстерні, Яношу довелося довгий час завойовувати в місті авторитет. У адресних книжках за 1924 рік його імені у списках ужгородських чоботарів взагалі немає, а це означає, що, скоріше за все, на той час він сам працював звичайним шустером у чиїйсь взуттєвій майстерні. У адресарі за 1930-ий рік значиться, що Ян Бегун шив взуття за адресою свого проживання – на Митрака, 13. Можливо, на той час він уже зміг обладнати удома невеличку майстерню, де почав працювати на себе та своє ім'я.

Потім же Янош і взагалі зумів відкрити майстерню у самому центрі міста – на тодішній вулиці Рашина, 11. Аби сучасні ужгородці змогли зрозуміти, де була колись взуттєва майстерня Бегуна, уявімо, як ми заходимо у дуфорт між колишнім готелем “Корона” і колишньої “першою аптекою”. Нині у тому маленькому дворику працює кафе, а у “чеські” часи стояла двоповерхова добудова до будинку, на першому поверсі якої розміщувалася контора Яноша, де він приймав серйозні замовлення і вів справи, а на другому – працювали кілька шустерів, котрі ті замовлення виконували.

Як же він зміг за кілька років так вирости у професійній сфері – спитаєте ви? А ми скажемо, що він просто не боявся винести свою роботу на розсуд громадськості. Спершу у 1926-му році Янош узяв участь у Німецькій господарській та лісницькій виставці, яка проходила у словацькому місті Кежмарок, звідки привіз золоту відзнаку. Це дало йому сміливість представити своє взуття на ще більшій події – Першій промисловій виставці на Підкарпатській Русі, яка проходила 5-24 липня 1927 року в Ужгороді.

Ті, хто хоч трошки цікавиться історією міста чехословацького періоду, не могли не бачити світлин і листівок з промислової виставки 1927 року. Їх зробили тоді дуже багато, адже подія для нашого краю це була справді неординарна. Ідея виставки полягала у тому, щоб певною мірою зруйнувати міф про Підкарпатську Русь, як про бідну і дику землю, де живуть неосвічені, “забиті” люди. Саме тому до участі у виставці запросили всіх майстрів і всі підприємства, яка хотіли показати і порекламувати свою діяльність.

Газети за 1927-ий рік багато писали про Першу промислову виставку на Підкарпатській Русі. Всього у ній взяли участь близько 600 учасників із Чехословаччини, Румунії, Польщі, Німеччини, Угорщини, Бельгії і навіть Швейцарії. Підкарпатська Русь представляла своїх промисловців у дуже різних категоріях: від виробництва дзвонів, свічок і пива до миловаріння, плетіння кошиків та виробництва меблів. До слова, в останньому, як писали газети, у підкарпатців не було на виставці рівних. Різьблені меблі там представили справді такі, що могли конкурувати з найкращими виробниками Європи. Саме на цій виставці взуттєвий майстер Янош Бегун, який також представляв свої вироби, отримав цілих три золотих медалі. Це було справжнє визнання його професійності, яке дуже позитивно відбилося на його авторитеті. Підкріпила успіхи Яноша і перемога на промисловій виставці в угорському місті Комаром. З неї у серпні того ж таки 1927-го ужгородський майстер також привіз золоту медаль, тобто його взуття було визнане найкращим серед усіх представлених на виставці.

Саме після 1927-го року кар'єра Яноша Бегуна в Ужгорода просто таки злетіла вгору. На його рекламі обов'язково вказували, що він є власником кількох золотих медалей з виставок, а ще зазначали, що він також працює з ортопедичним взуттям. Нині у це складно повірити, але вже у 20-30-х роках Янош Бегун у своїй майстерні виготовляв черевики з крокодилячої та зміїної шкіри. Гадаю, навіть нині навряд чи хтось із ужгородських взуттєвих майстрів працює з такими рідкісними і дорогими матеріалами. А от на початку минулого століття у місті були і такі майстри, і клієнти, котрі могли собі дозволити замовити черевики зі шкіри крокодила.

Та не майстернею єдиною жив Янош Бегун. Він був великим шанувальником спорту і разом зі своїм братом Іштваном та іншими меценатами у 1920-му році (за іншими відомостями – у 1921 році) був серед засновників відомого ужгородського спортивного клубу “UMTE” (“Ужгородське робітниче тілогартуюче товариство”). В “UMTE” діяли кілька секцій: футбол, боротьба, бокс та велоспорт. В усіх спортсмени показували доволі високі результати, не раз виступали на національних змаганнях, однак найбільшого успіху все ж досягла футбольна команда “UMTE”. Янош Бегун дуже вболівав за неї, але гордився і іншими нашими футбольними клубами. Зокрема, коли СК “Русь” стали чемпіонами Словаччини, він був такий радий, що подарував кожному гравцеві по парі однакових надзвичайно дорогих і елегантних черевиків, які виготовили працівники Бегунової майстерні.

Доклався Янош Бегун і до того, аби разом з іншими меценатами і членами товариства профінансувати зведення власного стадіону “UMTE”. Річ у тім, що протягом 10-ти років товариство не мало своєї бази, орендуючи її в інших спортивних товариств та клубів міста. Лише на початку 30-х “UMTE” вдалося збудувати стадіон з трибунами на 500 місць, хоча нам, на жаль, так і не вдалося з'ясуватися, де знаходився цей спортивний об'єкт.

Тоді ж, у 30-х роках, Янош Бегун, котрий на той час ще не мав власної родини і проживав у батьківському домі, вирішив вкласти гроші у нерухомість. Вже потім він розповідав дітям, що взагалі-то не планував проживати у тому красивому будинку на Підвальній вулиці, хотів у майбутньому збудувати щось більше за розмірами. Тож 31 січня 1934 року Янош підписав договір купівлі-продажу з ужгородським перукарем Бейлою Шестаком, котрий продавав будинок на вулиці Підвальній від імені неповнолітніх власників: Тібора, Ірен, Єви та Шаролти Шестак. Однією з умов угоди було також те, що Янош Бегун дозволяє Бейлі Шестаку проживати у верхній квартирі будинку ще 2,5 роки від дня його продажу. Це ще раз підтверджує той факт, що Яношеві будинок був потрібен не нагально, а на перспективу.    

Перспектива, до слова, не надто й забарилася. До початку 40-х років Янош Бегун був видним у місті холостяком: багатієм, поважним майстром, шанованим меценатом. І лише у 1942-му році він таки наважився на шлюб, обравши за наречену 34-річну Ірму Штовк. Ірма була родом із Вишкова. Цілеспрямована і самостійна вона була ще з юності, коли поїхала до Кошіце, де чотири роки навчалася у школі кухарів. Потім дівчина приїхала до Ужгорода, де, як розповідала потім дітям, працювала сокачкою в одного графа. Коли граф з родиною кудись їхав, Ірму завжди брали з собою. Вона керувала кухнею, маючи у підпорядкуванні кількох помічників. Після того, як приготувала графам вечерю, могла йти додому. Заробляла вона завжди добре, бо куховарила фантастично. До кінця життя вся родина була у захваті від її страв і випічки.

Коли Ірма вийшла заміж за Яноша Бегуна, роботу вона покинула. Сім'я оселилася у будинку на вулиці Підвальній. У 1944-му в Бегунів народився син Янош, а ще через рік – другий син Людвіг. Ті кілька років у 40-х були, мабуть, найбезхмарнішими у житті подружжя. Янош мав успішний бізнес, Ірма насолоджувалася життям мами і дружини. Пізніше вона пригадувала, що у будинок вони придбали красиві меблі, килими, порцеляновий посуд, картини. Одягалася вона у ті часи дуже елегантно, мала шуби, а Янош виготовляв для її мініатюрних ніжок 34-го розміру унікальні туфельки з крокодилячої шкіри. Коли Ірма з чоловіком ходила у кінотеатр, гарним тоном було вкласти у накидку чи муфту букетик маленьких свіжих квітів. Під час антракту Бегуни з друзями піднімалися на другий поверх, де можна було покурити на балконі, або випити рому і шампанського. Кіносеанси завершувалися пізно, але по закінченні фільму всі ще заходили у кафе до Морція (кафе, на місці якого потім відкрили “Золотий ключик”). Там смакували замороженими шматочками кавуна або дині, і випивали. Таким було життя місцевої робітничої  еліти! Навіть від бомбардувань 1944-го сім'я ховалася богемно: замість ковдр і запасів їжі, Ірма зносила у підвал їхнього дому лише одну валізку, у якій була залізна коробочка зі смачними маленькими бісквітиками, невеличка пляшечка рому та гарячий чай.

У кінці 1944-го, коли фронт Другої світової війни проходив через Ужгород, Ірма Бегун заховала всі цінні речі у той таки підвал, вхід до якого був з вулиці. Через два дні після заходу радянських військ двері у підвал хтось виламав, і речі з нього зникли. У той же період у Яноша націоналізували його майстерню. Сам він ще кілька років працював звичайним майстром у цеху на вулиці Капушанській, далі же лише підробляв дрібним ремонтом взуття, працюючи вдома. Аби якось прожити, нагодувати, одягти і вивчити дітей, Ірма почала розпродувати з дому геть усе, що могло становити цінність: килими, одяг, картини, меблі, посуд. У перше “радянське” десятиліття сім'я жила дуже бідно, а Янош перебував у затяжній депресії через те, що втратив усе, над чим важко працював протягом життя.

Він помер у 1972 році, ненадовго пережила його і дружина Ірма, котра пішла з життя у 1977-му. Після їхньої смерті у синів майже нічого не залишилося. Навіть фотографій батьків вони мали всього кілька. Старший син подружжя Янош був редактором газети “Карпаті ігоз со”, помер досить молодим ще у 80-х роках, а Людвіг працював тренером із ватерполо, нині же проживає в Угорщині.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”