«Про Захід» у гостях: улюблені речі Олени Макари (Фото)

Скоро рік, як керуючою справами виконкому Ужгородської міської ради стала журналістка, а потому начальник загального відділу міськради Олена Макара. Людина, котра за багато років у журналістиці звикла радше сама брати у людей інтерв'ю, за рік на високій посаді особливою увагою журналістів не відзначилася. Тож ми вирішили напроситися до чиновниці у гості, аби побачити її улюблені речі.

– Олено Михайлівно, вашу квартиру можна назвати вашим же дзеркалом? Що тут є такого, що відображає вас?

– Почну з того, що живемо ми з чоловіком, сином і невісткою у звичайній квартирі. Колись, коли стало модно робити євроремонти і купувати нові меблі, у мене навіть з'явився комплекс і стало трохи соромно людей у гості запрошувати, бо у нас нічого цього не було. Але мій брат, якому я якось про це сказала, запевнив, що я не права. Сказав: зате у твоєму помешканні відчувається людина, тут все – суто твоє.

– Наприклад?

– Ну, наприклад, ось ці вишиті картинки на кухні. Вони тут висять вже багато років, ще з того часу, як ми сюди заїхали. То були часи тотального дефіциту, тому я вирішила прикрасити квартиру своїми руками. З чеської книжки вручну перемалювала у зошит схеми вишивок, потім довго все це вишивала і оформлювала.

– А тепер у вільний час вишиваєте?

– Ні вже давно нічого не вишиваю. Але свої роботи зберігаю. Найбільше я, мабуть, вишивала у період декретної відпустки. Мені здається, декретна відпустка – це взагалі той час, коли кожна жінка розкриває в собі якісь нові вміння й таланти, захоплюється чимось новим. Ось ці роботи. Я, звісно, не претендую на те, аби називати їх витворами мистецтва, але для мене вони дорогі. Разом з ними зберігаю і дитячі вишивки доньки.

А це, поглянь, фартушок, який я власноруч, вручну, пошила на уроках ручної праці у 1974-му, коли навчалася у 4-му класі. Він у мене довго лежав у шафі, потім дитиною донька любила його одягати, коли допомагала мені на кухні. А недавно приміряли фартушок вже на онучечку Марусю.

Але найдорожчі для мене ті речі, які енергетично пов'язують мене з предками. Це відчуття з'явилося не так давно, коли почала женити і віддавати заміж дітей. Тоді з'явилося бажання використати під час обрядів вінчання прабабусині рушники. Їх зберегла бабуся по маминій лінії. Взагалі від бабусі у мене багато чого лишилося, вона ж мені розповідала багато і про наших родичів. Рушники ж ці дуже старі, десь із 80-90-х років позаминулого століття. На них ще монограми прабабусі з її дівочим прізвищем – Антоніна Маркова, тож я припускаю, що ці рушники вона готувала ще собі у придане. Родом вона була з Білгородщини, тому рушники не мають виразно українських візерунків і кольорів. Але ми всією родиною вирішили, що кращих рушників для вінчання нам не знайти.

Моя троюрідна сестра, досліджуючи родовід, з'ясувала, що всі наші предки по цій лінії принаймні з початку 18-го століття  були священиками, хоча ми знали, що  вони були вчителями. Виявилося, що вчителювати вони, як грамотні люди, стали вже після приходу радянської влади. Вчителів у нас у роду справді було дуже багато, одна з маминих тіток навіть була Заслуженою вчителькою Литви, а тамтешні 5- та 8-класники навчалися за її підручниками.

Повертаючись до бабусиних речей, покажу ще кілька. Це її фарфорова чашка.

Ще є її іконка. Я не знаю, скільки їй років, звідки вона у бабусі. Вона простенька, але для мене дуже  дорога.

А це улюблена вазочка чоловікової мами. Вона рано померла, але часто питала мене: ти збережеш цю вазочку? Я їй пообіцяла, що обов'язково збережу.

– Ви взагалі легко прощаєтеся з речами? Можете викинути непотрібне чи зберігаєте?

– У принципі, легко прощаюся. Розміри квартири не дозволяють мені зберігати все, що накопичується з роками, тому час від часу доводиться чистити шафи і викидати старі речі. Так, буквально до минулого року я зберігала в шафі свої курсові роботи і навіть надруковану "дипломку".   

– Колекціонуєте щось?

– Є у нас колекції, але я би їх назвала спонтанними і несерйозними. Наприклад, є така спонтанна колекція маленьких скляних тваринок. Є колекція магнітиків, які ми привозили звідусюди, де були. Це, звичайно, не рідкість якась, але нам подобається така традиція. До того ж усі друзі вже знають, що ми збираємо магніти, і везуть їх нам з усіх подорожей. Найдалі діти нам везли магнітики з Мексики і Домінікани.

Була у нас ще така ж колекція чашок звідусіль. Які там тільки чашки не були! Зараз вона у будинку дочки.

А от чим  справді пишаюся, то це своїм зібранням словників та довідкової літератури. Для мене як філолога, а потім і в журналістиці така література була незамінною, особливо в ті часи, коли не було Інтернету. Тому збирала геть усі видання, які виходили: фразеологічні словники, українсько-російські, крилатих латинських виразів, власних назв, топонімів… Мені здається, у мене є чи не всі довідники з мови, які виходили до і за часів незалежної України.

– Зараз ними у роботі користуєтеся?

– Буває. Я працюю з величезною кількістю документів: розпорядженнями, рішеннями виконкому, різними програмами. І для мене важливо, аби вони були написані максимально зрозуміло, чітко і грамотно.

– Можна сказати, що завдяки вам міськрада стала більш грамотною?

– Це було би дуже самовпевнено і неправильно, бо наша праця є колективною. Але я рада, що моя часточка у цьому теж є.

– Бібліотеку маєте лише наукову?

– Ні, художньої літератури теж є багато, хоча чимало видань я вже передала російськомовним школам, а дещо (в основному праці яскравих представників соцреалізму) і взагалі на макулатуру викинула. Залишила собі книжки від бабусі і мами. Наприклад, цей Гоголь і Некрасов – від мами, а Пушкін і Тургенєв – ще від бабусі.

– А зараз книжки купуєте?

– Частіше за все дитячу літературу для онучечки Маруськи. Останнє, що для себе купувала, це книжка Сергія Федаки "Ужгород крізь віки". А ще кохаюся в Ліні Костенко. Нещодавно отримала від зятя приємний подарунок – збірочку її віршів.

– Вас можна назвати шопоголіком?

– Ні, немає в мене такого, щоб ходити по магазинах чи купувати собі щось просто для покращення настрою. Не люблю ходити по крамницях, просто аби витрачати час. Може, це не по-жіночому, але так є. Водночас я люблю пошукати у магазинах щось оригінальне у подарунок. Наприклад, ми на роботі почали практикувати дарувати колегам якісь цікаві видання. От пошукати якусь цікаву книжку, яка підійшла би окремій людині, – це мені цікаво і приносить задоволення.

– А вам багато речей дарують?

– Ні. Хоча ті, які отримую, справді мені до душі. От цього року на свій день народження  отримала від колег чудовий подарунок – орхідеї у вазоні. Мені давно хотілося мати орхідею, тож це був подарунок, як кажуть, у точку. Ці дві орхідеї так довго цвіли і так мені тішили, що передати не можу.

– Любите квіти?

– Колись у мене була велика колекція фіалок. Багато років я цим займалася. Може, з 50 вазончиків у мене було, а сортів десь до 30-ти. Але в якийсь момент я просто зупинилася, інтерес до них пропав.

– З якою річчю ви нізащо би не розлучилися?

– Таких речей насправді є багато, і дещо (ті ж прабабусині рушники) я вже показувала. От, наприклад, я спеціально для нашої зустрічі витягла папку з дуже важливими для мене речами. Тут і моя бирочка з пологового…

А ще перша газета, в якій я "редакторувала", – шкільний "самвидав" "Вуйкові роскази".

Тяга моя до журналістики передалася, мабуть, від мами, котра навчалася на журналістиці у Харківському університеті. Я ж закінчила російську філологію в УжДУ, та все одно почала писати у газети. Ось мої перші публікації у газеті "Новини Закарпаття": стаття про "Школу радості" Льва Луцкера за 1993 рік і матеріал про фетрофільцеву фабрику в Хусті з моєю ж світлиною в якості моделі за 1994-й.

Зберігаю тут також мамин дівочий щоденник. Вона його вела у 1940-му, коли мала 19 років. Свій дівочий щоденник, до речі, я теж не викинула.

– На що ви готові витратити велику суму грошей?

– На розумні речі, які створюють комфорт. На "понти" – ні.

– Яку найбільшу покупку  здійснили у житті?

– Усе, що є в квартирі. Але то було давно.

– Останню покупку можете згадати (продукти не рахуються)?

– Парфуми. Я люблю хороші парфуми. Є кілька улюблених запахів, але не зациклююся на них, часто експериментую. Все залежить від пори року, настрою.

– Як щодо ґаджетів?

– Немає в мене надмірної тяги до новинок техніки. Користуюся смартфоном, який мені допомагає у роботі. Але за новинками не бігаю.

– В електронній декларації щось цікаве вказали?

– Ні. Напевно, в мене одна з найнудніших декларацій. Не нажили ми багато, певно, не вміємо. Але я від цього не страждаю, мені так комфортно. Є інші речі, які дають  відчуття щастя. Наприклад, як поспілкуюся з цікавою людиною – "літаю", послухаю гарний концерт – "літаю", зроблю щось хороше – "літаю"… А ще люблю вчитися. Коли запитують на роботі, хто візьме участь у  такому-то семінарі, тренінгу, або іншому заході, я завжди "вистрибую": я поїду! Бо люблю це страшенно.

У гості ходила Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"