Людмила Кравчук понад пів року пробула у російському полоні. Попри приниження й знущання, через які їй довелося пройти, військовослужбовиця не зламалася і знову стала у стрій Волинського загону.
Повномасштабне вторгнення вона зустріла разом з побратимами прикордонного підрозділу «Сартана», де на той час проходила військову службу. Оскільки жінка за спеціальністю фельдшер, то з перших днів була в складі однієї з евакуаційних бригад у Маріуполі. Понад місяць вони під постійними обстрілами забирали поранених з поля бою, надавали їм першу медичну допомогу та доправляли до госпіталю. Коли ситуація стала критичною і вийти з оточення вже було неможливо, разом з іншими військовослужбовцями вона потрапила в полон.
В неволі Людмила пробула 6 місяців і тиждень. Увесь цей час вона не знала, що коїться в рідній країні, як живуть її найдорожчі люди. Жінці жодного разу не дали зателефонувати додому. Єдиною звісточкою, яку їй вдалося відправити донькам, був лист. Щоправда, до адресата він потрапив на початку червня, через три місяці з дня відправлення.
З рідними Людмила побачилася в середині жовтня минулого року, коли після чергового обміну прикордонниця ступила на рідну землю. Через кілька місяців, пройшовши курс відновлення та реабілітації військовослужбовиця повернулася у Луцьк. Зараз проходить службу у відділі соціально-гуманітарного забезпечення Волинського прикордонного загону. В її обов’язки входить робота з військовослужбовцями усіх прикордонних підрозділів, в тому числі й зі строковиками, які нині проходять службу на ділянці загону. А ще Людмила підтримує родини загиблих прикордонників та спілкується із сім’ями, які дожидаються повернення додому своїх героїв. Людмила як ніхто інший розуміє їхній стан, і ділиться пережитим з рідними військовополонених.
«Звісно при зустрічі я висловлюю їм слова підтримки, але ніколи не намагаюся їх заспокоїти. Без будь-якого прикрашення, спираючись на пережитий досвід і розповіді звільнених побратимів, розказую рідним правду про полон. Я розумію, що можливо це для них і невтішно, але вони мають право усе знати. Попри це, все ж таки додаю – головне, що вони живі, і рано чи пізно повернуться додому», – каже прикордонниця.
Сама ж Людмила зізнається, що повністю переоцінила життєві цінності. Зараз намагається завжди оптимістично дивитися у майбутнє, цінувати те, що має, сумлінно виконувати свої обов’язки і якомога більше часу проводити зі своїми рідним та близькими.
Західне регіональне управління ДПСУ
