«Завжди дивіться на світлий бік життя», – саме такий допис ви можете побачити на Facebook-сторінці Сергія Кузнєва. Може, цей вислів і не був його життєвим девізом, та він йому дуже пасував, бо, мабуть, немає серед знайомих Сергія Кузнєва людини, котра би не відзначила серед найяскравіших його рис оптимізм, почуття гумору та незмінну щиру усмішку на обличчі. Майор Сергій Кузнєв був серед тих воїнів 128 бригади, котрі загинули 3 листопада у Запорізькій області. Про обставини цієї страшної трагедії зараз говорити не будемо, натомість хочемо згадати теплими спогадами його друзів про ужгородця, котрий зробив для нашого міста і краю чимало добрих справ.
Сергій Кузнєв був родом із Криму, професійним військовослужбовцем, котрий приїхав на Закарпаття більше 20 років тому й полюбив цей край, як рідний. Тут він одружився, оселився, а після звільнення в запас відкрив власну справу. У 2014 році повернувся до армії, брав участь в АТО, пройшов важкі бої під Дебальцевим. Після демобілізації працював у місцевому підрозділі Міністерства у справах ветеранів України, розвивав проєкт соціальної адаптації ветеранів «Україна-Норвегія», заснував цікавий проєкт «НадКарпаття».
До лав ЗСУ Сергій Кузнєв повернувся у перший же день повномасштабного вторгнення. Служив у 128 ОГШБр, однак у мріях бачив себе садівником, під час останньої відпустки заклав сад із кущів жимолості, плануючи вже наступного року зібрати перший урожай. Не судилося…
Руслан Жиленко, друг Сергія Кузнєва, доцент кафедри соціології і соціальної роботи УжНУ, директор «Карпатського фонду» згадує:
«Познайомилися ми зі Сергієм у 2015 чи 2016 році на роботі, але дуже швидко стали найкращими друзями. Ми працювали разом у проєкті соціальної адаптації військовослужбовців «Україна-Норвегія». Сергій завжди був великим оптимістом, веселим і усміхненим. Сумував, мабуть, лише тоді, коли згадував рідну Керч, до якої дуже хотів колись повернутися. Закарпаття він теж дуже любив, зробив для краю більше, ніж багато хто зі закарпатців, котрі зараз б’ють себе в груди: у громадській діяльності, в роботі з ветеранами, яких повертав у життя; для родин, які втратили рідних на війні.
Він воював в АТО, пройшов Дебальцеве. А в перший день повномасштабного вторгнення зателефонував мені о шостій годині ранку і сказав, що йде у військкомат. На війні він багато бачив, але не любив про це говорити. Під час відпустки я попросив його прийти до ромських діток у ЗОШ № 14 (ця школа дуже багато робить для фронту). Та коли діти спитали про війну, Сергій сказав, що не буде про неї розповідати – натомість говорив з дітьми про те, як важливо добре вчитися. Звісно, мені він розказував багато чого, але зараз, аби не травмувати родину, я би не хотів це озвучувати.
Цікаво, що в розмовах ми ніколи не зачіпали тему смерті. Того дня, о 10-ій ранку, я привітав Сергія зі святом (3 листопада відзначають День ракетних військ і артилерії – я це знаю, бо мій батько теж був артилеристом). Сергій мені відповів, а через дві години я дізнався, що сталася така біда. Чому так сталося? Я не знаю, але хочу справедливого розслідування. Не формального, а справедливого. Бо мало хто насправді розуміє, яку втрату ми понесли. Артилерія – це важка військова спеціальність. Втрата такої кількості артилеристів є дуже суттєвою, це катастрофа.
Сергій мав іще жити, він виношував великі плани на майбутнє. На своїй ділянці, яку він отримав як учасник АТО, він мріяв створити сад. Висадив там 400 кущів, хотів ще паркан встановити, але не встиг. Поїхав. Це було буквально тиждень тому».
Наталія Омелянюк, колега Сергія Кузнєва, заступниця директора департаменту соціального захисту населення Закарпатської ОВА:
«Зі Сергієм ми співпрацювали в той період, коли він був головним спеціалістом сектору Міністерства у справах ветеранів України. Наш департамент теж був дотичний до теми ветеранів, тому ми часто пересікалися. Якщо нині нас уже вчать, як треба працювати з ветеранами, спілкуватися з тими, хто воював, то тоді ми не мали такого досвіду і потрібних знань. А Сергій умів спілкуватися з військовослужбовцями і членами їхніх родин, у нього чудово виходила ця робота. Він міг примирити навіть непримиренних. Пам’ятаю, був період, коли створилося кілька ветеранських організацій, які почали між собою трохи сперечатися. Сергій умів їх усіх примирити, мав серед ветеранів авторитет, його слухали, він не ставав ні на чий бік, був дуже справедливим. Найбільше він переймався членами сімей загиблих (сім’я для нього була дуже важливою, він пишався своєю родиною, донькою). Завдяки йому більше десятка членів родин загиблих отримали земельні ділянки та різного роду допомогу. Він умовляв ветеранів та членів родин загиблих вступити до проєкту «Україна-Норвегія», розвивати свої вміння, навчатися, спробувати створити власну справу. Ці люди нині згадують його з великою теплотою, бо він займався конкретними справами, вирішенням конкретних проблем родин.
Мені дуже важко, що я не зможу потрапити на похорон Сергія. Якраз у той день ми маємо в Хусті навчання з реалізації ветеранської політики в регіонах. Але ми з дівчатами вирішили, що Сергій би нас пробачив, бо ми займаємося тим, що він робив, що він любив і що він знав. Він завжди буде в нашій пам’яті».
Федір Шандор, товариш Сергія Кузнєва, «Професор з окопів», сержант ЗСУ:
«Познайомилися ми зі Сергієм досить специфічно: подзвонив мені якось мужчина, сказав, що його звати Сергій Кузнєв і він хотів би зі мною зустрітися щодо питання перекваліфікації колишніх військовослужбовців. Ми почали співпрацювати, бо організатори проєкту «Україна-Норвегія» хотіли, щоб саме я викладав курс ветеранам і родинам військовослужбовців. Через місяць ми почали набір на цей проєкт, який став дуже відомим, об’єднав родини, здружив багатьох людей. Це був, можна сказати, сімейний клуб, до якого долучилися 8 наборів учасників. Сергій був серцем і душею цієї компанії, опікувався учасниками проєкту, як малими дітьми.
Уроки, які дав мені у спілкуванні з військовослужбовцями Сергій Кузнєв, я так і називаю – уроки Кузнєва. Коли почалася повномасштабна війна і я пішов до армії, вони дуже мені допомогли інтегруватися в нове для мене середовище, допомогли у спілкуванні з військовослужбовцями, бо, як би то не було, цивільне життя і військове життя – це дві великі різниці.
Коли ми зі Сергієм зустрічалися й обговорювали ідеї, завжди говорили відверто, іноді обрубували ті ідеї, змінювали – і тому нам все вдавалося. Був у нас один спільний секрет: я хотів, щоб Сергій очолив один проєкт, який міг стати для Закарпаття дуже корисним. Але не вийшло – і мені дуже шкода, бо край із цим проєктом втратив великі можливості.
Ми зі Сергієм час від часу зустрічалися в Запорізькій області, в місті Вільнянськ. Сергій казав, які потрібні специфічні засоби їхньому підрозділу. Останнім замовленням його були зарядні станції EcoFlow для хлопців. І от EcoFlow їде, а Сергія немає…
Знаю, що побратими Сергія вирішили зробити такий символічний жест: назвати один із бойових дронів «Кузнєв», аби він продовжував справу Сергія – нищив ворогів, які принесли це нещастя на нашу землю. Продовжимо ми й іншу справу Сергія, котрий дуже любив дрони і мріяв відзняти з висоти всі культурно-історичні об’єкти Закарпаття. Також його товариші планують допомагати сім’ї Сергія утримувати сад, про який він так мріяв і який заклав всього за тиждень до своєї загибелі. Я думаю, що це буде взірцевий сад, який надихатиме багатьох військовослужбовців, котрі повернуться додому після нашої Перемоги».
Лілія Лукеча, знайома Сергія Кузнєва, волонтерка, власниця кав’ярні «Passiжу»:
«У 2013 році я відкрила кав’ярню й почала співпрацювати зі Сергієм (він займався тоді доставкою товарів). Аж ось одного дня у 2014-му році він прийшов у військовій формі і сказав: «Ліля, вибач, я йду на війну, тому далі буде з тобою працювати моя дружина Наталка. Підкажи їй, допоможи на початках». Пригадую, як він прийшов до нас після виходу з Дебальцева і яка я була вражена тим, як різко він постарів. Ми обійнялися, але про війну не говорили. Він сказав: «Якось я все розкажу, але зараз дайте мені просто відійти». Більше ми цю тему взагалі не піднімали ніколи.
Сергій у побуті розмовляв російською мовою. Він знав, що мені це не подобається, пояснював, що кримчанин, і дуже старався говорити зі мною українською, хоч виходило в нього і не ідеально. Хочу ще згадати Сергієві кроки в політиці. Він дійсно хотів щось змінити, спробував увійти до міської ради у складі партії «Альтернатива». Задумка була чудова, але партія не пройшла ані в міську, ані в обласну ради. Сергій був трошки розчарований, але чітко розумів, де були проколи, де його команда не допрацювала. Він не казав відкрито, що спробує на наступних виборах знову, але я думаю, що він би спробував, бо хотів стати політиком нового зразка. Він мав здатність згуртовувати людей. От дуже мало є людей, яким ти віриш на всі 100%. А Сергій був саме такою людиною. Я ніколи не чула, аби він когось підводив.
Саме з його подачі я стала волонтеркою. Сергій передзвонив мені 2 березня і попросив, аби я зробила невеличкий буфет з кавою у військовому містечку на Другетів – там якраз формувалися підрозділи й було дуже багато людей. З того часу все змінилося, я вже давно займаюся іншими завданнями, в тому числі й для Сергія відправляли дрон. Пам’ятаю, одного разу вийшла з відправкою дрона плутанина і Сергій телефоном різко мене вичитав. Але наступного ранку від нього прийшло повідомлення з вибаченнями, а через кілька днів Сергій написав, що підготував для мене сюрприз. Того дня в кав’ярню принесли фіалки, які він замовив для мене у мами загиблого військового Катерини Ключкович. Тобто він був дуже уважний, дуже цінував друзів. Ці фіалки досі стоять у моїй кав’ярні, ми за ними ретельно доглядаємо. Там же, на почесному місці, висить прапор, підписаний Сергієм та його побратимами. Я спершу не побачила його підпису, але він там є, Сергій підписався: «Майор Дрон».
Я, напевно, не зможу попрощатися з ним. Хоча ні – я не хочу цього робити. Сергій завжди буде в строю, завжди буде присутній серед нас».
Костянтин Балабанов, товариш Сергія Кузнєва, гірський провідник, військовий парамедик:
«Я знаю Сергія не так давно, з 2018 року, але таке враження, що ця людина завжди була в моєму житті. Якось він запропонував долучитися до проєкту «Україна-Норвегія», потім почав «літати» – знімати наш край з коптера, популяризувати його туристичні родзинки. Навколо цього та інших спільних проєктів ми й спілкувалися. Зі Сергієм завжди було цікаво вийти на каву, поговорити. Він весь час був натхнений цікавими проєктами, новими ідеями, просто заряджав своєю енергією.
Потім почалася повномасштабна війна – і ми зустрілися знову, бо я потрапив під його командування. Ми продовжили спілкування вже в іншій сфері і це було дуже цінно, бо він багато чому навчив, старався передавати свої знання. Коли почали гинути наші друзі і в мене з’явилося сильне відчуття агресії, я розповів про це Сергію. І знаєте, однієї розмови з ним мені було достатньо, аби ті емоції, які переповнювали, вляглися. Він умів трьома словами підняти настрій, вирівняти емоційний стан, змотивувати до подальшої роботи. Коли черговий раз щось накочувало, то вистачало написати Сергію – і його слова підтримували. Працювати, служити з ним було добре: чітко, ясно, зрозуміло. Я багато навчився під його керівництвом. Важко усвідомлювати, що його вже немає. За кілька днів до 3 листопадами ми поговорили, планували зустрітися (бо служили в різних підрозділах). Але тепер уже не зустрінемося – і це таке страшне відчуття! Хочеться, аби його смерть не була марною. Його знання, його настанови будуть далі жити зі мною. І ми продовжимо те, що він не закінчив. Інакше – ніяк.
«Про Захід» також глибоко сумує з приводу смерті нашого доброго товариша, котрий не раз допомагав нам у створенні інформаційного контекту. Висловлюємо щирі співчуття родині Сергія Кузнєва. Будемо пам’ятати його завжди.
