Ужгородська спеціалізована ЗОШ № 2 з поглибленим вивченням окремих предметів – школа з багатою історією тривалістю 120 років. За цей час змінювалися її назви, мови й способи викладання, традиції. А одна нещодавня знахідка в шкільних документах показала також, що історія цього навчального закладу була тісно пов’язана з іншою міською школою – ЗОШ № 4. Ця знахідка – книжка великого формату, на бордовій обкладинці якої видно золоте тиснення – «Школьна хроника». Її зовсім випадково серед старих шкільних документів знайшла директор ЗОШ № 2 Наталія Станкович. Вона відкрила книжку, поринула у читання й не могла зупинитися – стільки всього цікавого з життя школи там було. От лише на фото вона побачила будівлю не ЗОШ № 2, а ЗОШ № 4 – тоді ще руську горожанську школу в Ужгороді. Як і чому хроніка однієї школи опинилася в архіві іншої? Давайте розбиратися і гортати пожовтілі сторінки.
На першій же сторінці увагу привертає чудовий графічний малюнок з трьох частин. В кутку кожної частини є підписи «Бокшай» або «Б», що вказує на авторство одного з корифеїв закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая. Малюнок не був виконаний на папері, його надрукували, судячи з надпису, у друкарні «Лам».
Перший запис у шкільній хроніці датується 1923 роком: з нагоди відвідин Підкарпатської Русі автографи на сторінці поставили міністр шкільництва та народної освіти й міністерський секретар. Далі йде ще один цікавий історичний запис, залишений вчительським колективом із нагоди повернення історичної будівлі школи. Відомо, що деякий час на початку 1920-х років споруду нинішньої ЗОШ № 4 займали військовики, використовуючи її в якості казарми. Судячи зі запису в шкільній хроніці, повернули «тяжко завойовану од Земского Военского Велительства» будівлю «після 4-літнього вигнання» 15 листопада 1924 року, про що колектив, зібравшись увечері у вчительській кімнаті, залишив пам’ятний запис зі своїми підписами.
Директором руської горожанки з 1922 року був чех Емануїл Паржизек (Emanuel Pařízek), котрий до того керував державною горожанською школою в Севлюші. Саме його рукою зроблені більшість записів шкільної хроніки, до заповнення якої директор підійшов максимально відповідально. Пан Паржизек узагалі був дуже цікавою особистістю. Він одразу включився у громадське життя Ужгорода, вступив до добровільного пожежного об’єднання, був вихователем у «Соколі», брав участь у численних концертах (як здібний музикант і оперний співак), організовував мистецькі виставки. У місцевих газетах 1920-1930-х років писали, що Емануїл Паржизек є талановитим і знаменитим художником, однак його роботи нині не є широко відомими. У фондах Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая зберігається одне його полотно (колись його навіть представляли в експозиції), яке фахівці музеї дійсно оцінюють доволі високо.
Був у колективі школи ще один художник – вчительгеометрії, малювання, краснопису, співів та ручних робіт для хлопців Фердинанд Ремеш. З директором цього вчителя поєднувало захоплення образотворчим мистецтвом, разом вони у 1926 році організували гарну шкільну виставку, де, окрім дитячих робіт, показали й свої. «Обидва пишуть картини дуже мило, в дусі простого імпресіонізму, – описувала виставку газета «Novoje vremja». – Крім того, цікавими були штучно пофарбовані шовкові предмети (батик), в яких професор Ремешвідзначився. Батикування так красиво виходить у професора Ремеша, що за бажанням багатьох він вирішив відкрити спеціальний курс».
Чому з-поміж великого колективу педагогів ми відзначили саме Фердинанда Ремеша – пояснює сторінка з хроніки за 1927 рік. На одній фотографії там зображена карта Ужгорода, а на іншій – те, як ця карта створювалася. «Дир. Е. Паржизек и фах.учит. Ф.Ремеш докончують «План Ужгорода»», – підписана світлина, на якій вчителі-художники напівлежачи працюють над величезною картою.
З місцевої преси знаємо, що завершили вони цю велику роботу у травні 1928 року, придбав план Шкільний реферат (відповідник сучасного управління освіти), який планував його відправити на освітню виставку до Брно, а потім розмножити. Газети писали, що фахівці визнали карту Ужгорода першокласною роботою. Її дійсно потім надрукували і використовували багато років. Один із примірників, до прикладу, зберігається у відділі «Карпатика» Наукової бібліотеки УжНУ.
Ця карта була, наскільки нам відомо, першою з періоду входження міста до складу Чехословаччини. Тож знайдені фотографії, на яких можна побачити її авторів та сам процес її створення, є дійсно важливим історичним документом.
У продовженні шкільної хроніки є ще чимало цікавого, бо директор закладу описував життя горожанки докладно й без прикрас. Так, у записах за 1925-1926 навчальний рік згадав, що колектив школи створив учительський хор, диригентом якого був сам Емануїл Паржизек. «На жаль, вже після першого свого виступу на концерті на честь українського композитора Бортнянського перестали декотрі колеги та колегині, котрі суть прихильниками великоруського напряму, ходити на проби і хор скоро зник», – писав директор. Він старанно додавав до шкільної хроніки вирізки з газет із замітками про діяльність школи, фотографії масових заходів та запрошення на них. Коли помер один із учителів («упав жертвою загальновідомої, в учительських кругах поширеної хвороби») Іларіон Чоллак, до хроніки вклеїли некролог та навіть фотографію з поховання педагога. З подальших сторінок виявилося, що вчитель помер від грипу, який загалом взимку 1926 року значно похитнув здоров’я 12-ти педагогів. Загалом здоров’ю вчителів та учнів директор Паржизек у хроніці приділяв багато уваги, наприклад, у записах за 1928-1929 навчальний рік значиться, що 7 учнів мали протягом року важкі хвороби, троє постраждали від нещасних випадків (їм, до слова, виплатили страховку, адже всі діти були застраховані), а один учень, Ізідор Акерман, застрелився з причини «чисто приватної».
У 1934 році Емануїл Паржизек покинув Ужгород, бо був за власним бажанням переведений на роботу до фахової школи в місті Ували в Чехії. 5 липня він залишив останній запис у шкільній хроніці. «Люблю сей край, люблю його народ, люблю його дітей, але суть причини, які мене примусили глядати собі друге місто, – писав Паржизек після 12-ти років роботи в Ужгороді. – Прошу всіх тих, котрі колись будуть читати сі рядки, щоби згадали одного із своїх учителів, котрий хотів лише добро всім добрим людям, свого старого директора Паржизека».
Після такого гарного прощання записи у шкільній хроніці почав вести новий директор горожанкиМикола Пуньков (сам себе записував НиколайПуньков). Він розповідав про життя школи вже не так розширено (і без фотографій) до кінця 1935-1936 навчального року, після чого хроніка переривається.А далі сталося те, що й привело шкільну хроніку руської горожанки у стіни нинішньої ЗОШ № 2. У чехословацький період у будівлі цієї школи діяла державна народна словацька школа. А в кінці 1938-го або на початку 1939 року угорська влада об’єднала руську горожанку зі словацькою в одній споруді на тодішній Другетовій площі. Так усі документи руської горожанки (включно зі шкільною хронікою) потрапили до будівлі нинішньої ЗОШ № 2.
У 1945 році хтось витягнув з полиці стару хроніку й вирішив продовжити записи. Вклеїв вирізку з газети «Закарпатська правда» за 22 травня 1945 року про те, як діти у школі 9 травня дізналися про завершення війни. «Я 38 лет учительствую, а такой радости не видел. Стены этой школы прежде родного слова не слышали, а ведь в этой школе обучались украинские и русские дети», – цитувала газета тодішнього директора школи Василя Левдара, хоча він не міг не знати, що до цього в школі теж проводилося навчання так званою руською мовою. Далі можна прочитати багато цікавої докладної інформації про те, як школа ремонтувалася після перебування у ній угорського війська під час війни; як інтегрувалася в радянську систему освіти, яким був педколективтощо. «Освітлення в школі по всіх приміщеннях заведено, однак по причині недостатку електричних жарівок та виключателів у більшій часті аудиторій нема освітлення. Їдальні при школі нема. Буфет при школі робить з 1 лютого 1946 року. Початком навчального року не було в школі зовсім учебників», – писав директор Левдар про ситуацію в 1945-1946 навчальному році. В подальші роки записи ведуться іншою рукою, вони вже не такі докладні, описують переважно те, які вчителі були призначені класними керівниками. Закінчуються записи нотатками з 1969-1970 навчального року. «Новий навчальний рік пройшов під знаком 100-річного ювілею Леніна та 25-річчя з Дня звільнення України радянською армією від німецько-фашистських загарбників», – йдеться в останньому записі. Після цього – лише порожні пожовтілі сторінки ще майже половини книжки.
У ЗОШ № 2 планують цей унікальний скарб виставити для огляду в невеличкому музеї у приміщенні школи. Колись навчальний заклад мав свій музей, тепер його хочуть відновити – і це прекрасна ініціатива й можливість для дітей дізнатися більше про багату й трохи заплутану історію їхнього 120-річного навчального закладу.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
