Втрачений Ужгород Закарпатські новини

Втрачений Ужгород: відомі жінки міжвоєнного міста (Фото)

До свята 8 Березня «Втрачений Ужгород» хотів би присвятити статтю виключно жінкам. Наше місто у всі часи могло похвалитися активними, красивими, впливовими жінками. Міжвоєнний Ужгород також був багатий на них, тим більше, що саме в ті роки дедалі більше жінок опановували різні професії, починали займатися бізнесом, здобували вищу освіту у кращих університетах Європи. Нині ми розкажемо про дуже різних мешканок міжвоєнного Ужгорода: різних за віком, національністю, освітою, соціальним статусом, професією, але разом з тим – успішних, впливових, сміливих і відомих серед усіх містян.

Ірина Волошина – голова «Руського жіночого союзу»

Дружина священика і політика Августина Волошина Ірина у міжвоєнному Ужгороді була однією з найвідоміших громадських діячок. Будучи людиною активною, вона хотіла якось застосувати на добро свої вплив, знання, вільний час і гроші. Тому влітку 1922 року об’єднала дружин інших впливових ужгородців ідеєю створити організацію, яка допомагатиме бідним жінкам та дітям. Спершу у цьому союзі було всього 12 учасниць, але з роками кількість їх зросла до більше 80-ти. Ужгородки під керівництвом Ірини Волошиної працювали у кількох напрямках: утримували благодійну «Руську народну кухню», яка згодом відділилася, купували одяг для бідних школярів, а також проводили курс для неграмотних служниць. Ірина була особисто відповідальною за цей курс, куди могли прийти навчатися бідні неграмотні дівчата. Річ у тім, що в ті роки до Ужгорода приїздили у пошуках роботи багато молодих дівчат із навколишніх міст та сіл. Були вони часто неграмотними, тож претендувати могли лише на роботу служниць. Мабуть, траплялося й так, що ці дівчата ставали повіями – саме на це натякали в одній статті про курси, де зазначалося, що «чим більше тих дівчат на курсі, тим менше їх ходить по корзо, де повітря столичного міста приваблює до інфекції невинні душі».

Курс для неграмотних служниць працював у будівлі греко-католицької вчительської жіночої семінарії на тодішній вулиці Ракоці (нині – вулиці Волошина). Там щонеділі пополудні проходили заняття, на яких дівчат навчали читати, писати, рахувати тощо. Керувала курсом викладачка семінарії і рідна сестра Августина Волошина Ольга Волошина зі своєю колегою Марією Карцуб та студентками старших класів. Ірина Волошина проводила заняття з ручної праці, тобто навчала дівчат шити, вишивати, плести, займатися домашнім господарством. Про популярність цих безкоштовних занять говорить те, що на перший курс записалися аж 140 дівчат. Щодо Ірини Волошиної, то вона постійно, аж до своєї смерті у 1936-му, дбала не лише про «Руський жіночий союз», а і про вихованок інтернату, який подружжя Волошиних організували у своєму будинку. До слова, у цьому будинку на вулиці Волошина і нині виховують діток – там працює дитячий садок.

Єлизавета Грабар – керівниця «Руської народної кухні»

Про цю жінку писали, що вона працює не на крикливій трибуні політики, а у справі, де потрібне тепле серце. Єлизавета Грабар – дружина Костянтина Грабаря, котрий був спершу директором Подкарпатського банка, потім мером Ужгорода, а потім і губернатором Підкарпатської Русі, була учасницею майже всіх гуманітарних організацій міста. Але найулюбленішим її дітищем була «Руська народна кухня» – благодійна їдальня, де безкоштовно харчувалися бідні діти шкільного віку. Кухню створили 10 листопада 1922 року, і вже від самого початку шефство над нею взяла Єлизавета Грабар. У 1923 році вона, за допомоги кухарки, кількох подруг та семінаристок, годувала щодня 90 бідних дітей. У 1925-му до кухні щодня приходило вже 140 осіб, у 1927-му – 332, а в 1930-х кількість голодних дітей, які вишиковувалися за порцією обіду, сягала 600. Єлизавета Грабар вела рахунки кухні, відшукувала кошти, роздавала обіди. Спершу благодійна їдальня працювала на вулиці Капітульній, де проживали Грабарі, а у 1933-му переїхала до власної будівлі у Малому Ґалаґові. «Руська народна кухня» працювала в Ужгороді більше 15 років.

Марія Бращайко – педіатр

Найвідоміша лікарка міжвоєнного Ужгорода Марія Бращайко приїхала до міста на початку 1930-х років після закінчення у Празі Карлового університету. Приїхала з чоловіком Антоном, теж молодим лікарем, аби бути ближче до рідного краю (походила Марія з території нинішньої Івано-Франківщини). Тут її чекала успішна кар’єра приватного лікаря, але в сімейному житті сталася трагедія – у 1938-му її коханий чоловік Антон помер від серцевого нападу. Марія залишилася сама з двома доньками і продовжувала багато працювати, приймаючи щодня десятки хворих у своєму кабінеті, який знаходився на першому поверсі красивої сімейної вілли Бращайків на тодішній набережній Рошковича (нині – набережна Незалежності). Авторитет Марії Бращайко був величезним, до неї, з останньою надією, приносили хворих діток навіть із неблизьких населених пунктів. На початку 1950-х цю мудру і добру жінку призначили головним лікарем дитячого санаторію «Малятко», який Марія Бращайко розбудовувала і розвивала впродовж 10-ти років. Важко сказати, життя скількох дітей вона врятувала за час своєї роботи, однак можна сказати точно, що її ім’я ужгородці з великою вдячністю пам’ятають досі.    

Марія Пільцер – акторка

Молода вчителька Марія Пільцер у 1930-х роках була зіркою ужгородської театральної сцени. Проста дівчина з Нижньої Грабівниці у 1934-му приїхала до столиці Підкарпатської Русі за своєю мрією – грати на сцені. Вже під час навчання на театральних курсах Земського театру вчителі Марії відзначали, що вона має талант. Помітили це і глядачі, а газети писали, що коли Марія грає на сцені, зовсім не відчувається рука режисера, а люди у залі часто не можуть стримати сліз. Марія Пільцер прекрасно грала у п’єсах «Безталанна», «Маріша», «Страконицький дудар» тощо. Коли наш театр у 1936-му мав гастролі у Празі, єдиній з-поміж усієї трупи Марії Пільцер запропонували піврічний контракт із Національним театром у Празі. Марія залишилася, проживала на дачі, вивчала теорію театру, чеську мову, щодня відвідувала репетиції, спостерігала за акторами, щовечора ходила на вистави свого та інших празьких театрів. Через деякий час Марії довірили ролі у трьох виставах. Її робота отримала гарні відгуки критиків та глядачів, а театр навіть запропонував продовжити контракт, та Марія Пільцер відмовилася і в 1937-му повернулася до Ужгорода.

Тут вона була справжньою зіркою з неймовірно високою зарплатнею – 1000 Кч на місяць. На її гру в ролі Катерини в «Грозі» Островського приходили подивитися тисячі краян, але такий успіх тривав недовго – у 1938-му Марія Пільцер несподівано оголосила, що повертається до вчительської роботи. Пояснила це тим, що не бачить розвитку місцевого театру, не отримує вчасно зарплатні, тому буде вчителювати у Свалявському окрузі, нехай і за вполовину нижчу плату.

Деякий час Марія Пільцер проживала у селі Сасівка, до Ужгорода ж повернулася у 1945 році, відтоді й працювала у музично-драматичному театрі, знайшовши там своє кохання – знаного режисера та актора Гната Ігнатовича.

Марія Шира Корлат – директорка «Будинку Ґізелли»

Сестра Шира у міжвоєнному Ужгороді була людиною дуже впливовою. Ця римо-католицька монахиня, світське ім’я якої було Марія Корлат, не була корінною жителькою міста. Вона народилася в маленькому угорському селі Шойоказа (Sajókaza), навчалася у тодішньому Сотмарі (нині – румунське місто Сату-Маре), мала фах вчительки ручної праці. Коли Марія стала монахинею – невідомо, знаємо лише, що вона служила і працювала в різних містах, аж поки на початку 1930-х не приїхала до Ужгорода. У 1934 році її обрали керівницею «Будинку Ґізелли» – церковного навчально-виховного закладу, який складався з дитячого садка, початкової школи та гуртожитку.

Вихованки «Будинку Ґізелли» у саду на Кальварії. Однією з монахинь на фото могла бути Марія Корлат

«Будинок Ґізелли» відкрили в місті ще 1849 року, у 1902-му ж заклад перебрався до нової будівлі, яка й досі стоїть на вулиці Волошина (нині в ній працює музичне училище ім. Д. Задора). Сестра Шира користувалася великим авторитетом у римо-католицькій громаді міста, займала відверту проугорську позицію і незмінно керувала «Будинком Ґізелли» близько 10 років. Що сталося з монахинею після Другої світової війни – невідомо.

Луїза Бергер – власниця бару «Central»

Серед відомих ужгородок міжвоєнного часу були, без сумніву, і бізнес-леді. І якщо ви думаєте, що керувати баром у ті часи жінка не могла, то глибоко помиляєтеся, і це доводить історія Луїзи Бергер. Ця жінка народилася у 1885 році в Мукачеві, закінчила школу і почала працювала у своїх батьків. Вийшовши заміж за Кароя Бергера, переїхала до Ужгорода, де у 1922 році відкрила кафе-бар «Central». Працював той заклад на набережній Палацького, 18, у будинку, що нині є сусідом угорського консульства.

Фото – зі сторінки «Transcarpathian Heritage» у соцмережі «Facebook»

Там же, очевидно, у задній частині будинку, проживала Луїза зі своєю сім’єю. Кафе-бар «Централ» більше 20-ти років був у місті дуже популярним, там працювало 11 осіб, котрі обслуговували клієнтів щодня, фактично без перерви, адже працював заклад до ранку. У рекламі тих часів зазначалося, що «Централ» є місцем, де на відвідувачів завжди чекали сенсаційні закордонні виступи: східні танці, англійські танці, степ тощо.

Катерина Клєтнова – археолог

Всього два роки проживала в Ужгороді інша відома жінка – російський археолог Катерина Клєтнова. Місцева невеличка громада російських емігрантів приймала її в місті дуже шанобливо, бо ім’я Катерини Клєтнової в ті часи справді було відомим у наукових колах Європи. Клєтнова була однією з перших російських жінок-археологів, провела велику роботу з вивчення курганів під Смоленськом. Вона народилася у Москві у 1868 році, закінчила Московський археологічний інститут, там же викладала. Але життя в Росії її, вочевидь, не дуже влаштовувало, бо у 1923 році, поїхавши до Праги у наукове відрядження, додому вона вже не повернулася.

До Ужгорода Катерина Клєтнова переїхала у 1936-му, сподівалася місцевим цілющим повітрям відновити здоров’я. Ужгород їй одразу дуже сподобався,  газети писали, що прогулявшись містом, вона тут же показала місце, де, на її думку, можна було би знайти сліди проживання давніх людей. Пізніше Петро Сова й справді знайшов на тому місці (жаль, не було вказано, де саме) дві урни. Катерина Клєтнова була у захваті від багатства місцевих орнаментів, написала краєзнавчий посібник «Вивчення рідного краю», виданий у друкарні «Школьная помощь», читала лекції. Але цілюще повітря Карпат, на яке Клєтнова мала таке сподівання, не принесло їй полегшення. У травні 1938-го  вона померла, відспівували її у православному храмі-пам’ятнику на набережній Палацького, після чого поховали на Кальварії. На жаль, могила російської науковиці нині втрачена.

Анна Чалфа – головна акушерка міста

Анна Чалфа була акушеркою у другому поколінні. Її батько був лікарем, а мама Ґізелла Молнар працювала головною лікарняною акушеркою протягом 32 років. Слід сказати, що народжувати до лікарні місцеві жінки приходили нечасто. Домашні пологи в ті роки були ще явищем цілком звичним, тож у місті працювали приватні «породні баби», які допомагали вагітним жінкам стати мамами. Таке свідоцтво акушерки Анна отримала у 1917 році, але до 1924 року працювала в лікарні під керівництвом своєї мами. Тоді ж її обрали головною ужгородською акушеркою – чиновницею, котра, мабуть, мала курувати цю сферу, слідкувати, аби «породні баби» працювали правильно, мали на це дозволи, не проводили абортів. Працювала Анна Чалфа на цій посаді аж до Другої світової війни, подальша її доля невідома.

Лаура Швінгер – власниця бані

Мабуть, багато хто зі старшого покоління ужгородців пам’ятає на набережній громадську лазню «Дельфін». Колись же вона належала сім’ї Швінгерів, котрі заснували заклад ще в 1917 році. У цій паровій бані можна було помитися у ваннах, огороджених кабінками, скупнутися у невеликому басейні, намаститися лікувальними грязями, зробити масаж ніг та педикюр. На території також працював невеличкий готель та буфет, там же знаходилася квартира власників. Коли у 1931 році господар популярного закладу Шандор Швінгер помер, усі справи перейшли до рук його дружини Лаури. Вона успішно керувала лазнею та готелем до Другої світової війни, забезпечуючи роботою сімох працівників. Що сталося далі з жінкою – невідомо, є припущення, що Лаура зі своїми дітьми була відправлена до концтабору.

Морґіт Ґулачі – власниця виноградників

Ця жінка, може, й не була мільйонеркою, та статки точно мала дуже великі. Її вважали однією з найбагатших жительок Ужгорода, котра дуже вправно вела свій бізнес. Морґіт Шпері народилася 1885 року в Тур’їх Реметах, її батько був лісовим майстром. Заміж вона вийшла за молодого окружного лікаря Перечинщини др. Ґулачі Арпада, котрий походив з давнього немешського роду. У 1907 році Арпад став головним лікарем всього комітату Унґ, тоді його сім’я переїхала до Ужгорода. Під час Першої світової війни він працював лікарем, причому допомагала йому дружина Морґіт, котра не всиділа вдома, була спершу звичайною медичною сестрою, а потім вже керувала цілим польовим шпиталем. У 1922 році Арпад Ґулачі помер. Морґіт, залишившись сама, вирішила заснувати власну справу: скупила 6 голдів (приблизно 10 га) виноградників, на яких вирощувала елітні сорти, продавала виноград та вина. Жінка була учасницею місцевих угорських товариств, займалася благодійністю. Проживала на площі Корятовича, 31 – десь ближче до русла Малого Ужа.   

Пірошка Готтліб – власниця бензоколонки

Ще однією відомою в місті бізнес-вумен була Пірошка (Пріска) Готтліб. Ця жінка не була корінною ужгородкою, народилася у місті Сіладьшомльо (угорською – Szilágysomlyó, нині – румунське місто Шимлеу-Сілванієй). Переїхала сюди Пірошка з чоловіком Ференцем Готтлібом, оселилася на початку вулиці Радванської (нині – Мукачівська) і в 1930-му відкрила перед своїм будинком № 2 невеличку бензоколонку і магазинчик з продажу бензину й мастила. Цікаво, що працювати на заправці їй допомагали чоловік Ференц та син Іштван, однак офіційно весь бізнес належав саме Пірошці, вона також займалася документацією.

Про характер цієї жінки може свідчити один невеликий архівний документ, який підтверджує, що Пірошці вдалося добитися від міської управи знижку на податок. Вона довела, що втратила прибуток, коли місто ремонтувало Радванську вулицю і до бензоколонки Готтлібів не могли під’їжджати автомобілі. Що сталося з цією родиною під час війни з’ясувати, на жаль, не вдалося, однак бензоколонка Пірошки Готтліб  (звичайно, націоналізована) працювала деякий час і в радянські часи, тож її також пам’ятає багато ужгородців.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»  

Фото 1 – з архіву родини Олчварі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 1 = 1