Читачі проєкту «Втрачений Ужгород», буває, цікавляться: як я знаходжу нові теми для статей? Ось, до прикладу, ця тема виникла буквально зі шматка паперу – трохи прим’ятого пожовтілого обгорткового паперу, в який колись продавець універмагу братів Ґерштл загорнув для невідомого покупця невеличку річ, наприклад, рукавички. Той покупець зберіг обгортку (можливо, так і тримав у ній у шафі свої рукавички), потім той папір пройшов через хтозна скільки рук, аби потрапити до нинішнього господаря, котрий не лише розуміє історичну цінність цієї знахідки, а й вирішив поділитися нею з читачами «Втраченого Ужгорода». Одного дня він приніс обгортковий папір мені, аби показати і спитати, чи може інформація з нього бути мені корисною. Так і почалися пошуки інформації про братів Ґерштл та їхній магазин.
На одній з численних реклам магазину братів Ґерштл у місцевій пресі тих років можна побачити фразу: «Заснований у 1898 році». А в книзі обліку підприємців Угорщини за 1898 рік значиться, що офіційний дозвіл на торгівлю модними товарами фірма «Брати Ґерштл» отримала ще 15 квітня 1897 року. Видали цей дозвіл двом братам – Мано та Мікші. Але в пізніші роки сліди Мікші в цьому бізнесі губляться, тож у рекламі початку ХХ століття фігурує вже лише Мано Ґерштл та його магазин «Gerstl E» (тобто Ґерштл Еммануел, від якого походить скорочення Мано).
Мано Ґерштл народився в Ужгороді, за даними різних переписів, чи-то в 1871-му, чи-то в 1872 році. Його магазин модного одягу та текстилю працював у різних відомих будівлях міста. Наприклад, у 1903 році магазин діяв у будівлі готелю «Корона». У рекламі в газеті «Ung» власник Мано Ґерштл зазначав, що хоч його торговий заклад і новий на ринку, він швидко стає популярним, бо в ньому можна за приємну ціну придбати наймодніший одяг та аксесуари, а ще якісний текстиль. Магазин завозив на свої полиці великий вибір тканин: від тонкого шовку до шотландської шерсті для пальт та костюмів.
Незабаром Мано відкрив ще й другий магазин у будинку Горості на Великомостовій вулиці – навпроти колишньої аптеки № 1 на Корзо. Там продавалися штори, килими, скатертини – все для того, аби зробити будь-який тогочасний дім комфортнішим і красивішим. Однак вже у 1908-му Мано Ґерштл оголосив у пресі про великий розпродаж товару і намір об’єднати два своїх магазини в один великий, де продаватиметься як одяг для жінок, чоловіків і дітей, так і текстиль із товарами для дому. Такий магазин він обладнав у будинку Горості. Судячи з реклами 1913 року, яка пропонувала передріздвяні знижки, там можна було придбати жіночі шифонові сорочки, нижні жіночі сорочки під сукню з ніжним ажуром, різноманітні ридикюлі, жабо, батистові носовички, шкіряні рукавчики всіх кольорів, шкарпетки, ніжне мило, парфуми у скляних пляшечках. Чоловікам пропонували широкий вибір сорочок, кальсонів, шовкових краваток та метеликів, шифонових носовичків, плетених шкарпеток, різноманітних рукавичок тощо. Але крім цих товарів, які пропонували придбати в якості різдвяного подарунка з 25%-ою знижкою, у магазині «Gerstl E» продавалися різноманітні сукні, светри, шапки, дитячий одяг, спортивні речі, парасольки від сонця і дощу, палиці для прогулянок та ще багато-багато іншого.
Був Мано Ґерштл і відомим благодійником. У 1914-му його ім’я згадувалося у пресі серед благодійників, котрі допомогли з різдвяними подарунками вихованцям місцевої школи для глухонімих дітей. Мано подарував їм того року 100 кишенькових дзеркалець, коробку солодощів та 4 крони. Для облаштування кімнати для розваг у міській лікарні він того ж року подарував штори та скатертини. В інші роки він теж жертвував гроші на благодійні їдальні, одяг та взуття для бідних єврейських дітей, родин загиблих у Першій світовій війні тощо.
У 1927 році Мано Ґерштл закрив свій магазин і переніс торгівлю до складу у дворі свого будинку на вулиці Ракоці, 46 (нині – вул. Волошина, 48). Наступного року в газеті «Zsidó Néplap» надрукували оголошення, в якому Мано повідомляв, що його магазин-склад був тривалий час закритий через його хворобу, але тепер відкривається і починає роботу великим розпродажем популярних товарів. На той час Мано був уже літньою людиною, якій, вочевидь, було непросто вести бізнес. Тож популярність його магазину затьмарив інший модний універмаг, який також належав родині Ґерштл.
Варто зазначити, що підприємців серед Ґерштлів в Ужгороді було багато: Мано, Мікша, Майєр, Адольф, Жиґмонд, Шоломон, Дежо (у 1916 році він, щоправда, змінив своє прізвище на Ґерьо). Простежити їхні родинні зв’язки нині вже дуже важко, але були серед чоловіків, засновники ще однієї фірми «Брати Ґерштл», котрі також мали свій магазин модного одягу та галантереї. Книжка «Ungvár és Ung vármegye» (1940) інформує, що засновником її був Майєр Ґерштл, продовжили ж його справу, вочевидь, сини Адольф і Дежо – саме вони значаться керівниками фірми «Брати Ґерштл» вже у 1915 році.
З Майєром була пов’язана одна дуже цікава міська історія, адже саме його будинок із ділянкою міська влада викупила, аби звести там кінотеатр – саме той закритий вже багато років кінотеатр «Ужгород», котрий колись був окрасою центральної вулиці міста. У 1930-му влада довго обирала найкраще місце для зведення цього кінотеатру. Врешті таким визнали старий будинок Ґерштла, 21-метровий фасад якого виходив на тодішню вулицю Ракоці (нині – Волошина), а задній двір межував зі знесеним будинком біля готелю «Корона», на місці якого взуттєвий магнат Батя планував звести свій магазин. Саме так і народилася ідея створення пасажу, який існує й донині.
Майєру Ґерштлу (цікаво, що в переписі населення 1921 року його прізвище було записано трохи інакше – Ґерштлі) запропонували за його будинок і ділянку 450 000 Кч – солідну на ті часи суму. Майєр погодився, але сказав, що не займатиметься питанням виселення жителів (Майєр, судячи з перепису населення 1921 року, був власником будівлі, але сам у ній не проживав). Місто взяло на себе ці питання, викупило ділянку, зобов’язало жителів покинути свої квартири до 1 червня, після чого колишній будинок Ґерштла почали зносити.
А родина Майєра, вірогідно продавши старий будинок у центрі міста, звела новий дім для своєї великої родини на тодішній вулиці Минайській (нині це будинок на вулиці Швабській, 27, зіпсований балконною прибудовою ресторану «Веранда»). Довгожителі Швабської чули від своїх батьків про єврейську родину, яка там проживала і яку в повному складі забрали у концтабори. Щоправда, в пам’яті цих людей прізвище їхнє звучало «Гершлі». Чули довгожителі Швабської і про те, що ця родина мала на нинішній площі Петефі великий магазин одягу.
Коли магазин братів Ґерштл відкрився на цій площі, з’ясувати достеменно не вдалося, але припускаємо, що це було вже ближче до 1920-х років. Невідомо і те, які саме брати ним керували (є припущення, що це були сини Майєра Адольф і Дежо). Багато років цей магазин працював на першому поверсі так званого палацу Штернберґера – прибуткового дому, що належав єврейському підприємцю Арміну Штернберґеру.
Те, що магазин працював саме там, видно і на тогочасних світлинах різних років, і з реклами, і з адресних книжок. І тут варто повернутися до нашого обгорткового паперу, на якому є малюнки фасаду магазину і його інтер’єру. Бо на обгортковому папері чомусь зображений зовсім не палац Штернберґера і не якийсь інший відомий будинок міста. Малюнок інтер’єру теж загадковий, оскільки на ньому зображене величезне приміщення з такою високою стелею, що магазин мав два яруси. У крамницях палацу Штернберґера нема такої високої стелі – у цьому може переконатися кожен із вас, зайшовши нині в будь-який магазин цієї будівлі. Здається, що такого торгового приміщення нема взагалі в жодній будівлі в центрі міста. Тож як був створений цей малюнок і що він насправді зображує? Допускаємо, що він був просто фантазійним, мав на меті зацікавити потенційних покупців, яким могла потрапити на очі ця обгортка, показати масштаби торгівлі.
Магазин братів Ґерштл справді був великим і солідним. Судячи з інформації у книжці ««Ungvár és Ung vármegye», у ньому працювали 16 службовців та 25-30 представників персоналу нижчого рівня. Популярність свого торгового закладу брати розвивали в тому числі й запровадженням традиції проведення акційного тижня. Якщо нині такі акції називають чорними, то тоді вони були навпаки – білими. «Білий тиждень» анонсувався в газетах, вітрини магазину прикрашали в білих тонах, аби всі бачили, що товари у Ґерштлів стають доступними для усіх. Знижки в ці дні були справді такими чесними і вигідними, що брати наживали собі ворогів в особі інших міських торговців одягом та галантереєю.
Так, у 1937 році на братів подали до суду аж дев’ять ужгородських майстринь з виготовлення капелюшків. Жінки через свого адвоката Мозеша Юдковіча звинувачували братів Ґерштл у недобросовісній конкуренції, оскільки перед різдвяними святами в їхньому магазині модельні капелюшки розпродувалися за 19 чеських крон. Ця ціна була настільки низькою, що місцеві виробники капелюшків перед святами фактично залишилися без прибутків, а тому вимагали у братів Ґерштл виплатити їм 88 тисяч крон компенсації. Брати у свою чергу доводили у суді, що кількість проданих ними капелюшків не була такою, аби завдати значних збитків майстриням.
А що ж було далі? Ви вже, мабуть, здогадалися, що єврейська родина Ґерштл не уникла спершу закриття свого бізнесу через прийняття антиєврейських законів, а потім – і відправки до концтаборів. Кажуть, що хтось із членів цієї великої сім’ї там вижив і вже в роки незалежної України приїздив до Ужгорода, аби знайти на вулиці Швабській родинний будинок. Можливо, ця стаття допоможе нам знайти їх і ми дізнаємося більше і про родину, і про їхній красивий будинок, і про знаменитий магазин, де продавали речі, в яких тодішні ужгородці виглядали так модно і стильно.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
