У 1937 році працівники цегельного заводу «Керамос» наштовхнулися у глиняному кар’єрі на уламки кераміки – так на місці нинішніх вулиць Закарпатської і Загорської виявили сліди давнього поселення, яке датують у різних джерелах IX, X або XI століттями. Ця знахідка здивувала усіх, адже завод звели на тодішній далекій околиці міста, де ніхто не проживав. Так «Керамос» став відомим не лише як підприємство, що виробляло і продавало цеглу, а і як місце, де час від часу траплялися унікальні археологічні відкриття.
Аби зрозуміти, що таке «Керамос», згадайте або прогуляйтеся вулицею Закарпатською, де за високим парканом недіючого ТОВ «Цегельний завод № 1» височить цегляна труба. На старих картах Ужгорода добре видно, що ця територія була тривалий час незаселеною, частково її використовували для вирощування городини члени місцевої громади болгар. На мапі 1863 року ця територія вже мала назву Nagy Galagó (Велике Ґалаґо або Великий Ґалаґов), але цікаво, що містові вона не належала – була у власності казни.
Лише у 1928 році Міністерство земельних ресурсів Чехословаччини продало землі Великого Ґалаґова «Підкарпатському банку». Частину території одразу запланували перетворити на район віллової забудови, а на краю викуплених земель банк хотів звести цегельний і цементовий завод (мабуть, попередня розвідка показала, що там є великі запаси глини, придатної для виготовлення цегли). Оскільки 1920-ті були якраз періодом будівельного буму на Підкарпатській Русі, продукція цегельного заводу мусила бути затребуваним товаром. Варто додати, що в Ужгороді на той час уже працював один цегельний завод (на нинішній вулиці Минайській включно з територією парку «Кірпічка»), однак «Підкарпатський банк», вочевидь, конкуренції не боявся.
Банк став головним акціонером цегельного заводу «Keramos», а оскільки з цією установою було пов’язано чимало тодішніх чиновників (наприклад, мер міста Костянтин Грабар свого часу був директором «Підкарпатського банку»), справи молодого підприємства одразу пішли напрочуд добре. Цим твердженням ми аж ніяк не натякаємо на корупцію в рядах тодішніх чиновників, однак певне лобі й цінова конкуренція далися взнаки.
Споруду заводу «Керамос» у 1929 році зводили місцеві підрядники «Havlík & Říčař», проєкт технічного оснащення розробив празький інженер Karel Novotný. У Державному архіві Закарпатської області зберігаються проєкти, креслення і описи підприємства, з яких видно, що в перший рік роботи було заплановано виробити два мільйони штук цегли: 50% – ручним способом, 50% – механізованим.
Двоколійний витяг мав подавати глину з кар’єру до машини, яка її розминала. Звідти вона надходила на формування, випадаючи у формі м’якого тіста до пресувальної машини. Далі працівник мав розрізати спресовану глину на цеглинки, які витягом системи Keller піднімалися на другий поверх будівлі. Там інший працівник мав витягати сформовані цеглинки й обережно скласти їх у сушарні. Висушені цеглинки знову транспортували на перший поверх, де випалювали у печі системи Hofmann-Klein.
Крім того, завод «Керамос» від початку готувався до того, що вироблятиме також черепицю. Для цього в будівлі було обладнано спеціальний прес для формування черепиці французького типу з двома пазами й спеціальної гребеневої черепиці. В документації, що зберігається в Державному архіві Закарпатської області, йдеться також про те, що матеріали, а також готові вироби транспортуються територією з допомогою вузькоколійної дороги; вода для розм’якшування глини та інших потреб подається з криниці на подвір’ї (глибина криниці – 10 м); а піч для випалу обладнана великою трубою з червоної цегли заввишки 50 метрів. Цікаво, що діяв завод не цілорічно, а лише з квітня до листопада – вочевидь, у холодний період року глина у відкритому кар’єрі замерзала так, що з нею неможливо було працювати.
З реклами підприємства 1930 року бачимо, що на той час завод виробляв і реалізовував цеглу для стін, для підлоги, радіальну цеглу, цеглу для зведення фабричних димоходів і водопровідних труб, черепицю та гребеневу черепицю.
«Всі наші вироби виготовлені з глини, сильно обпаленої до яскраво-червоного кольору і морозостійкої. Ми відповідаємо за якість нашої продукції. Продаємо з нашої ділянки, а також доставляємо власним транспортом за собівартістю. Кошториси та розрахунки – безкоштовно», – йшлося у рекламі.
Загалом 1930-ті були складними часами для будівельної галузі, яку майже цілком зупинила світова економічна криза. В той період цегельний завод Мошковичів на вулиці Минайській звільнив 80% своїх працівників, звинувачуючи у своїй скруті й «Керамос». У 1935 році це підприємство навіть подало до суду на «Керамос», підозрюючи завод у нечесній конкуренції. Місцева угорськомовна газета «Kárpátalja» писала, що в період активного будівництва у старого заводу з виробництва цегли й черепиці з’явився конкурент. Нібито новий завод «Керамос» підтримували чиновники – і вже незабаром усі будівельні замовлення опинилися в руках «Підкарпатського банку». У 1934 році завод «Керамос» почав випускати черепицю з одним пазом, гарантуючи у своїх рекламних проспектах 30-річну гарантію на цей виріб. Там же рекламували черепицю з двома пазами, але з попередженням, що на цей виріб гарантії не дають, адже вона нижчої якості й не підходить для встановлення на великі площі.
Ужгородський цегельний і черепичний завод на той час спеціалізувався якраз на виготовленні черепиці з двома пазами, але вона коштувала, за даними газети «Kárpátalja» 35 філлерів, тоді як черепиця «Керамоса» – 20 філлерів. Цегельний завод у суді доводив, що «Керамос» навіть не має потрібного обладнання для виготовлення якісної черепиці з двома пазами, тобто дурить своїх покупців, котрі купують неякісну черепицю, бо вона дешевша. Натомість цегельний завод несе величезні збитки. Однією з вимог заводу було не поширювати інформацію про черепицю з двома пазами у рекламних проспектах «Керамоса». Як ми вже зазначали, відбувалася ця судова суперечка в часи економічної кризи, тож, аби втриматися на плаву, підприємства вдавалися до різних варіантів роботи і продажу своєї продукції.
У тих же 1930-тих на глиняному кар’єрі «Керамоса» почали знаходити перші незвичні речі. Спершу на невеликій глибині у 1932-му робітники наштовхнулися на кістяк людини. Лікар, котрого викликали оглянути знахідку, встановив, що це – рештки тіла жінки, що були поховані без труни приблизно 50 років тому. Біля скелета знайшли також коралове намисто.
Набагато старіші знахідки трапилися робітникам кар’єру в 1937 році. Через брак у місті професійних археологів, знайдене оглядав і документував тодішній міський радник Петро Сова. Через кілька років він у своїх працях згадував про те, що на ділянці цегельного заводу «Керамос», що належав «Підкарпатському банку», було знайдено чимало знахідок доби неоліту. Зокрема там, на глибині 5 метрів, виявили оброблену сокиру з яшми та урну (сокира в 1940-вих) зберігалася в Петра Сови). В іншому культурному шарі знайшли черепки посуду, а деякі дослідники стверджують, що на території «Керамоса» також були виявлені намиста, жорна, скроневе кільце та срібна прикраса для волосся у формі букви «S». Відомо, що деякі з цих артефактів Петро Сова передав до музею, однак вони частково були втрачені під час перехідного періоду після Другої світової війни.
Нині важко зрозуміти, де саме у густозаселеному і повністю забудованому Великому Ґалаґові був кар’єр заводу «Керамос», в якому знайшли сліди проживання давніх мешканців цієї місцини. Можливо, наші читачі пам’ятають, як розвивався цей район, і зможуть нам підказати правильну відповідь. Ми ж будемо, як завжди, вдячні за доповнення й відгуки.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
