Втрачений Ужгород: таємниці смерті губернатора Антона Бескида (Фото)

Опубліковано:

Ім’я губернатора Підкарпатської Русі Антона Бескида було і залишається дуже відомим серед тих, хто хоч трошки цікавиться історією нашого краю. «Втрачений Ужгород» колись уже писав про нього, точніше, про його прекрасну віллу на вулиці Берчені. Вже тоді довелося зіштовхнутися з багатьма темними плямами, неточностями і плітками, пов’язаними зі смертю губернатора у 1933 році. Нині ж, коли нам вдалося нарешті познайомитися з нащадками родини Бескидів, можна заповнити деякі прогалини в історії, та лише деякі, бо одну таємницю родина не може розкрити й до сьогодні.

Антон Бескид був другим губернатором чехословацької Підкарпатської Русі, людиною, чиє життя було пов’язане з Ужгородом ще з молодих років – відтоді, як він приїхав навчатися у місцевій гімназії. На своїй високій посаді він працював десять років – з 1923-го до 1933-го. За цей час його і хвалили, і лаяли. Причому лаяли, мабуть, частіше, звинувачуючи у пресі як за те, що не добивається від уряду Чехословаччини справжньої автономії для Підкарпатської Русі, так і за те, що в складні для народу часи живе на широку ногу. Про те, що губернатор, який був затятим мисливцем, поїхав до Африки полювати на левів, писали не лише місцеві, а й республіканські та угорські газети. А деякі додавали, що губернатору найбіднішого краю Чехословаччини все ж слід бути скромнішим.

Що там казати – Антон Бескид справді був людиною заможною, й більшість своїх статків заробив сам. Батько майбутнього губернатора, греко-католицький священик Григорій Бескид, подбав лише про гарну освіту для сина. Антон закінчив Унгварську королівську гімназію, у 1873-му вступив на юридичний факультет Будапештського університету, через рік перевівся до Прешовської юридичної академії, а ще через рік повернувся до Будапешта, де закінчив навчання, працював шість років помічником адвокатів і потім здобув звання доктора юридичних наук. Антон Бескид був дуже успішним молодим адвокатом, працював у Кежмарку та Прешові, був навіть правним порадником прешовського єпископа. Вже тоді він дуже розумно розпоряджався заробленими грошима, скуповував землі, ліси, виноградники, будинки. Разом із тим, не маючи власної сім’ї, постійно дбав про батьків та трьох сестер: Гелену, Ізабеллу та Марію. З 1910 року Антон Бескид почав займався політикою, був обраний до угорського парламенту, як представник Спішської жупи, а після завершення Першої світової війни лобіював питання входження нашого краю до складу Чехословаччини. У ті часи він багато подорожував, найдальшою ж його мандрівкою стала подорож до Америки у кінці 1919 року. У спогадах дра. Д.Маркова згадується, що вирушила делегація, у складі якої був Антон Бескид, на пароплаві з Парижа, подорож тривала 8-9 днів, а Бескид уже на третій день зліг від нападу морської хвороби й не піднімався з ліжка увесь час подорожі.

Загалом же Антон Бескид був дуже активною людиною і на здоров’я не скаржився. Як уже зазначалося, обожнював ходити на полювання, за десятирічний період свого губернаторства об’їздив і обходив увесь край. Посада його тоді була репрезентативною, тобто губернатор мав бути присутній на урочистостях, відкриттях об’єктів інфраструктури, званих вечорах тощо. І Антон Бескид активно їздив усюди, прославившись у містах і селах, як щедрий меценат, котрий допомагав читальням, культурним товариствам та благодійним організаціям.

Саме тому смерть губернатора у 1933 році стала для всіх такою несподіванкою. Хоч він і мав на той час уже 77 років, усі звикли бачити Антона Бескида активним і у доброму гуморі. Він і сам не сприйняв всерйоз легке нездужання й слабкість, які почав відчувати на початку червня. Зібравши сили, поїхав у Прешов, де 11 червня 1933-го відбувалися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника О.Духновичу. Як тоді писали, на вогкому повітрі Бескидові стало набагато гірше. Одразу після відкриття пам’ятника він поїхав, відмовившись брати участь у подальших заходах. У своєму красивому будинку на вулиці Берчені в Ужгороді він зліг, все ще сподіваючись, що його розбила легка застуда. Однак губернатору ставало все гірше, а у п’ятницю, 16 червня, він помер.

Газети тоді писали про причини смерті дуже по-різному: одні зазначали, що Антон Бескид застудився за два дні до смерті й помер несподівано; інші – що причиною смерті став раптовий серцевий напад, треті – що серце давно турбувало губернатора. А русофільська газета «Карпаторусскій голосъ», яку фінансово підтримував Антон Бескид, і взагалі описувала останні години губернатора дуже докладно. Мовляв, останні слова Бескид сказав секретарю Товариства ім. Духновича Степану Фенцику, різко піднявшись на ліжку: «О, мой бѣдный народ!… Работай за русскій народъ!… Я умираю». Була це правда, чи така собі легка пропаганда з боку москвофілів – невідомо.

Факт у тому, що вже за кілька хвилин після смерті губернатора в Ужгороді почали вивішувати траурні прапори, і було їх на вулицях міста дуже багато аж до дня поховання Антона Бескида. На час його смерті у віллі на вулиці Берчені проживало дуже багато членів великої родини: сестра Ізабелла, племінник Олексій Бескид з дружиною Марією, батьками дружини, дітьми. До Ужгорода також почали з’їжджатися інші родичі, котрі допомагали організувати поховання, призначене на неділю, 18 червня. Загалом у ті два дні в будинку на Берчені побували сотні людей. Річ у тім, що в суботу тіло губернатора виставили для «поклоніння загалу», тож до труни, біля якої чатувала почесна варта, протягом дня приходили чиновники, священики, друзі, звичайні ужгородці, жителі ближніх сіл, представники різних товариств тощо.

Ховали губернатора теж пишно: солдати вишикувалися з обох боків усіх вулиць, якими мала пройти жалобна процесія, біля вілли співав хор богословської семінарії, а процесію очолював військовий оркестр. За оркестром вишикувалися жандарми, поліцейські, пожежники, скаути. Далі рухалися дві карети з вінками, а в третій кареті везли труну з тілом губернатора. За каретою йшли родичі, представники від президента Масарика, земський президент А.Розсипал, мер Ужгорода К.Грабар, сенатори, депутати, відомі містяни, за ними – усі бажаючі. Зібралася загалом багатотисячна процесія, яка пройшла від будинку Бескида до його канцелярії в жупанаті, там трохи затрималася і рушила далі – до греко-католицького Кафедрального собору. У соборі губернатора відспівував особисто єпископ Олександр Стойка, після чого процесія рушила вулицею Капітульною до Замкового кладовища, на місці якого нині розташований скансен. Там труну з тілом Антона Бескида поховали (поховання його знаходилося орієнтовно на тому місці, де нині стоїть дерев’яна школа), після чого на місці почали виступати високі гості: земський президент, мер міста, сенатори, депутати, керівники Товариства ім. Духновича, чехословацькі легіонери, представники Мисливського товариства, каноніки, пожежники тощо.

Газети писали, що священики закрили могилу губернатора до Другого пришестя, але сталося так, що зруйнували її значно раніше – всього через 40 років після смерті Антона Бескида. Коли на початку 1970-х років старовинне Замкове кладовище знесли, не збереглося й поховання губернатора. З його масивного надгробка з чорного мармуру збереглася лише верхня частина-хрест, який перевезли на кладовище на Кальварії. Нині нащадки губернатора розповідають, що вони ніяк на це не вплинули, позаяк в ті роки вже проживали у Словаччині. Мовляв, зробили це представники комунальних служб з невідомих родині мотивів. Чому з усіх поховань відомих священиків та членів їхніх родин вирішили зберегти лише частину надгробка губернатора Бескида – невідомо. Але цей хрест на Кальварії досі породжує купу домислів, які періодично з’являються у статтях. Одні дослідники пишуть, що родина встигла перепоховати тіло губернатора на Кальварії, інші вказують, що перенесли лише хрест, а тіло перепоховали у Прешові, а в українській версії «Вікіпедії» взагалі значиться, що Антон Бескид помер у Прешові. Правда ж полягає у тому, що губернатора не перепоховали. Якщо йому поталанило, то могилу його не розкопували під час підготовки майданчика для встановлення дерев’яної школи, а лише зруйнували те, що було на поверхні. Якщо ж землю там розкопували, то цілком можливо, що кістки губернатора разом з купою інших, розгребли по всій території скансену. Цю таємницю може розкрити лише людина, яка безпосередньо працювала на будівництві Музею архітектури по побуту, але знайти такої нам поки не вдалося.

Хрест з могили Антона Бескида (на Кальварії), фото – Яноша Мешко

Щодо смерті Антона Бескида, то з нею пов’язана ще одна таємнича історія. Після поховання родина губернатора почала розбиратися з його паперами і шукати серед них заповіт. Якщо з будинком на вулиці Берчені було все зрозуміло, бо ще за життя губернатор продав його Володимиру Бескиду – маленькому синові свого племінника Олексія, то з іншим майном (а родина Бескидів лише в Ужгороді мала 6 будинків) родичі не знали, що робити. Коли заповіт не знайшли вдома, звернулися до губернаторового адвоката др. Добая, але той так само не мав жодних документів чи доручень від свого багаторічного клієнта на випадок його смерті. Знаючи Антона Бескида – педантичного юриста, котрий дуже уважно ставився до документів – рідні ніяк не могли повірити, що губернатор не склав заповіт. Ще одна дивина полягала в тому, що у віллі на вулиці Берчені не виявилося жодних банківських документів щодо зберігання грошей Антона Бескида. Уся родина знала, що губернатор був дуже заощадливий, грошима розкидатися не любив, вкладав суми у різні банки, яким довіряв. На його рахунках мали були мільйони чеських корун, однак жодних документів, які це підтверджували, знайти не вдавалося.

Вілла Антона Бескида на вулиці Берчені (нині – будинок «Приватбанку»)

Ужгород тоді був дуже маленьким, тож новина про зниклі мільйони губернатора Бескида розлетілася містом миттєво. Просочилася інформація і в газети, причому не лише місцеві. Писали, що незадовго до своєї смерті губернатор їздив до Будапешта, де поклав на рахунок якогось банку мільйон пенге. Родичі, мовляв, спершу думали, що банк після смерті Антона Бескида сам повідомить про передачу грошей нащадкам, але час минав, а від банків жодних повідомлень не надходило. Тоді родичі самі почади шукати установу, до якої приходив у Будапешті губернатор. І тоді, нібито, виявилося, що доступом до грошей слугувало слово-пароль, яке Антон Бескид, мовляв, не встиг перед смертю передати нікому зі своїх родичів. Деякі газети навіть натякали на те, що губернатор не передав пароль рідним свідомо, а от уже згадуваний «Карпаторусскій голосъ» вважав, що у Антона Бескида взагалі не було такої великої суми, оскільки він багато грошей витрачав на благодійність.

То що з цього правда? Онучка губернаторового племінника Олексія Бескида Агнеса Базанова нині зізнається, що історія зі зникненням мільйона справді мала місце – їй про це розповідала мама. Родичі так і не зрозуміли, куди зникли заповіт, банківські документи та гроші Антона Бескида. Якби він помирав десь за межами свого дому, то ще можна було би припустити, що він не встиг перед смертю передати заповіт і слово-пароль своїм рідним. Але ж помирав він удома, мав для цього і час, і можливості, але так нічого і не сказав. Варіант того, що зробив це зумисне, родичі теж не розглядали – губернатор дуже любив і сестру Ізабеллу, котра завжди опікувалася братом, і племінника Олексія, мав з усіма чудові стосунки. Ще за два роки до своєї смерті Антон почав упорядковувати свої справи, тоді ж офіційно продав свій будинок синові Олексія, ще через деякий час поїхав і в ту загадкову подорож до Будапешта. Мільйон пенге він справді поклав на рахунок банку, умови ж зняття коштів не повідомив нікому. Розгадати пароль у родичів не вийшло, тож вони залишили усе, як є, вірячи в те, що губернатор зробив це не просто так, а з певною метою.

Хтозна, що сталося з грошима губернатора Бескида в часи комуністичної влади в Угорщині. Та, можливо, десь у банку досі накопичуються відсотки з того мільйону, чекаючи того, хто скаже правильний пароль.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Про Захід