Навпроти території військового містечка на вулиці Другетів в Ужгороді знаходиться чітко окреслений вулицями Заводською, Мейсароша і Мусоргського (Гарапка) чотирикутник. Таке розташування вулиць не є випадковим – колись в межах цієї території розташовувалася свободарня – житловий комплекс для неодружених чиновників і незаміжніх чиновниць.
Ідея зведення в місті окремого поселення для чиновників обговорювалася в пресі ще з початку ХХ століття. Проблема нестачі вільного житла завжди була для тодішнього Унґвара актуальною. Якщо якась установа, наприклад, школа запрошувала на місце директора немісцевого чиновника, він погоджувався лише в тому випадку, якщо йому надавали службову квартиру чи компенсацію за оренду житла. Саме тому державні установи та навчальні заклади в ті роки будувалися так, аби всередині було місце для службової квартири. Однак усім службових квартири не надавали, тож вчителі та чиновники нижчих рангів мусили шукати собі для проживання бодай кімнатку – і навіть її часто не могли знайти, адже Унґвар у ті часи був дуже маленьким і вельми небагатим містом.
У 1909 році приїжджі чиновники створили кооператив, який дозволив би з допомогою кредитів закласти окреме поселення з невеличких будиночків. Спершу таке поселення хотіли заснувати на вулиці Берчені, згодом почали обговорювати вільну територію в кінці вулиці Минайської (нині це вулиця Швабська) та на Фюзеші (тобто на нинішній Православній набережній) – та, схоже, ідею цю так і не вдалося втілити в життя.
Повернулися до неї вже в 1920-му році, коли Ужгород, як столиця чехословацької Підкарпатської Русі, був переповнений приїжджими чиновниками. Місцева угорськомовна газета «Határszéli Ujság» писала, що ситуація з нестачею житла для чиновників була такою критичною, що влада та військовослужбовці від безвиході вдавалися до реквізиції. Мовляв, навіть у єпископській резиденції для проживання військового командування забрали дванадцять кімнат, залишивши єпископу всього дві. В ті перші роки потрібно було знайти швидке вирішення цієї проблеми – так у місті з’явилося містечко зі списаних вагонів, які переобладнали в житло; а також звели дерев’яні будиночки в районі, який назвали Малою Прагою.
Незважаючи на ці заходи, житла для чиновників однаково дуже не вистачало. Особливо важким було становище молодих службовців, котрі лише починали кар’єрний шлях, тож не могли собі дозволити витрачати великих сум на оренду житла. Аби забезпечити несімейну молодь доступним житлом, на початку 1922 року реферат громадських робіт оголосив конкурс на зведення свободарні. В Чехії свободарнями називали гуртожитки для одиноких працівників, наприклад, якогось великого підприємства. Як правило, у свободарні за невисоку орендну плану молода людина отримувала ліжкомісце в кімнаті зі ще кількома людьми. Кухні та санвузли були спільними.
Ужгородська свободарня була задумана за таким же принципом. На вільній території навпроти військових казарм планували звести шість будинків, але згодом зупинилися на п’яти. Газета «Ruszinszkói Magyar Hírlap» у квітні 1922 року писала, що орієнтована вартість будівництва мала скласти 2,5 мільйони чеських крон. Коли конкурс завершився, комісія, мовляв, відкрила конверти зі заявами – найдешевшою виявилася пропозиція празького підприємця Сокупа, котрий зобов’язувався побудувати свободарні за 1 463 541 крон, тож замовлення віддали йому. Колишній легіонер Сокуп, зазначали в газеті, пропонував привезти з Праги готові дерев’яні блоки для зведення будинків барачного типу. Всі працівники теж мали приїхати з Праги.
Однак у Державному архіві Закарпатської області зберігаються документи, які суперечать цій інформації й свідчать про те, що конкурс на будівельні роботи включно з проведенням водопроводу та електричного освітлення виграла фірма «Průmysl» з Моравської Острави. Вона мала звести п’ять павільйонів – одноповерхових будівель на кам’яній основі, з фахверковою конструкцією і заповненням із цегли, з дахом, вкритим етернітом. В кожному павільйоні були 10 кімнат для орендарів, 1 кімната для наглядача, а також загальна кухня, комора і санвузол. Архівні документи залишили нам імена усіх підприємців, що були задіяні під час будівництва. Дрібніші замовлення отримали місцеві фірми. Так, конкурс на встановлення дротяної огорожі виграла фірма Людвіга Козара, впорядкуванням двору займалася місцева будівельна фірма «Stern & Hamos», сантехніку встановлювала фірма «Alex. Berger», під’єднання до електричної мережі забезпечила Ужгородська електрарня. Перераховувати всіх не будемо, лише скажемо, що в справі про зведення свободарні є навіть імена тих, хто висаджував дерева у дворику та прикрутив номерки на двері кімнат.
Після звершення будівництва треба було привести в порядок і територію свободарні, тож фінансування проєкту збільшили, аби зробити там дорогу, облаштувати зелену зону та зону відпочинку (тенісні корти). Ще 200 тисяч Кч треба було витратити на внутрішнє облаштування кімнат, адже чиновники мали отримати за свої гроші готове умеблювання. Таким чином загальний кошторис проєкту виріс до 2 040 000 Кч. В архівній справі зберігаються пропозиції фірм, які могли забезпечити продаж великих партій однакових меблів. З цих пропозицій та планування можна зробити висновок, що умови для проживання чиновники отримували доволі аскетичні. В невеликих кімнатах не було нічого зайвого: два або три ліжка з матрацами, нічні столики, стіл зі стільцями, умивальник (тоді це називали столиком для вмивання), невелика шафа. Також у користування орендарям надавалися різні дрібнички: джбани для вмивання, відро, щітки для взуття, а також лопатка для вугілля, кочерга та інші речі, необхідні для розпалювання вогню в печі (в кожній кімнаті стояла кахельна або металева грубка). Всього в свободарнях було розміщено 110 ліжок, тобто на проживання там могли влаштуватися 110 неодружених та незаміжніх чиновників і чиновниць.
У вересні 1923 року міська рада дала дозвіл на початок використання свободарні. «З огляду на те, що будівництво завершене, відповідає санітарним та пожежним вимогам, видається дозвіл на право користування з 9.11.1923 року», – йдеться в документі, підписаному тодішнім мером міста Едмундом Бачинським. Відтоді туди почали заселятися молоді чиновники різних служб, наприклад, інспектори фінансової служби, пошти, жандарми, поліцейські, працівники різних рефератів тощо. У газетах майже немає інформації про життя цього поселення, не траплятися там і гучні кримінальні події. Можливо, свободарня була місцем молодої культурної інтелігенції, де всі разом жили, веселилися, йшли назустріч своїм мріям і кар’єрним сподіванням.
У 1930-х, коли був сформований район Малий Ґалаґов і чиновники різних служб отримали комфортніше житло в модерних новобудовах, свободарні почали поступово порожніти. Аби житло не простоювало, земський уряд у 1937-му домовився з військовим командуванням 36-го піхотного полку про передачу двох павільйонів у користування військовослужбовцями. В «угорський» період, війську передали вже всю територію свободарні, оскільки у пресі періоду Другої світової війни це місце називали казармами 24-го піхотному полку. У березні 1940 року на території колишньої свободарні,у сквері між павільйонами, встановили пам’ятник загиблим у 1914-1939 роках гонведам. На деяких зображеннях цього монументу можна розгледіти позаду нього й стіни споруд.
Коли ці одноповерхові будинки були знесені, з’ясувати не вдалося. Нині на їхньому місці – приватна забудова, а кілька років тому була зведена сучасна багатоповерхівка.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
