Зберегти історію певної місцини можна завдяки її топоніму, тобто давній історичній назві. От, приміром, Кадубець. Чи підкаже це слово бодай якусь інформацію більшості ужгородцям? Гадаємо, ні, а от на карті 1863 року так позначена гора, яку нині ми називаємо просто «шахтинською» або Ботанічним садом УжНУ. Чудово було би повернути цій горі її історичну назву. Але нині розкажемо не про неї, а про інший Кадубець – невеличкий потічок, що брав початок з «шахтинської» гори, оминав її нинішньою окружною дорогою, стікав на вулицю Берчені, звідти – на вул. Бачинського, Другетів, двори Яроцької, впадаючи зрештою у канал Малий Уж.
Петро Сова у книжці «Минуле Ужгорода» (1937) писав: «Съ возвышающихся надъ городомъ послѣднихъ отроговъ Карпатъ беретъ свое начало ручей Кадубецъ (онъ же Кадлубецъ). Первоначально этотъ ручей протекалъ вдоль Петровецкой дороги, черезъ Цыганскій таборъ, далѣе по ул. Фараонской (нынѣ Бачинскаго), потомъ по ул. Другета и Рѣчной (Яроцкой) и у купальни «Квасная Вода» вливался въ мельничный каналъ. Въ прежнее время онъ былъ настолько многоводенъ, что часто причинялъ наводненія, затоплявшія смежныя съ нимъ части города».
Дійсно, Кадубець був струмочком із буйним характером. Місцеві газети ХІХ століття писали, що протягом більшої частини року цей маленький потічок виглядав зовсім безневинно, влітку майже пересихав. Поглянувши на нього, важко було повірити, що він здатен створювати місцевим жителям бодай якісь проблеми, а між тим Кадубець не раз показував, що має силу, яка може зносити будинки. Був він, до речі, частковою причиною виникнення ще одного міського топоніму – назви вулиці Мочар (Мочар’янської, Мочарської, Болотяної). Знаєте, яка сучасна вулиця Ужгорода тривалий час мала таку назву? Нині ви знаєте її як вулицю Берчені, та такою вона стала лише у 1892 році – а до того звалася Мочарем (Болотяною). Зрозуміло, що чисту й охайну вулицю так би не назвали. Болото ж на ній з’являлося повсякчас через Кадубець, який розливаючись, і з’єднуючись з водою з інших пагорбів над вулицею, постійно розмивав дорогу, перетворюючи її на непрохідну місцевість. Лише ближче до центру вона була більш-менш чистою.
Кадубець на карті 1863 року (район вулиці Бачинського, Другетів)
Повертаючись до Кадубця, зауважимо, що під час злив він дуже швидко наповнювався водою, що стікала в нього з навколишніх гір, і нісся стрімкою течією до центральної частини міста. На численних поворотах і в місці з’єднання з Малим Ужем він зазвичай розливався найсильніше. Найширше русло утворилося в кінці ХІХ століття у дворах вулиці Яроцької, які були тоді яром із розмитими потоками Кадубця схилами. У місці, де струмок упадав у Малий Уж, була болотиста місцина, що рідко просихала повністю.
Невеличкі паводки на Кадубці були справою звичною і доволі частою. Кілька разів на рік, під час танення снігів чи сильних тривалих злив, струмок перетворювався на повноцінну річку, міг підтопити вулицю Болотяну та Світанкову (Гойнол, нині – Бачинського). Але раз на кілька років траплялися події, що примушували мешканців міста неабияк боятися Кадубця, бо він перетворювався на несамовитий потік.
Так, у червні 1879 року місто пережило, мабуть, найбільший із зафіксованих паводків на потічку Кадубець. Того дня Унґвар накрила сильна літня злива, що не припинялася весь день. Вже близько 20.00 стало зрозуміло, що на містян чекає важка ніч, адже Кадубець швидко наповнювався водою і виходив із берегів. У тому місці, де він впадав у Малий Уж, вода почала накопичуватися і розливатися на нинішню вулицю Фединця і площу Корятовича. Центр міста охопила паніка: люди, «йойкаючи», рятували свої речі, домашня худоба у дворах безпомічно волала, дзвони в церквах безперервно калатали. О 21.00 в деяких місцях вода піднялася на 3 метри, розливалася все більше центром міста, о 22.00 вода дійшла аж до Маломостової (нині – початок вул. Волошина) та Вовняної (нині – Духновича). Сьогодні ці вулиці знаходяться так далеко від води, що важко уявити їх в епіцентрі паводка.
Та це були не всі біди, бо з гори Кальварії дощова вода теж зібралася в потік, котрий ринув униз вулицею Собранецькою, підтоплюючи там подвір’я. Мешканці підтоплених вулиць намагалися врятувати свої меблі та речі, переносили все на горище, ховалися там самі. Та якщо будинок був саманний, його мешканці збирали найцінніше і найнеобхідніше, чимшвидше тікаючи з нього геть. Все тому, що саманні будинки швидко розмокали й руйнувалися, тобто перебувати в них було дуже небезпечно. Надворі вже стемніло, а городяни з речами і дітьми бродили у воді, намагаючись вийти на безпечне й сухе місце. Постраждалих приймали у себе родичі або знайомі на тих вулицях, куди вода не дійшла.
Місце з’єднання Кадубця і Малого Ужа – на фрагменті карти 1863 року (нині – район хімфаку УжНУ)
Тим часом рівень Кадубця зростав до півночі, після чого почав швидко спадати. Вже на ранок потічок знову був у своїх берегах, а перед очима містян постала страшна картина: 8 будинків були повністю зруйновані, чимало – доведені до стану аварійних, непридатних для проживання; вулиці та двори були вкриті товстим шаром бруду.
Після того випадку міська влада вирішила побудувати на певних ділянках Кадубця дамбу, одночасно почалася розробка плану зі зміни русла струмка. У 1890 році газета «UNG» писала: «Потік Кадубець довгий час був жахом для північної частини міста, під час сильних дощів він валив будинки на Доманинській вулиці. Тепер цей руйнівний потік урегульований, зникло болото біля «Квасної води», а вода, затиснута між кам’яних стін, спокійно стікатиме у канал (Малий Уж). На висохлій території будують широку пішохідну доріжку». У цій публікації йдеться про те, що місто вимурувало камінням стіни яру на вулиці Яроцькій, осушивши тим самим багаторічне болото на місці, де Кадубець впадав у Малий Уж. Роботи ці були важким фінансовим тягарем, тож регуляцію Кадубця проводили поступово, по кілька сотень метрів. Далі від центру міста русло обкладали вже не камінням, а дошками. Однак не варто думати, що після старту цих робіт повені різко припинилися. У 1892 році під час дощів Кадубець знову серйозно підтопив будинки на вулиці Гойнол (Бачинського) та Другетів. А у 1893 році сила паводка майже повторила 1879-ий, заливши весь ринок на площі Сечені (нині – пл. Корятовича).
Слід було знайти інше вирішення проблеми, тож у 1903 році місто домовилося з головним управлінням лісів про спільне фінансування робіт з прокладання нового русла Кадубця на кордоні з Доманинцями. У 1904 році роботи виконали, побудувавши дамбу, яка відводила воду Кадубця до глибокого яру в лісі (пізніше русло провели біля єврейського цвинтаря, впустивши у канал в районі нинішніх вулиці Оноківської та Канально-Насипної) . Але старе русло тоді все ж залишили – для відведення дощової води. Рівно 10 років із ним не було ніяких проблем. Це дозволило розбудувати і впорядкувати вулицю Бачинського, де раніше проходило широке, триметрове, русло Кадубця. Там проклали бетонну каналізацію, зверху неї облаштували асфальтовані тротуари. Така ж каналізація з’явилася й на вулиці Яроцькій. Болотяна (вулиця Мочар) теж зі зникненням Кадубця стала незрівнянно чистішою, хоча давніша дамба там покращила ситуацію набагато раніше, ще в кінці ХІХ ст. Тоді уздовж дороги побудували зливову каналізацію, проїжджу частину покрили бруківкою, а мешканці звернулися до міської управи з проханням змінити назву їхньої вулиці, бо вона, мовляв, уже недоречна. Так і стала ця вулиця називатися іменем колишнього володаря міста, графа Міклоша Берчені.
Вулиця Яроцька у 1930-х роках. Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького
Аж тут, коли сила Кадубця в місті вже давно забулася, він знову дав про себе знати. В ніч на 7 серпня 1913 року була сильна злива. Настільки сильна, що вода з гір, «згадавши» старий маршрут, ринула звуженим руслом на вулицю Гойнол (Бачинського), звідти – на Другетів і на Яроцьку. Люди прокинулися серед ночі від чийогось несамовитого крику: «Прокидайтеся, повінь!». Поки протерли очі, вода вже заливала їхні подвір’я. Збитки містян були дуже великими, тож природно, вони страшенно розсердилися на міську владу, звинувативши її та міських інженерів у неякісних роботах. Газети писали, що бетонований канал роками не чистився від нанесеного з гір бруду та каміння, тож не зміг пропустити дощову воду. Але інженери виправдовувалися, що вини їхньої в тому немає, каналізація здатна щосекунди пропускати 1400 л води, що більше, ніж було під час найбільш руйнівного паводка. А потім вияснилося, що каналізація на вулиці Гойнол була забита бруківкою та дошками, що заважало стоку води. Спершу це сприйняли за випадковість, але минуло кілька днів, у місті знову задощило і Кадубець знову з’явився. Цього разу в каналізації знайшли великий ящик, тож поліція підозрювала, що хтось забив її навмисно.
Коли русло потічка провели до каналу біля єврейського кладовища, ситуація стала кращою. Петро Сова також писав, що гідрографічні умови в тій місцевості змінилися, тож із часом Кадубець пересох. У 1930-х роках ця назва ще виринала у пресі, але тоді чомусь Кадубцем називали відрізок Малого Ужа від «Квасної води» до нової будівлі пошти. У 1937 році міська влада дала назви трьом новим вулицям «в кінці вулиці Берчені». Одну з них назвали вулицею Кадубець, однак карти того часу не зафіксували її, тож нині важко сказати, де саме вона була. Так і зник із часом цей топонім. Зник разом із потічком, русло якого почало заважати людям.
Старе русло Кадубця на фрагменті карти початку 1930- років
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
