Ужгород протягом усієї своєї історії був не надто багатий на пам’ятники. А деякі з них були ще й надійно заховані від людських очей. Про один такий ми зараз вам і розкажемо, хоча йдеться не зовсім про пам’ятник – скоріше, паркову скульптуру. Зображувала вона Богородицю і стояла майже на тому ж місці, де її повтор у сквері Марії Терезії розміщений нині.
Уявіть собі маленький провінційний Унґвар початку ХХ століття… У 1902 році на тодішній Великій вулиці (нині – вулиця Волошина) Мукачівська греко-католицька єпархія відкрила дівочу школу, в якій навчалися доньки священників. Згодом ця установа переросла у дівочу учительську семінарію, що працювала в комплексі будівель між вулицями Великою та Капітульною. У глибині двору стояла споруда інтернату, в якому семінаристки проживали під наглядом черниць Чину св. Василія Великого.
А за цією будівлею був невеличкий парк, огороджений від вулиці Капітульної глухим парканом. Цей паркан мав ховати від людських очей внутрішнє життя семінарії, побут семінаристок і монахинь. На одному з аерофото першої половини ХХ століття видно, що в тому парку густо росли великі дерева. За їхньою пишною кроною не розгледіти, були то хаотичні насадження чи парк мав якусь структуру. У семінарії цю частину територію називали також садом – можливо, там були і фруктові дерева.
Як використовувалася семінаристками територія парку – достеменно невідомо. Скоріше за все, це була просто відпочинкова зона, де дівчата і монахині могли відпочити, прогулятися, помолитися. Річ у тім, що ученицям семінарії не можна було без поважної причини виходити за межі навчального закладу. Наприклад, дівчата не могли просто так піти після уроків погуляти у місто чи сходити в магазин – тож парк був єдиним місцем, де вони могли відпочити після навчання. Навіть на службу до кафедрального собору вони не йшли вулицею. Зі спогадів колишніх семінаристок, у глухому кам’яному паркані, що відділяв парк від Капітульної вулиці, були маленькі ворота, ключі від яких мали лише кілька монахинь і директор. У неділю та свята хтось із них відчиняв ворота – і семінаристки довгою колоною через доріжку у парку переходили з інтернату просто до головного входу кафедрального собору. Це було дуже швидко і зручно, а ще монахині могли легко прослідкувати за тим, аби дівчата не вешталися вулицею, не задивлялися на хлопців, ні з ким чужим не розмовляли тощо.
Паркан семінарії з воротами – на фото Дмитра Романа з фотоальбому «Ужгород»
Чільним місцем парку дівочої семінарії була скульптура Богородиці на високому постаменті. Виконана, скоріше за все, з білого пісковику (із вмонтованим металевим німбом), вона, наче, символізувала чистоту, похилена голова й опущені очі промовляли про скромність і покірність, розведені руки, що виглядали з-під довгої накидки, означали захист. «Прийдіть до мене – і я вас оберігатиму», – промовляв цей дуже вдало втілений образ Діви Марії. У ньому не було нічого випадкового, кожна деталь доречно вписувалася у те місце й оточення. Зверніть увагу, що Марія зображена не традиційно, з малям Ісусом на руках, а ще зовсім юною – тобто у віці самих семінаристок. Вона мала стати для учениць взірцем, опорою.
Семінаристки біля Марії, фото – з архіву родини Юлії Янчик
Хто був автором цієї скульптури – невідомо. Ми маємо припущення, що це міг бути Янош Петрідес – талановитий скульптор, викладач місцевої ремісничої школи. Петрідес зі своїми учнями на базі школи створив для Унґвара чимало робіт: пам’ятні дошки, маскарони, скульптури (наприклад, пам’ятник Яну Непомуцькому). На жаль, у тогочасній пресі немає згадок про те, що Янош Петрідес створив скульптуру Богородиці для дівочої семінарії, однак саме він був автором скульптури Ісуса Христа, що стояла у парку єпископської резиденції (за одними даними, встановили її у 1893 році, за іншими – у 1905-му). Як уже згадувалося на початку статті, дівочу школу відкрили у 1902 році, тобто у період активної діяльності Яноша Петрідеса. Тож він цілком міг у той період створити на замовлення єпархії скульптуру Богородиці. Однак скульптор Петро Матл, котрий вивчав цю роботу по фотографіях, аби створити її повтор (нині його скульптура прикрашає сквер Марії Терезії) каже, що подібний образ Богородиці був дуже розповсюдженим у той період, тож готову скульптуру могли просто придбати десь у Італії. На те, що скульптура не має місцевого походження, на думку пана Петра, вказує і її матеріал. На жаль, з фото важко зрозуміти, з чого була виготовлена скульптура – це міг бути гіпс, бетон, пісковик, травертин, мармур. Скульптор схиляється до пісковика або травертину, але ці матеріали для нашого регіону не були легко доступними, тож він робить висновок, що скульптуру могли привезти сюди готовою. Можливо, колись таємниця авторства цієї роботи таки буде розкритою, поки ж можна лише робити припущення.
Фото – Греко-католицький центр ім. Е.Ортутая
Але ця таємниця в історії скульптури Богородиці є не єдиною. Ми не знаємо не лише того, як вона з’явилася, а і того, як зникла. Варто зазначити, що скульптура багато років була захована від очей ужгородців. Парк семінарії, як уже згадувалося, був закритий із усіх боків, до нього мала доступ лише обмежена кількість людей. Не дивно, що серед мешканців міста були такі, хто взагалі не знав про існування цієї скульптури або не бачив її жодного разу в своєму житті. Ця закритість території сприяла і тому, аби непомітно для решти скульптура зникла. Як і коли це сталося – невідомо. Священники греко-католицької церкви намагалися розвідати подробиці у колишніх семінаристок і літніх черниць, однак ніхто не знав долі скульптури. Є припущення, що монахині з помічниками встигли сховати кам’яну Богородицю, можливо, закопали її десь неподалік. Однак, якби це було так, скульптуру, скоріше за все, знайшли би під час земляних робіт із облаштування скверу Марії Терезії. Інша версія – скульптуру тихенько демонтували і знищили у другій половині 1940-х за наказом місцевої влади.
У 2016 році Богородиця повернулася на своє історичне місце, хоча це, звісно, була не оригінальна скульптура, а повтор, виконаний скульптором Петром Матлом у співпраці з Віктором Цапом (постамент виготовив Арпад Матл). У той період було багато суперечок стосовно руйнування старого муру, що так довго огороджував парк семінарії від Капітульної вулиці; щодо того, куди має «дивитися» скульптура (раніше вона була обернена до будівлі інтернату семінарії, тепер – акцентована на напрямок вулиці) тощо. Тобто історичний контекст в цьому конкретному куточку Ужгорода був відновлений лише частково, що, разом із тим, не заважає містянам його дуже любити. Сподіваємося, одного дня оригінальна скульптура Богородиці таки буде віднайдена. Хтозна, можливо, й серед наших читачів знайдуться ті, хто чув про її долю.
Богородиця роботи Петра Матла
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
