Днями Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Т. Легоцького повідомив про амбітні плани – відкрити для огляду ще один, нині замурований, вхід до ужгородського замку. Звісно, плани ці неможливо втілити у короткі терміни, адже прохід до північної зовнішньої стіни є дуже ускладненим, нині, аби дістатися до цього місця, треба пролізти через вузьку бійницю. Тож наберіться терпіння й поки почитайте про те, скільки ж усього входів мав ужгородський замок.
Провідником по історії та плануванню старовинної фортеці став для нас завідувач відділу експозиційної та науково-методичної роботи краєзнавчого музею Михайло Джахман. Він каже, що входи були для будь-якого замку слабким місцем, адже кожен такий потрібно було ретельно охороняти, додаткові входи були додатковим ризиком проникнення ворогів – відповідно їх намагалися робити якнайменше.
Здавна основним і, мабуть, єдиним входом до ужгородського замку був той, до якого нині веде дерев’яний міст. Так-так, ви правильно зрозуміли: колись наш замок не мав оборонних мурів – його захищали лише вали і частоколи по низу Замкової гори. Навіть замкова церква знаходилася вже за межами замку, а не на його території. Так було до 1644 року, коли на фортецю напав трансильванський князь, володар мукачівського замку Дьордь Ракоці І (облогою керував його воєвода Янош Баллінг). Як бачимо, перетягування ковдри між Ужгородом і Мукачевом сягає дуже давніх часів, але тоді приводом для нападу стала ворожнеча між протестантами Ракоці й католиками Другетами (точніше, утиски протестантів графинею Анною Другет (Якушич).
Ужгородський замок від того нападу постраждав дуже сильно. Вмілий воєвода Янош Баллінг розбив увесь захист фортеці новітніми засобами артилерії, тоді ж, до слова, був зруйнований і Невицький замок. Цей ганебний розгром Другетів показав, що колишня система захисту замків уже застаріла, від артилерії вона не рятує – тож треба будувати міцні мури, як це почали в той період робити по всій Європі. Так, відбудувавши замок, єдиний син Яноша Другета та Анни Якушич Дьордь Другет IV у 1650-х роках почав зводити навколо нього високі кам’яні стіни з бастіонами. Головну в’їзну браму тоді побудували на тому ж місці, де вона є нині. Коли ви увійдете до брами, підніміть голову – над нею ви побачите викарбуваний рік зведення, 1658-ий. Перед цим входом, орієнтовно на місці будівлі нинішнього юридичного факультету УжНУ, додатково спорудили так званий гусарський замок – ще одну лінію оборони з валами, частоколом і казармами для солдатів. А якби ворогу все ж вдалося прорватися через головну браму, на нього чекав би гарматний вогонь, адже гармати були встановлені просто навпроти брами у внутрішньому подвір’ї.
Оборонні вали були не лише біля головної брами, а і з боку нинішньої вулиці Підградської, яка, до слова, повторює їхні форми. Там для захисту фортеці спорудили цілу систему, починаючи від вод Малого Ужа, додаткового рову з водою, що постачалася з каналу, та високих земляних насипів, на які зазвичай встановлювали гармати. Фортеці потрібно було мати зв’язок із вояками, які знаходилися під горою на валах. Саме для того, припускає Михайло Джахман, під час будівництва оборонних мурів з північної сторони зробили ще один вхід (той, про який розповів у недавніх дописах краєзнавчий музей). Він є значно меншим за головний, карета чи віз там однозначно не проїхали би, але кінь без вершника цілком уміщався. Над входом досі добре видно викарбувану дату – 1653, тобто зробили його за п’ять років до завершення головної брами. Цей вхід і дорогу до замку з боку вулиці Підградської добре видно на гравюрі ХІХ століття невідомого автора.
Але коли і чому його замурували? Михайло Джахман припускає, що сталося це в тому ж ХІХ столітті, коли в замку діяла греко-католицька духовна семінарія. Тоді заклад не мав змоги дбати про оборонні мури, тож вони перебували в доволі поганому стані. Можливо, ця мала брама теж видавалася не надто міцною, а, можливо, через неї ночами тікали до міста семінаристи. Як би там не було, а вхід цей замурували камінням. Під стіну, що утворилася, роками складали будівельне сміття (поруч знаходилася господарська будівля, від якої нині залишилася лише заглибина), тож нині, стоячи на подвір’ї, ви й не одразу зрозумієте, що перед вами – не бійниця, а колишня повноцінна брама. Цікаво, що відкрити для відвідувачів цей вхід планували ще в радянський період – це було прописано в реставраційних планах Львівської міжобласної спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні, розроблених у 1968 році. Однак тоді втілити у повній мірі плани в життя не змогли.
А чи були, окрім цих двох брам, ще й інші входи до замку? Бо ж подивіться ще раз уважно на гравюру вище – праворуч ви побачите ще два невеличкі вхідні отвори у мурі. Михайло Джахман каже, що нині, наскільки він знає, на тому місці немає входів і слідів від них, але достеменно сказати не може, адже ця частина Замкової гори наразі є найменш дослідженою, усе там дуже сильно заросло деревами й чагарниками. Вхідний отвір на тій ділянці муру (вже тільки один) видно на ще одному зображенні замку, датованому 1890-ми роками. Михайло Джахман припускає, що через цей вхід можна було вийти на терасу північної стіни. Нині туди є доступ, але тераса є частково обваленою.
Про ще один вхід до замку під час запису одного з інтерв’ю «Втраченого Ужгорода» розповідали старожили міста. Вони згадували, як у дитинстві піднімалися на Замкову гору з боку вулиці Підградської. Там, у стіні кілевидного бастіону був, мовляв, прохід, яким можна було залізти всередину. Кілевидний бастіон на це час є ще однією загадкою ужгородського замку, оскільки він дуже мало досліджений і сильно зарослий з усіх боків. Михайло Джахман розповідає, що кілевидний бастіон є наймолодшим серед усіх, його звели між 1670 і 1685 роками. Кілевидним його називають, бо він нагадує видовжений кіль корабля, висувається далеко від замку. Побудували його через те, що північна сторона була дуже незахищеною, з бастіонів усі підходи до неї не прострілювалися. А видовжений бастіон з трьома рівнями-поверхами (двома критими і верхнім відритим) утримував у видимості всі підходи до північної стіни. На планах замку не видно, аби з кілевидного бастіону були якісь виходи, однак невисоко від землі були бійниці. Михайло Джахман припускає, що саме їх дітлахи сприйняли за браму, можливо, бійниці були частково обвалені і здавалися більшим отвором.
На жаль, нині потрапити на кілевидний бастіон замку дуже важко. Єдині двері, що вели до нього, знаходилися в будівлі, де нині зберігають фонди музею (з дерев’яного мосту до цієї будівлі веде ще один місточок). Цей вхід був, імовірно, у часи духовної семінарії замурований. Та в далекоглядних планах музею є відновлення виходу і на цю малодосліджену частину замку.
Ну, і якщо ми вже говоримо про входи й виходи зі замку, то не можна не згадати в цьому контексті підземні ходи. Нині туристам розказують багато легенд про ці таємничі тунелі, мовляв, один із них вів аж до Невицького замку; а якщо кинути до колодязя на замковому подвір’ї качку, то вона випливе на Ужі; а ще один тунель був замаскований під винний підвал на сучасній вулиці Ольбрахта. Якщо ж говорити мовою фактів, то, на жаль, на картах і планах замку різних часів не вказані жодні тунелі. Не знаходили їхніх слідів і працівники краєзнавчого музею. Колодязь у внутрішньому дворику замку був узагалі закопаний у роки роботи семінарії й відкопаний у радянський період, тож качку до нього краще не кидати. Одного разу, років 15 тому, турист впустив до цього колодязя свою сумочку з документами й викликав спелеологів, аби вони підняли цінну для нього річ. Спелеологи тоді нічого не знайшли, що знову породило чутки про якийсь прохід на дні колодязя. Однак через деякий час колодязь чистили і підняли звідти ту чоловічу сумку – тобто нікуди її не змило. Та й під час розчищення фахівці запевнили, що не бачили жодних відгалужень у стінах. Тобто, якщо підземний хід там колись і був (у чому працівники музею дуже сумніваються), то нині від нього не залишилося жодних слідів.
У підвалах замку також не знаходили таємничих проходів «в нікуди». Михайло Джахман каже, що наразі недослідженими залишаються лише два засипаних підвали, де ще можуть знайти щось схоже на виходи. Він схиляється до думки, що тунелі, якщо й були, то лише короткі, й вели, скоріше за все, на північний схил Замкової гори, до нинішньої вулиці Підградської. Таким чином гонець міг непомітно вийти до Малого Ужа, вибратися з міста і передати звістку союзникам. Однак це, звісно, лише теорія, яка потребує досліджень. Цікаво, що краєзнавець Петро Сова, котрий і сам працював у музеї в перші повоєнні роки, у своїх працях теж писав про відсутність слідів підземних ходів. Однак назовні відмічав кілька підозрілих залишків, які могли, на його думку, бути виходами з тунелю. Так, один із таких завалених виходів чи-то тунелю, чи-то просто старого підвалу знаходився на Підградській вулиці, «в районі пивного складу». А на вулиці Ольбрахта (тодішній Підвальній) діти, мовляв, знайшли підземний хід, який тягнеться наверх, до замку. Однак вже тоді він був завалений, пройти ним було неможливо.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
