Втрачений Ужгород Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: сімнадцятий мер міста Імре Пелчарський (Фото)

Підходить до завершення наш міні-цикл, присвячений довоєнним мерам Ужгорода. Нам залишилося розказати всього дві історії, тож нині запрошуємо познайомитися зі сімнадцятим мером, корінним містянином Імре Пелчарським. Він очолив угорський Унґвар у кінці 1938 року і керував ним до літа 1941-го. Ким же був цей очільник міста і що встиг зробити на своїй посаді – читайте далі.

Сім’я Пелчарських була відомою в маленькому Унґварі XIХ століття. Її голова Бейла Пелчарський займався торгівлею, мав у центрі міста магазин. Разом із дружиною він виховував трьох дітей: Йожефа, який потім став юристом у Середньому, Аннушку, котра і сама потім матиме свій магазин, та майбутнього мера Імре. Смерть Бейли Пелчарського була за мірками нинішнього часу безглуздою: у 1910 році він порізав палець, заніс у рану інфекцію і невдовзі помер від сепсису у лікарні міста Шаторойоуйгей. У той час його молодший син Імре вже навчався у Будапешті, готуючись стати юристом.

Імре Пелчарський (Peltsárszky Imre) народився в Унґварі 25 липня 1889 року. Тут він закінчив гімназію, після чого у 1907 році поїхав до Будапешта: два роки навчався там у Вищій торговій школі, а тоді вступив на юридичний факультет університету Пазмань Пийтера. Отримавши диплом і докторський ступінь, залишився у Будапешті, працював у банку. Але кар’єру побудувати не встиг, бо почалася Перша світова війна. Імре Пелчарського призвали у 1915-му і після навчання у званні сержанта відправили на російський фронт. Потім він керував мінометним розрахунком на італійському фронті, у жовтні 1917-го отримавши важке поранення. З війни Імре Пелчарський повернувся з кількома медалями та відзнаками. На той час в рідному місті його вже не чекали батьки (мати померла ще 1915-му), але Імре вирішив залишитися у чехословацькому Ужгороді. Працював юристом, брав активну участь у житті місцевої угорської громади, був членом наглядової ради спортивного клубу «UAC». Проживав він на площі Корятовича, 11 (нині з цього будинку починається провулок «Гірчичне зерно»), а згодом, у 1930-х, на вулиці Берчені, 17 (нині – № 21).

У чехословацькі часи преса не часто згадувала Імре Пелчарського. Не знаємо також, чому саме його кандидатуру в кінці 1938-го визнали найбільш підходящою для посади мера. Його ім’я випливло у пресі несподівано, з короткого повідомлення, що 22 грудня 1938 року міністр внутрішніх справ Угорського Королівства призначив мером Унґвара Імре Пелчарського, а заступником мера – Ласло Меґої. Того же дня почалася передача справ від військового командування новопризначеним цивільним чиновникам. Передача, як писали газети, минула спокійно. Нові чиновники прийняли присягу від піджупана Яноша Коссея, після чого мер Пелчарський одразу став до роботи. Варто зазначити, що оскільки досвіду роботи в магістраті новий мер не мав, йому деякий час допомагав колишній очільник міста Іван Ґаар.

У перші дні січня 1939 року газета «Kárpáti Magyar Hírlap» записала інтерв’ю з новим мером Імре Пелчарським. Цікавим був коментар журналіста про те, що новопризначеним чиновникам слід, перш за все, виправити недоліки в роботі магістрату, які стосуються дисципліни працівників та їхньої уваги до відвідувачів (як бачимо, на чиновників мерії скаржилися у всі часи). Імре Пелчарський справив тоді на журналіста враження енергійної та амбіційної людини. Мер розповів, що вже незабаром відновить роботу міська рада, в якій автоматично продовжать членство колишні депутати від Об’єднаної угорської партії та руських партій, а на місце решти запросять представників різних національних меншин міста. Найважливішим, на думку мера, було врегулювати питання безробіття та закінчити розпочаті раніше інфраструктурні об’єкти. Тієї зими ще продовжувалися роботи із засипки Малого Ужа, вдалося відновити роботи з регуляції Ужа, укріплення його берегів. На ці роботи Пелчарський планував залучити близько тисячі безробітних ужгородців. Не вистачало тоді в місті і дров для опалення, тож Пелчарський працював над організацією доставки 4-5 вагонів дров із карпатських лісів. Щодо фінансового стану міста, то про них новий мер мав лише приблизне уявлення, адже з магістрату, за його словами, зникли усі фінансові документи, починаючи з 1935 року.

У лютому 1939 року Імре Пелчарський ініціював перенесення ратуші до будівлі колишнього фінансового управління (нині – ЗОШ № 9 на площі Петефі). Там могли спокійно розміститися усі міські служби, до того розкидані по всьому місту. Здійснити задумане вдалося вже у кінці травня 1939-го. Кабінет мера знаходився на нинішньому другому поверсі будівлі.

Міську раду, як і планував Пелчарський, вдалося зібрати у квітні 1939 року. До неї запросили 42 членів, котрі мали працювати до часу проведення виборів. Ситуація в місті була складною, колишнє життя, робота підприємств відновлювалися повільно, благо, поки не треба було виплачувати попередні, або як їх тоді називали «іноземні» борги, взяті містом у чехословацькі часи. Чимало містян не мали роботи, бідували, приїжджали сюди у пошуках заробітку і жителі навколишніх населених пунктів. Газети писали, що на вулицях міста є багато жебраків, котрі чіпляються до перехожих. У міській управі цю проблему хотіли вирішити комплексно, заснувавши фонд допомоги бідним. Кожен, хто звернувся у цей фонд, мав отримати допомогу у працевлаштуванні, оренді житла, отримати одяг тощо. Натомість він мав піти з вулиці, не жебракувати – за цим повинна була суворо слідкувати поліція. Поповнювати фонд пропонували заможним людям, а кожному донору видавали табличку із надписом «Жебракувати заборонено. Ми вже внесли пожертви у міський фонд», яку він міг повісити на дверях робочого кабінету чи воротах будинку. Спершу ідея фонду була дуже популярною, лише у перші дні до нього надійшло 800 пожертв різного характеру. Та після скандалу із відмовою надавати допомогу прохачам-євреям, більше десятка потужних донорів-євреїв відмовилися від участі у ньому, що призвело до зменшення розмірів допомоги.

Мер Пелчарський (посередині) під час робочої поїздки до Будапешта

У липні 1939 року Унґвар отримав статус міста з правом прийняття власних законів. Через зміну статусу відбулося і нове призначення мера, хоча кандидатура його не змінилася – головою міста знову став Імре Пелчарський. Засідання міської ради з цієї нагоди (воно проходило 5 липня) було особливо урочистим: депутати в угорському національному чи чорному урочистому вбранні мали відвідати церкву, а після того під прапорами прийти до великої зали жупанату. Там заступник мера Ласло Меґої зачитав розпорядження міністра внутрішніх справ про призначення мером Імре Пелчарського. Після цього мер виголосив звіт за півроку роботи, зокрема сказав, що населення міста з часу рішення Віденського арбітражу зменшилося на 12 тисяч осіб, а борг міста становить 3 мільйони пенґе. Далі депутати проголосували за зміну назв: площу Масарика змінили на площу Кошута, вулицю Толстого – на вулицю Оронь Яноша, а міст Масарика – на міст Святого Іштвана. Після цього члени ради разом пішли до «Корони» на святковий обід, а ввечері святкування продовжилося танцями у саду ресторану «Берчені».

У розповіді про Імре Пелчарського не можна обійти увагою і персони його дружини Юстинії і доньки Юстинії. Обидві були активними учасницями жіночих і молодіжних культурних товариств, займалися благодійністю, організовували бали, проводили чаювання. Помітною світською подією стало весілля Юстики Пелчарської у квітні 1940 року. Її вінчання зі суддею перечинського округу Ендре Марґіттаєм проходило у римо-католицькій церкві, а обряд проводив відомий священник Ференц Свобода.

Весілля доньки мера, 1940 рік

Дружина Імре Пелчарського мала у місті такий вплив, що коли мер восени 1940 року захворів, саме вона почала ходити на недержавні урочистості і виголошувала промови від імені свого чоловіка. На початку 1941 року Імре Пелчарський ще вийшов на роботу, навіть зміг поїхати у Будапешт на освячення та урочистий спуск на воду нового корабля, який назвали на честь нашого міста «Унґваром». Але вже навесні його здоров’я знову погіршилося, лікарі порадили меру піти у тривалу відпустку.

21 травня 1941 року на засіданні міської ради жупан Шіменфолві зачитав прохання мера Імре Пелчарського про вихід на пенсію. Меру на той час був 51 рік. Офіційно його прохання було задоволено 30 червня 1941-го – з тих пір колишній мер жив спокійним життям, не беручи активної участі у подіях міста. Що з ним сталося після осені 1944 року – загадка. Нам не вдалося знайти даних ані про те, що після Другої світової війни він проживав в Ужгороді, ані про те, що він звідси виїхав. Можливо, читачі нам у цьому допоможуть?

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

89 − = 79