Ужгород, як ми знаємо, місто багатьох національностей. І так було, здається, завжди. У «Втраченому Ужгороді» ми вже розповідали читачам про місцевих угорців, українців, німців, євреїв, росіян, греків, сербів, болгар, а от про ромів згадали лише одного разу, у статті про першу в Європі ромську школу. Нині ми цю ситуацію виправимо новою історією про ромську родину, яка користувалася у місті та за його межами великою повагою і популярністю. І завоювала вона цю повагу не грошима і становищем, а своїм талантом і працелюбністю. Йтиметься про трьох братів, відомих ромських музикантів кінця ХІХ-початку ХХ століття Ґейзу, Шому та Дюлу Лані.
Родина Лані (угорською – Lányi) була пов’язана з нашим містом через батька братів-музикантів Яноша Лані, котрий був родом звідси. Чим він займався – невідомо, мабуть, теж був музикантом, причому небідним, оскільки зумів дати усім трьом своїм синам гарну музичну освіту.
Найвідомішим із братів Лані став старший – Ґейза. Він народився у Дебрецені 1849 року, протягом 1859-1861-х навчався у відомій будапештській музичній школі, нині це консерваторія ім. Б. Бартока. Десь у цей час його батько вирішив повернутися зі сім’єю до Унґвара – так у місті опинився після закінчення престижної музичної школи і молодий музикант Ґейза Лані. Він почав грати у ансамблі, а ще започаткував хорошу родинну традицію – безкоштовно займався з місцевими гімназистами у музичному гуртку.
Та, очевидно, провінційне містечко було замалим для таланту Ґейзи, бо у 1885 році він радо прийняв пропозицію працювати у будапештському Національному театрі. Саме там відбулося найбільш значиме знайомство його життя. Талановитого цимбаліста примітила знаменита співачка Луїза Блага – угорський «соловей нації», як її називають досі. Вона не раз називала Ґейзу Лані своїм улюбленим цимбалістом, саме під його акомпанемент у ті роки вона найчастіше грала у виставах на народну тематику. Відвідувачі театру казали, що цимбали Лані могли передати будь-яку емоцію: вони веселилися і плакали разом із акторами вистави. Ґейза здобув надзвичайну популярність у столиці, увійшов до кола тамтешньої творчої богеми, познайомився з багатьма відомими і впливовими людьми. Та ж Луїза Блага запросила Ґейзу навчати свою доньку Шарі (в майбутньому також відому співачку) грі на цимбалах, тож можна сказати, що Луїза і Ґейза були не просто колегами, а хорошими друзями.
На початку 1900 років у театрі відбулися великі зміни, нове керівництво звільнило багатьох працівників, у тому числі й Ґейзу. Цимбаліст духом не занепав, вирішив, що збере ансамбль і почне їздити з ним країною, даючи концерти. Але гастролі ці вийшли не надто вдалими: грошей музиканти заробили мало, а Ґейза ще й захворів. У 1906 році він із дружиною Етел переїхав до Унґвара, думав, що тут відпочине і вилікується. Будапештські друзі дуже переживали за музиканта. Вони знали, що грошей у нього немає, тож вирішили організувати в одному зі столичних ресторанів благодійний музичний вечір, а зібрані кошти спрямувати на лікування Ґейзи у одному відомому санаторії. Луїза Блага вже навіть листувалася із головним лікарем санаторію у Санремо й отримала від нього згоду прийняти музиканта на лікування. Благодійний вечір був дуже успішним, вдалося зібрати пристойну суму грошей. Луїза Блага, хоч і не змогла особисто взяти участь у заході, повідомила листом про це та можливість поїхати до Санремо дружину Ґейзи, однак організувати саму поїздку друзі і родина так і не встигли – 57-річний музикант раптово помер.
Сталося це у грудні 1908 року. Ґейзу Лані з великим почестями поховали на міському цвинтарі на вулиці Копош (Капушанській) біля могили його рідного брата Шому. Тодішні газети писали, що дружина Ґейзи Етел залишилася сама (дітей у подружжя, мабуть, не було) у великій бідності, тож могилу відомого музиканта позначав дуже скромний надгробок. Міську інтелігенцію це не задовольняло, тоді літературне товариство ім. Дьоньдьоші розпочало збір коштів на встановлення великого пам’ятного надгробка. За зібрані на різних культурних заходах кошти справді вдалося придбати і встановити велику кам’яну стелу, на якій викарбували надпис «A Gyöngyössy lrodalmi Társaság Lányi Gézának, a jeles zeneköltőnek és cimbalomművésznek. Született 1849, meghalt 1908. Legyen emléke örök!» («Літературне товариство ім. Дьондьоші – Ґейзі Лані, відомому музиканту та цимбалісту. Народився 1849, помер 1908. Нехай пам’ять про нього буде вічною!»). Урочисте відкриття цього пам’ятного знаку відбулося 1 листопада 1910 року, на ньому була присутня уся міська інтелігенція, звучали і пісні авторства Ґейзи Лані, які виконав на цвинтарі ансамбль під керівництвом його молодшого брата Дюли.
На жаль, пам’ять про музиканта не була вічною – усі ми знаємо, що нині залишилося від міського цвинтаря на вулиці Капушанській. Кілька років тому, коли волонтери розчистили його територію, вдалося знайти на землі повалену кам’яну стелу, на якій було викарбувано ім’я Ґейзи Лані. Від могил похованих поруч його братів узагалі не було сліду, а тепер під заростями знову зникла і вона.
Як ми вже згадували, Ґейзу Лані поховали біля могили його рідного брата Шому. З усіх трьох братів Лані про нього ми знаємо найменше. Він був найстаршим з-поміж них, народився у 1840 році. Музичним інструментом Шому була віолончель, саме на ній він грав у колективі, яким керував його молодший брат Дюла Лані. Також приймав Шому і запрошення пограти на виїзді. У ті роки заможні люди, зимуючи або відпочиваючи влітку у своїх заміських маєтках, часто запрошували до себе великі компанії гостей. А щоб їм не нудно було вечорами, кликали на кілька днів музикантів. На таких виїздах підробляли усі брати Лані, Шому ж часто просили приїхати компанії мисливців, котрі збиралися в навколишніх угіддях на полювання. Дуже гарну прощальну статтю улітку 1903 року опублікувала про Шому Лані місцева газета «Ung»: «Бідний Лані Шому… Ще в четвер він сидів за накритим столом із дружиною та дітьми, раптом зойкнув і його обличчя зробилося жовтим. Нині він уже житель кладовища. Віолончель, на якій він вигравав такі гарні пісні, відпочиває у кутку. Коли він грав «Короні» під керівництвом Дюли Лані, його віолончель завжди виділялася в ансамблі. А коли гості вже розпалювалися, він займав місце посередині і грав такі соло, що всі впадали в музичну лихоманку. Для кожного у нього була пісня. Закоханим він грав «Cserebogár, sárga cserebogár» («Хрущ, жовтий хрущ»), коли вино вже добре «грало» в гостях, заводив «Hajtogassuk a kancsónkat!» («Ударьмо кухлями!»), навіть для соціалістів у нього була спеціальна пісня». Що ще до цього можна додати? І так зрозуміло, що Шому Лані прожив свої 63 роки земного життя у атмосфері музики і суцільного свята.
Та давайте перейдемо до розповіді про третього брата Лані – скрипаля Дюлу, котрий був справжнім улюбленцем містян, отримавши від них неофіційний статус «циганського короля». Він народився у Дебрецені 1852 року, навчався у Дебреценській консерваторії, після якої у 17-річному віці почав грати у ансамблі Калмана Болажа. Після переїзду родини до Унгвара Дюла теж поїхав з усіма і прожив тут усе своє життя. Він створив перший професійний угорський ансамбль, який завоював шалену популярність у місті. Але не сприймайте Дюлу Лані, як такого собі лабуха, котрий умів лише розважати веселими пісеньками нетверезу публіку. Дюла Лані з його серйозною музичною освітою був скрипалем-віртуозом, активним громадянином і волонтером. За своєю власною методикою він навчав молодих людей музиці, був керівником гуртків у місцевій духовній семінарії, учительській чоловічій семінарії та гімназії. Уявіть лишень, яким авторитетом міг користуватися Дюла Лані, якщо греко-католицька єпархія пишалася тим, що він протягом дванадцяти років керував ансамблем, у якому грали вихованці духовної семінарії – майбутні священники. Варто додати, що в усіх цих гуртках Дюла Лані працював абсолютно безкоштовно.
Про статус Дюли Лані говорить і той факт, що саме його запросили грати для престолонаслідника Рудольфа (єдиного сина цісаря Франца Йосифа), коли той приїздив у наші краї на полювання і погостювати у графа Ервіна Шонборна. У літній період Дюла Лані зі своїм відомим ансамблем часто працював у знаменитих купальнях Собранце – це був хороший спосіб підробітку у так званий «мертвий сезон», коли інтелігенція покидала міста і масові заходи майже не відбувалися. В інші періоди року ансамбль Лані чи не щовечора працював у ресторанах міста. Наприклад, у 1909 році новий власник кав’ярні «Мілленіум» на площі Сечені (Корятовича) Жигмонд Вассерман із гордістю повідомляв у рекламі, що йому вдалося залучити до вечірньої програми знаменитий ансамбль Дюли Лані, який гратиме у закладі щовівторка та щоп’ятниці. Цікаво, що у цій кав’ярні можна було замовити вечерю, середнянські та чертезькі вина, французьке шампанське (чому тоді це була кав’ярня, а не ресторан?).
Щовечора (іноді аж до ранку) розважати у різних закладах публіку музикою було, мабуть, непростою роботою. Про це одного разу навіть згадала місцева газета, котра у 1905 році розповідала про пікнік місцевої дівочої школи у парку Сечені (нині – парк Підзамковий). Для танців тоді директор школи запросив ансамбль Дюли Лані, який грав із обіду й аж до 11-ї години вечора. Вже, мовляв, і юні панночки потомилися, менших вчителі та гості брали на плечі, а Дюла все грав і грав на своїй скрипці, аж поки сам не поскаржився на те, що його болять руки. І це, зауважте, була дитяча вечірка, а на дорослих запальні чардаші потрібно було виводити часто і до ранку. Звісно, робили це музиканти з перервами. Ансамбль Дюли Лані складався з 22-ти музикантів, котрі продумували програму так, аби кожен протягом вечора міг трохи відпочити. Дюла зазвичай відпочивав, закурюючи свою улюблену «гавану» (так тоді називали кубинські сигари).
Аж тут у 1913 році сталося щось непередбачуване: два унґварських ресторани одночасно відмовилися працювати з ансамблем Лані. Газети писали, що музиканта через інтриги викинули на вулицю, залишивши без можливості працювати у рідному місті. Звучала також версія, що Лані сам розпустив свій ансамбль, «розчарований новою модою в музиці». Що тоді сталося – до кінця незрозуміло, можливо, деякі заклади, в яких він працював (мабуть, йшлося і про «Корону») захотіли від Дюли Лані, аби він осучаснив свій репертуар, додав модного бостону чи ще чогось. Це могло образити Дюлу і призвести до сварки з роботодавцями. У той важкий період ансамбль виручила все та ж кав’ярня «Мілленіум», яка не відмовилася з ним співпрацювати. Згодом скандал і взагалі забувся, а Дюла Лані знову повернувся у ресторани та на всі свята з танцями, які влаштовували в місті.
Громадянська позиція Дюли Лані проявилася і під час Першої світової війни. Він ініціював, аби місцеві музиканти по черзі безкоштовно виступали перед військовослужбовцями і пораненими солдатами. Сам він не раз грав у шпиталях та казармах місцевого гарнізону, хоч трохи піднімаючи настрій солдатам, котрі готувалися йти на війну або вже повернулися з неї з пораненнями.
З кожним роком працювати у колишньому темпі Дюлі ставало все важче. Він почав хворіти, а у серпні 1920-го помер, маючи 68 років. Відспівували відомого музиканта у римо-католицькій церкві, куди труну принесли з будинку на Ракоці, 14, де проживала сім’я Дюли Лані (цей будинок міг бути на місці нинішнього «Едельвейсу» на вулиці Волошина, або десь біля нього). У некролозі, надрукованому в газетах, значилося, що в останню путь музиканта проводжали дружина Жужанна Шпітка, прийомна донька Ержебет Бьолчгазі, дружини його братів та племінники. Поховали Дюлу Лані поруч із братами Ґейзою та Шому на цвинтарі по вулиці Капушанській. Однак, як ми вже згадували, поховання «циганського короля» до наших днів не збереглося.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
