Був у історії Ужгорода період, коли мери тут змінювалися так швидко, що містяни не встигали запам’ятати їхні імена. Минулого разу ми розповідали вам про третього мера міста Шандора Люлеї, котрий довгий час просився у відставку, та не було ким його замінити. Основною причиною небажання очолити місто у тодішніх депутатів, з-поміж яких і обирався мер, була низька заробітна плата. Унґвар був містом бідним і виділяти більше коштів на заробітну плату мера та інших чиновників не міг. Це і стало причиною дуже важкої ситуації, в якій місто опинилося у 1901-1904 роках. Цей період називали часом швидкоплинних мерів.
Коли третій мер міста Шандор Люлеї пішов з посади, в місті оголосили новий конкурс. 25 січня 1901 року його виграв 58-річний суддя на пенсії Міклош Попович (Popovics Miklós) – саме він став четвертим мером міста. Міклош Попович був багаторічним членом міської ради, хоча не корінним жителем, народився 1843 року у Потокоші (Пацканьові), де служив парохом його батько. В Унґварі Міклош Попович навчався у школі та гімназії, на юриста вивчився у Кошші (Кошице) та Будапешті. Через багато років, у 1890-му, він знову повернувся до нашого міста з Великого Березного, де працював головою районного суду. Тут він спочатку керував судом, а після виходу на пенсію став юристом Мукачівської греко-католицької єпархії та керівником громадської ради Цегольнянської церкви.
Міклоша Поповича, мабуть, можна назвати мером-рекордсменом, бо на своїй посаді він пропрацював усього кілька тижнів. Що тоді сталося, що примусило досвідченого юриста, щойно ставши до роботи, подати у відставку – невідомо. У пресі тих часів причин не пояснювали, тож стрімке завершення кар’єри Міклоша Поповича залишається оповитим таємницею. Цікаво, що в подальші роки він продовжував обиратися до міської ради. Помер же четвертий мер міста у березні 1916 року й був похований на Замковому кладовищі, десь на території нинішнього скансену.
Коли 20 лютого 1901 року депутати прийняли відставку Міклоша Поповича, керівництво комітату Унґ оголосило новий конкурс. Депутати все ніяк не могли знайти поміж себе бажаючих стати мером, тож місто опинилося в патовому становищі. Тоді громадськість і депутати почали тиснути на колишнього мера Шандора Люлеї, аби він повернувся і продовжив виконувати взяті на себе під час виборів зобов’язання. Той здався і, як ми вже згадували минулого разу, 4 березня 1901 року прийняв присягу знову, ставши таким чином п’ятим мером Унґвара. Шандор Люлеї пропрацював на керівній посаді до 27 листопада 1901 року, а тоді знову подав у відставку.
Місцева преса писала, що знайти мера на річну зарплатню в 2400 крон та 400 крон компенсації за проживання буде дуже важко. Завдання ускладнювалося ще й тим, що невдовзі, у 1902 році, мали відбутися загальні міські вибори, тож мер, якого оберуть зараз, має розуміти, що прийшов він на посаду лише на короткий час. Поки тривав конкурс на посаду мера, справами міста керував головний юрист міської управи Ґейза Мочарі (Mocsáry Géza) – дуже відомий в місті адвокат, колишній депутат парламенту. Цей чоловік, хоч і не був ніколи офіційно мером, не раз ( і до цього випадку, і після нього) виручав міську раду, виконуючи обов’язки мера у різні перехідні періоди, коли містом не було кому керувати. Але і він 5 січня 1902 року подав у відставку, коли депутати вкотре відмовилися розглядати питання про підвищення зарплатні мера та інших чиновників управи.
Коли це сталося, обов’язки мера виконувати доручили, як найстаршому, головному лікарю міста Якобу Орсагу (Ország Jakab). Ця обставина багатьох у місті обурила і багатьох насмішила. Газети жартували, що тепер люди приходитимуть до мера, аби вирішити одразу кілька проблем: і зі здоров’ям, і соціальні. А коли відвідувачі казатимуть: «Пане, у мене проблема», лікар-мер відповідатиме: «Ану ж бо, покажіть язика». Якоб Орсаг, слід сказати, теж не був у захваті від покладених на нього обов’язків. На одному з засідань він сказав, що й без того дуже зайнята людина, попросивши депутатів якнайшвидше провести конкурс і обрати нового мера. З цим погоджувалися усі. «Ніщо так не шкодить містові, як невизначеність», – писали газети.
У кінці січня 1902 року нарешті знайшовся кандидат, який хотів стати мером, влаштовував і депутатів, і керівництво комітату. 24 січня 59 депутатів із 90 присутніх проголосували за обрання на посаду мера Міклоша Блажовського (Blazsovszky Miklós). Після присяги шостий мер традиційно виголосив промову, в якій сказав, що знає проблеми міста і має велике бажання працювати над їхнім вирішенням. Для себе він виокремив три першочергові завдання: покращити комунікацію з громадськістю, відновити співпрацю між міською управою і вищим керівництвом, викорінити вирішення приватних інтересів у будівлі ратуші.
Та не встиг він почати працювати, як розгорівся новий скандал. Виявилося, що Міклош Блажовський не був міським депутатом, бо не був жителем і виборцем міста. Тобто за законом він взагалі не мав права брати участь у конкурсі на посаду мера. Кричуще порушення викрила впливова газета «Alkotmány», зі статті в якій стало відомо також, що Міклош Блажовський продовжував працювати окружним чиновником, тобто одночасно займав дві посади і отримував дві зарплати. У написанні цієї статті міські депутати запідозрили колишнього мера міста Мігая Фінцицького – йому навіть довелося давати офіційне спростування в газеті. А все тому, що депутати, обираючи Блажовського, прекрасно знали, що порушують закон, але сподівалися, як писала одна з місцевих газет, що на це ніхто не зверне уваги.
Великий розголос, однак, змусив їх змінити рішення. 24 лютого 1902 року, рівно через місяць після виборів, на надзвичайному засіданні міської ради мер Блажовський оголосив, що подає у відставку. Депутати цю відставку прийняли не одразу, спершу вирішили відправити міністру прохання змінити норму закону або дозволити Блажовському хоча би на перехідний період працювати на займаній посаді.
Вже у березні 1902 року газети писали: «Місто знову залишилося без мера. Ми вже не знаємо вкотре і вже не питаємо чому». Ситуація була дуже важкою, преса відзначала, що місто ще ніколи так не потребувало господаря, який би з безкорисливими намірами став до роботи і врятував становище. Нові вибори мали відбутися 10 квітня 1902 року, до того часу обов’язки мера виконував Блажовський. Цікаво, що у нових виборах він участі взяти не зміг, бо його не мали права включити до списку виборців до часу проведення нових загальноміських виборів.
На засіданні 10 квітня 1902 року були представлені три кандидати на пост мера: юрист Ґейза Мочарі, редактор Янош Йованович та юрист Ласло Іванчі. За останнього депутати віддали найбільше голосів – 64. Так 66-річний Ласло Іванчі (Ivántsy László) став сьомим мером міста. У своєму вітальному слові він сказав, що і так не був бездіяльний протягом останніх 40 років, тож тепер лише продовжуватиме роботу на благо міста.
Що ми знаємо про Ласло Іванчі? Він народився у 1836 році у маленькому селі Шоймош (нині – словацьке село Іначовце неподалік кордону з Україною). Вивчав юриспруденцію у Відні та Будапешті, потім працював секретарем тодішнього ішпана (жупана) комітату Унґ, графа Яноша Вальдштайна. У 1865 році склав іспити і отримав дозвіл на приватну юридичну практику. З тих пір працював в Унґварі адвокатом, активно займався політикою, був учасником чи не усіх культурних товариств міста. Дружиною Ласло Іванчі була етнічна італійка Еліз Кварде, разом вони виховували чотирьох дітей: Олодара, Мальвін, Морґіт та Бейлу. Проживала родина мера на вулиці Телекі, 1 – пізніше на місці їхнього дому звели будівлю, у якій в радянські часи працювала аптека № 2 (нині це вулиця Духновича).
На посаді мера саме Ласло Іванчі вдалося зрушити з місця питання збільшення зарплатні міським чиновникам. Платня мера зросла з 2800 крон спершу до 4000 крон на рік, а згодом цю суму збільшили майже до 6000 крон. Крім цього, мер мав право мати слугу (помічника), зарплатню та форму якого також оплачувало місто. За Іванчі в Унґварі була відкрита перша електростанція, яка живила меблевий завод та навколишні будинки; вдалося зробити хорошу дорогу до Сечені-парку – місця прогулянок та відпочинку городян (нині це парк Підзамковий), почали краще прибирати та поливати вулиці, збудували прибутковий дім «Білий корабель» тощо.
Однак і цьому меру не вдалося попрацювати довго. Вже з кінця 1903 року його обов’язки знову виконував головний юрист управи Ґейза Мочарі, бо Ласло Іванчі почав хворіти. У квітні 1904-го здоров’я підвело вже і Мочарі, він змушений був піти у відпустку, знову залишивши «на господарстві» головного лікаря міста Якоба Орсага. Однак лікар не міг впоратися з усіма міськими справами, тож 25 травня 1904 року депутати терміново призначили заступником мера уже знайомого нам Мігая Фінцицького. Через три дні після того, як Фінцицький став до справ, 28 травня 1904 року, чинний мер Ласло Іванчі помер.
Новий конкурс на посаду мера керівництво комітату призначило на 30 червня 1904 року. А як відбувалися ті вибори і хто став восьмим мером Унґвара – розкажемо вже в наступній історії.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
