Яким був Ужгород рівно 100 років тому, в середині 1925-го? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали і які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» продовжує невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Початок серпня в Ужгороді (власне, як і у всьому краї) був дуже дощовим. Кілька днів поспіль лив такий сильний дощ, що Уж почав виходити з берегів, загрожуючи підтопленням жителям Фюзеша (нині – Православна набережна). У гірських селах вище міста річка накоїла багато лиха, але й Ужгороду дісталося. Місцеві газети писали, що повінь знесла дерев’яний тимчасовий місток, яким користувалися будівельники, укріплюючи набережну (на жаль, не було зазначено, яку саме). Місток, віднесений водою, застряг неподалік, на повороті біля Ґалаґова. Містяни ходили подивитися на нього, як на якусь дивину – надто вже, мабуть, живописно стирчала з води його конструкція.
Обговорювала місцева преса у серпні й незручності, з якими доводилося миритися жителям кінця вулиці Ракоці (нині – вул. А. Волошина) й вулиці Підвальний ряд (нині – І. Ольбрахта). Спершу в одну з редакцій надійшов лист-скарга на нічні гуляння в корчмах і винних підвалах Підвального ряду. Мовляв, поліцейські чомусь оминають під час нічних патрулювань цю вулицю, хоча там варто навести порядок. На цей лист відреагували мешканці сусідньої вулиці Ракоці, котрі підтверджували факт нічних гулянь і неймовірного шуму, однак просили поліцію звернути увагу на ще одне порушення. Виявляється, рівно сто років тому кожен ранок на нинішній вулиці А. Волошина починався з того, що власники корів виганяли їх до будівлі Василіянського монастиря (тобто нинішньої будівлі фізичного факультету УжНУ) й там залишали чекати на пастуха, котрий мав повести їх гуртом донизу, в район старої лісопильні. Але поки корови чекали, вони голосно мукали, об’їдали дерева, дзеленькали дзвіночками і загиджували дорогу. Тож мешканці цього району просили поліцію прослідкувати, аби власники худоби виводили її на поклик пастуха, а не раніше.
Скаржилися того місяця жителі Ужгорода у пресі й на водіїв автомобілів. Так, писали, що на вулицях міста стається все більше автомобільних аварій, пов’язаних із некомпетентністю водіїв. Вони, мовляв, отримують водійські посвідчення лише після коротких курсів, тобто мають мінімальні знання про транспортний засіб, яким керують. Тож люди просили ускладнити видачу дозволів на водіння, слідкуючи, аби за кермо мали право сісти лише відповідальні люди.
У серпні Ужгород приймав Руський бджільницький конгрес, на який в окремому вагоні післяобіднім експресом з’їхалося більше 70 гостей. Місцем проведення конгресу стала школа на площі Друґетів (нинішній мистецький ліцей «Перспектива», колишня школа № 2). Місцева преса писала, що цікавішою за конгрес була виставка, на якій наші бджолярі представили не лише мед і продукцію з нього, а й інноваційні вулики. Так, на виставці можна було скуштувати медове пиво і медову палинку від відомого бджоляра Дежьофі з Чорноголови, побачити вулики власного винаходу від лісника Лура з Анталовець, а також ознайомитися з колекцією старовинних вуликів із дерева та очерету (найстаріший вулик там датувався 1823 роком).
(фото – ілюстрований часопис «Český svět»)
Щороку серпень в Ужгороді ставав часом проведення хресного ходу, присвяченого святу Преображення Господнього. Вже за кілька днів до 19 серпня навколо греко-католицької церкви на Цегольні починали розростатися намети, в яких селилися люди, готувалася їжа, продавалися смаколики, молилися люди. Безпосередньо у день свята з церкви на Кальварію рушав хресний хід, який збирав величезний натовп людей. Ці два дні і дві ночі були, мабуть, найгучнішими й наймасовішими подіями в місті за весь рік. Але в 1925 році хресний хід ознаменувався ще й трагедією, про яку потім довго говорили люди й писала преса. А почалося все за місяць до події, коли 20-річна служниця Марія Баттян (в одній газеті писали, що вона гляділа дітей Вольфа Ґросса з вулиці Підгірної, а в іншій – що була служницею торговця Пакторовича) познайомилася з військовим Гіацінтом Стоппані. Стосунки цієї пари лише почали зав’язуватися, коли Гіацинт раптом утік із казарми. Служниця Морішка дізналася про це й переживала, що одного дня хлопець завітає до неї. Так і сталося: він спершу прийшов до помешкання її роботодавця, просячи дати йому трохи грошей на втечу, а коли дівчина відмовила, раптом з’явився перед нею під час свята у натовпі біля Цегольнянської церкви. Морішка якраз гуляла з двома дітками, за якими доглядала. Побачивши Стоппані, вона взяла дітей за руки й почала бігти в напрямку дому. Та ледве зробила кілька кроків, як пролунав постріл. Куля потрапила у передпліччя дівчини, вона з криком упала. Тієї ж миті Стоппані підскочив до неї, вистрелив ще тричі в стегно та руку, а тоді розвернув револьвер і поцілив собі в скроню. Коли загальна паніка й переляк вляглися, поранених занесли в прибулу «швидку» й відвезли до лікарні. У подальших номерах газети згадували, що вижила не лише дівчина, а й її кривдник – куля пошкодила йому череп, але смертельної шкоди не завдала. Через деякий час хлопця перевели до військового шпиталю, готуючи до суду.
під час хресної ходи на свято Преображення в Ужгороді
Середина серпня знову принесла спеку, тож у пресі активно обговорювали останню моду спекотної французької Рив’єри – ноги без панчіх. Мовляв, француженки не носять цього літа навіть прозорих панчіх – просто припудрюють трохи ноги, взувають білі туфлі на пласкій підошві – і літній туалет готовий. В одній із місцевих газет дописувач зізнавався: «Коли я вперше побачив дуже елегантно одягнену молоду леді без панчіх перед казино на Англійській набережній, не міг повірити власним очам! Та пізніше зрозумів, що моє обурення є марним: пані без панчіх повсюдно крокували й сідали в машини, а всі навколо сприймали це спокійно і природно». Таки за 100 років дещо змінилося кардинально: нині вже було би дивним побачити у спеку даму в панчохах.
Серпнева спека знову вигнала містян до річки, рівень якої, нагадаю, був у ті роки значно вищим за нинішній. Купатися тоді на пляж ходили не лише світські, а й духовні особи. Мабуть, вам ніколи не доводилося бачити священника в плавках на міському пляжі, а 100 років тому дивини в такій картині не було. Один із священників тоді навіть героєм став, врятувавши двох дітей. Причому йдеться не про рядового священника, а про майбутнього єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Олександра Стойку. Звісно, тоді 35-річний секретар єпископа Петра Гебея навіть не підозрював, що стане колись очільником єпархії. У серпні 1925 року він прийшов на міський пляж біля залізничного мосту (нині це Підзамковий транспортний міст), скупався і вже почав збиратися геть, коли почув з води крики про допомогу. Кричала дівчинка, котру течія винесла на глибоке місце. До неї спершу кинувся хлопчик, однак врятувати її не міг, бо дівчинка схопила його і в паніці потягла за собою. На березі ніхто не зреагував на крики дітей – лише Олександр Стойка кинувся у воду, спершу звільнивши хлопчика, а потім витягнувши й дівчинку. Місцеві газети писали, що численна публіка на березі захоплено вітала молодого священника й одночасно обсипала образами й докорами чоловіків, котрі рибалили поруч, але навіть не поворухнулися задля спасіння життя дітей.
Того ж місяця у пресі виринуло ім’я ще однієї молодої людини, котру нині знає все мистецьке Закарпаття. Одна з газет вперше згадала Іштвана Шолтеса (Степана Шолтеса) як 16-літнього перспективного студента відомого художника Йосипа Бокшая. «Шолтес ще незрілий, але в його пейзажах можна побачити левину долю таланту. Ми з радістю пишемо ці рядки як підбадьорення на початку кар’єри молодого художника й зі святою вірою, що зустрінемо його ім’я на полі слави», – йшлося у замітці про художника, котрого нині вважають одним із корифеїв закарпатської школи живопису.
У неділю, 23 серпня, в Ужгороді відбулася ще одна масштабна церковна подія – освячення нової каплиці зі скульптурою Яна Непомуцького. Скульптура святого Яна Непомуцького – покровителя усіх людей на воді – тривалий час була єдиним пам’ятником в місті. Її ще у 1781 році встановили біля так званого Малого мосту на березі Малого Ужа – із тих пір містяни завжди зупинялися біля нього на коротку молитву. Але під час робіт зі зведення оновленого Малого мосту капличка-ніша, в якій стояла скульптура, була пошкоджена, тож її перевезли на подвір’я римо-католицького храму, громада якого ним опікувалася. Тим часом на Кальварії спорудили нову капличку, в якій у серпні 1925 року і встановили скульптуру Яна Непомуцького. Забігаючи наперед, розкажемо, що простояла вона там недовго: у лютому 1926 року старовинну скульптуру невідомі вандали розбили на шматки.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
