Яким був Ужгород рівно 100 років тому, на початку 1925-го? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали і які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» продовжує невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Однією з найобговорюваніших у місцевій пресі квітня 1925 року була проблема борделів, а точніше їхня відсутність. Можливо, ви не знали, але в Австро-Угорщині борделі були легальними, а от Чехословаччина у 1922 році заборонила цей вид діяльності, після чого він, звичайно, не зник, а просто пішов у тінь. В Ужгороді, як і в багатьох інших містах, повії почали працювати у корчмах під виглядом касирок. «Якщо раніше стан здоров’я працівниць борделів був під суворим контролем, то тепер ніхто їх не перевіряє, вже не діє вимога, за якою дівчина, що заразилася венеричними хворобами, вимушена припинити роботу на період лікування і обов’язково отримати довідку від лікаря», – писали газети.
Не дивно, що в Ужгороді почали ширитися хвороби, якими молоді хлопці заражалися в корчмах. Статті на цю тему публікувалися в пресі чи не щотижня. Цікавим був надрукований лист від аноніма, котрий назвався нещасливим батьком, чий молодий син заразився від «касирки» у дешевому барі. Цей чоловік просив поліцію прикрити всі подібні заклади, аби ужгородська молодь не втрачала в них своє здоров’я. Невідомо, чи це статті подіяли, чи таким було рішення поліції, та в наступні тижні правоохоронці провели кілька рейдів нічними закладами Ужгорода. Лише за один рейд заарештували 31 повію та 7 жебраків. Повій одразу оглянув лікар, результат же показав, що три з них хворіють на сифіліс, а семеро – на гонорею. Кілька жінок взагалі не мали права проживати в Ужгороді, тож їх депортували.
Незважаючи на те, що життя в чехословацькій Підкарпатській Русі нині часто ностальгійноназивають золотим часом, жилося тоді людям непросто. І коли вони з певних причин втрачали гроші, то для багатьох це був справді страшний удар. Місцеві газети 100 років тому згадували про два таких випадки. Одного квітневого дня ужгородцістали свідками сумної картини: просто на тротуарі лежала жінка, гаряче молилася, не звертаючи увагу на чоловіка, котрий намагався її підняти. «Бідолашна збожеволіла», – шепотілися люди, що зібралися неподалік. Прийшов поліцейський, розпитав чоловіка й одразу викликав «швидку». Виявилося, що Василь Русинчак привіз свою дружину зі Ставного, аби показати лікарям. Його дуже непокоїло, як поводилася жінка після того, як невідомі деякий час тому пограбували їхній скромний будинок і викрали 1000 крон, які подружжя накопичило, важко працюючи багато років. Жінка так болісно сприйняла втрату грошей, що почала дивно поводитися. До Ужгорода вона приїхала спокійно, однак вже у місті раптом впала посеред вулиці, почала голосно молитися і не зважала на прохання чоловіка йти далі. Лікарі забрали жінку до психіатричного відділення, газета ж підсумувала, що в ті важкі часи не одна людина втратила розум через відсутність грошей.
Інша історія взагалі закінчилася смертю. 37-річний Пал Шпішак з вулиці Берчені, 57, одного дня продав на базарі двох волів, але гроші додому не доніс: коли зайшов до корчми випити, хтось їх у нього поцупив. Чоловік був у такому розпачі, що прийшовши додому, повісився на балці сараю позаду будинку. Коли його знайшли, він був уже мертвий. З рота у нього звисала цигарка, яку він закурив перед смертю. Щастя, що вона не випала на сіно, адже тоді смерть чоловіка могла спричинити ще й велику пожежу.
У квітні Підкарпатська Русь закрила кордони з Румунією через спалах тифу на прикордонних територіях. Румунія вважала такі заходи занадто серйозними, такими, що можуть негативно вплинути на економічне становище прикордонних територій. Однак люди дуже переживали, що хвороба перейде на землі Підкарпатської Русі, хоча до того часу була виявлена лише одна підозра, яка згодом, після проведених аналізів, не підтвердилася. Пізніше у пресі все ж з’явилися чутки про розповсюдження хвороби, щоправда, не з боку Румунії. У Тур’їБистрій раптово захворіли й швидко померли 16 осіб. Ужгородців це дуже налякало, хоча місцеві газети й писали, що тиф у селі поки офіційно не підтверджений.
Корпус міської лікарні (нині – обласна лікарня ім. А.Новака)
Загалом квітень 1925 року був, як видно з газетних повідомлень, місяцем дуже важким для людей. Хвороби, бідність, здорожчання товарів багатьох доводили до прийняття важких рішень. Так, на базарі в Ужгороді одного дня поліцейський затримавмолодого хлопця, який продавав німецький велосипед. Поліцейському це здалося підозрілим, він поцікавився у відділку, чи не заявляли десь неподалік про зникнення велосипеда і виявилося, що такий справді був викрадений у селі Будковце (нині – територія Словаччини), з оселі начальника вокзалу Йожефа Ґрілла. Затриманий хлопець виявився вихідцем із Галичини Миколою Кіщуком, котрий працював нічним сторожем у Кам’яниці, але вижити з того заробітку не міг, тож іноді промишляв пограбуваннями. Незадовго до цього він із товаришем спробував «обчистити» касу вокзалу в Будковце. Однак сейф не піддавався, а сторож сполохав грабіжників, тож вони вкрали два велосипеда в начальника станції. Один із хлопців подався продавати велосипед у Міхаловце, а інший – Микола Кіщук – до Ужгорода. Тут його поліція й заарештувала, а знаряддя для відкриття сейфів стали підставою для того, аби перевірити хлопця на можливу причетність до інших кримінальних справ.
На ринку в квітні було завжди дуже людно, адже тобув місяць підготовки до Великодня. Як і зараз, так і тоді люди в цей передсвятковий час активно скуповувалися на базарах, а ціни зростали. Особливо скаржилися газети на те, що в Ужгороді неможливо купити яйця – мовляв, хтось штучно створює дефіцит, аби продати яйця перед святами якнайдорожче. Найбільше людей товклося в цей період на набережній Фюзеша (Вербника), тобто на початку нинішньої Православної набережної. Там традиційно перед Великоднем збиралися продавці шинки (шовдарів) і ковбас. І хоч ціни зросли і на цей вид продукції, люди все ж не жаліли грошей нам’ясо, адже воно традиційно мусило бути на великодньому столі.
На ринку в Ужгороді (фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького)
Цікаво, що святкували тоді містяни Великдень також двічі. У неділю, 12 квітня, відзначали римо-католики й реформати, через тиждень святкували греко-католики й православні. Однак того року греко-католикам і православним з погодою не пощастило: тепла й сонячна весна раптом перетворилася майже на зиму. В газетах жартували, що навіть Різдво у греко-католиків не було таким холодним, як Великдень. І все ж це не завадило молоді весело провести великодні вихідні на забавах у Фюзеші(сучасній Православній набережній). Там розклали привезені до міста тимчасово каруселі, тож молодь і військові, котрих відпустили погуляти, кружляли верхи на дерев’яних кониках та гойдалися на величезній гойдалці.
Мабуть, у тій веселій метушні не одна людина загубила свої речі. Якщо їх знаходив хто добропорядний, то відносив до поліції, а в місцевій пресі час від часу публікували список знайдених на території міста речей. Так, у квітні поліція повідомляла, що знайдені й чекають господарів: гаманець зі 100 кронами, гаманець із 10 кронами, кишеньковий ніж, носовичок із дрібничками всередині, запасне автомобільне колесо, військова книжка та посвідка на проживання на ім’я ІштванГолубецький, пара калош, книжка слуги на ім’я Янош Якулич та пара бриджів для верхової їзди. «Перелічені предмети можуть бути отримані їхніми підтвердженими власниками у відділі кримінальної поліції», – йшлося у газетному повідомленні.
Хоча поліція тоді мала й чимало інших важливіших справ, про які теж писали в газетах. Так, одного вечора їм довелося втихомирювати на вулиці 20-річну дівчину з Кошиць Божену Ніжпаускі, яка влаштувала гамір у стані легкого сп’яніння. Дівчину привели до відділку й закрили в камері. Але там одругій годині ночі Божена проковтнула шматочок синього каменю, який заховала в одязі, і через короткий час знепритомніла. Дві інші дівчини в камері негайно повідомили інспектора поліції, який викликав швидку допомогу. Дівчину доправили до лікарні, де доктор Даніелович промив їй шлунок.
Іншу дівчину того ж місяця заарештували, звинувачуючи у вбивстві власної дитини. 20-річна Борбала (Варвара) з Дубриничів працювала служницею в одній із кондитерських міста. Одного дня вона приготувала кондитерську до відкриття, після чого зникла. Дарма шукала її господиня по всій оселі – дівчини ніде не було. Аж пізно ввечері хтось почав гучно стукати в двері помешкання за кондитерською. Коли господиня відкрила, побачила Борбалу в скривавленому одязі. Дівчина почувалася дуже зле, казала, що важко переносить критичні дні. Однак у наступні дні її стан так погіршився, що хвору забрали до лікарні, де доктор Лендвої виявив, що дівчина народила дитину. Певний час вона ще опиралася, а потім таки зізналася поліції, що справді була вагітна, народила у підвалі, але оскільки маля було мертвим, вона загорнула його в мішок і викинула до Малого Ужа. Про подальшу долю дівчини газети того місяця не писали, тож як покарав її суд і чи покарав узагалі – невідомо.
Загалом у квітні було ще багато прикрих випадків. Так, на одному з будівельних майданчиків в Малому Ґалаґові робітники копали каналізаційну траншею. Раптом земля обвалилася, поховавши під собою одного з чоловіків – 30-літнього Олойоша Заводні. Колеги почали швидко відкопувати чоловіка, врятувавши йому життя. Та все ж він отримав серйозну травму ноги та був доставлений каретою швидкої допомоги до місцевої лікарні. Газети писали, що варто підвищити норми безпеки на будівництві в Ґалаґові, адже минулого разу робітнику так не пощастило – попередній випадок закінчився смертю.
Роботи з прокладання каналізації на місці Малого Ужа (фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького)
З міською лікарнею (нині – обласна лікарня ім. А. Новака) була пов’язана ще одна історія. У статті минулого місяця ми розповідали, як із другого поверху лікарні (пам’ятаємо, що нині би він вважався третім) викинувся чоловік, котрий незабаром помер. А в квітні так само з другого поверху вискочила 19-річна ромська дівчина ОттиліяВереш. Оскільки було це пізно ввечері, ніхто не помітив зникнення пацієнтки. Знайшла її непритомною медсестра, а першу допомогу надав лікар Даніелович. Дівчина отримала серйозні забої та струс мозку. Лікарям вона пояснила, що вчинила так через проблеми в особистому житті. Пізніше інша газета написала, що від травм дівчина через кілька днів померла, забравши, мовляв, причину скоєння самогубства зі собою в домовину.
Ще одна дівчина, 27-річна Нуші Шпахтелбах родом із Тіроля, стрибнула в річку з берега Фюзеша (нині – Православна набережна). Її швидко витягли з холодної води, навіть місцевий журналіст встиг її опитати. Дівчина не крилася, що зробила це через нещасливе кохання. А газети написали, що самогубства в Ужгороді входять в якусь дивну моду.
Зробила таку спробу 100 років тому і 14-річна В.М. із Ужгорода. Газети писали, що вже згадували про неї в історії, коли дівчину намагався зґвалтувати вітчим. Мабуть, дівчина наважилася на самогубство, бо не хотіла з ним залишатися після того, як днями померла її мама. Спустошена В.М придбала в аптеці йодну настоянку за 5 крон, спустилася в сад свого помешкання на вулиці Підгірній, де випила отруту йзнепритомніла. На щастя, її швидко знайшли, доправили до лікарні, де доктор Фединець врятував її життя.
І щоб закінчити все ж цю статтю на позитиві, розкажемо про те, що в квітні 1925 року відновилинарешті залізничне сполучення між Ужгородом таУжком. Газети писали, що за кілька років до того раптово завалився тунель між Ставним та Ужком, повністю перекривши колію. Шлях довго ремонтували, закінчивши якраз навесні 1925 року. Ця новина, може вам здатися, не має стосунку до Ужгорода, але місцеві газети подавали її з великою надією на відновлення торгового сполучення з польською тоді Галичиною, особливо у сфері виноградарства та виноробства.
Таким був квітень 1925 року в Ужгороді. А про травень, яким він був сто років тому, розкажемо вже незабаром.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
