Яким був Ужгород рівно 100 років тому, в середині 1925-го? Чим жили тоді ужгородці, які проблеми мали і які питання обговорювали в місцевій пресі? «Втрачений Ужгород» продовжує невеличку подорож у часі, щомісяця показуючи, як змінилося життя міста за 100 років.
Епідемія тифу в червні 1925 року поволі почала спадати, тож ужгородці видихнули з полегкістю. У перший тиждень літа померли всього дві жінки, їх поспіхом і без розголосу, в присутності лише найближчих родичів, поховали (де саме, місцеві газети не уточнювали). Лікарі через пресу намагалися донести людям, що ризик заразитися є в кожного, адже не лише сама вода може стати причиною хвороби, а й усе, що контактує з цією водою, наприклад, вимитий у воді посуд, овочі, навіть випрані сорочки чи вода, яку використовують для хрещення в церкві. І це, мовляв, основна причина, чому епідемія тифу в Ужгороді, незважаючи на запобіжні заходи, триває. Між тим уже в кінці червня головний лікар міста Юлій Пелех повідомив, що ситуація локалізована до такої міри, що її вже не можна назвати епідемією. Мовляв, з 15 червня в місті не було жодної смерті від тифу, а близько 30 хворих у лікарнях наближаються до виписки.
Яка саме вода (з криниць чи річки) була причиною зараження, преса не згадувала, однак про річку того місяця написали цікавий факт – риби у ній стає все менше й менше. Хоча причиною цього називали не інфекції, а забруднення тирсою. Мовляв, державна лісопильня на вул. Шумній скидає до річки тирсу, яка потрапляючи в зябра, заважає рибі дихати та призводить до її масової загибелі.
Від екології перейдімо до справ духовних. Влітку 1925 року нарешті підходила до завершення багаторічна історія зведення євангельської церкви, яку почали будувати ще в 1914-му (нині це церква адвентистів сьомого дня на вул. Підгірній, навпроти «Просвіти»). На початку літа пастор Олодар Марґочізвернувся через пресу до всіх ужгородців із проханням підтримати невеличку євангельську громаду міста, яка нараховувала всього кілька сімей. «У нашій церкві окремі віряни завжди жертвують внутрішнє оздоблення. Предметами таких дарів є дзвони, вівтар, кафедра, вівтарний образ, вівтарні свічники, вівтарне розп’яття, церковна люстра та двигун для роботи органу. Просимо тих, хто має намір зробити пожертву, повідомити про своє рішення до пасторської канцелярії до кінця червня 1925 року», – йшлося у повідомленні. В подальшому у пресі часто друкувалися списки тих, хто долучився до допомоги, навіть якщо це були пожертви в 5 чи 20 крон. Але також відзначили й найбільшу пожертву в 1000 крон, котру зробив Северін Рон – багаторічний директор перечинського лісохімічного заводу.
Незвичною рекламною кампанією відзначилася в червні 1925 року місцева угорськомовна газета «ÚjKözlöny». У понеділок, близько 17:00, над центром міста почав кружляти невеличкий літак. Аж тут люди побачили, що з борту цього літачка посипалося щось кольорове. Тисячі барвистих папірців, що закрили на кілька хвилин все небо, справили на містян неабияке враження. Люди почали ловити сині, червоні, білі, жовті та зелені листівки, на яких було написано: «Найбільш тиражована угорськомовнащоденна газета в Підкарпатській Русі «Új Közlöny».Читаймо! Розповсюджуймо!». Мабуть, міські прибиральники й мешканці центру ще довго збирали ті папірці по вулицях і своїх обійстях.
Розсипали у червні по місту не лише рекламні листівки, а й щурячу отруту. Однак газети писали, що робили це відповідальні особи так недбало, що у багатьох людей загинули кури, свині, собаки й коти. «Лікарі, котрі за це взялися, суворо дотрималися всіх норм, протилежних тим, що були прийняті на нараді з цього питання», – написали місцеві журналісти.
Завдяки газетам нині ми можемо також зафіксувати, коли в Ужгороді відкрився перший прокат велосипедів. Саме в червні 1925 року в пресі з’явилося повідомлення, що рекламувало такий вид послуг: «Поспішаєте чи хочете прогулятися? Орендуйте велосипед у компанії з прокату велосипедів на вул. Ворґошор, 4, корчма «Perhács». Вартість прокату становить 5 крон за годину, на цілий день дешевше».
Цікаво, що власник корчми Андор Пергач у червні 1925 року дивом уник смерті. Газети писали, що врятував його кишеньковий злодій на прізвище Казінці, котрий не наважився на вбивство. Одного вечора Казінці познайомився у корчмі Пергача на Кожелузькій вулиці (Ворґошор, нині – Київська набережна) з 28-річним волоцюгою Рудольфом Данко. Той розповів, що замислив справу, після якої в Ужгороді його більше не побачать. Казінці, котрому грошей теж бракувало, попросився долучитися, ще й свого друга рекомендував. Тоді Данко розповів, що задумав після закриття корчми піти за власником Андором Пергачем до його дому, напасти у дворі на Пергача та його дружину, вбити їх, пограбувати (бо він, мовляв, знає, що Пергач носить із собою ввечері велику суму), а потім зайти у будинок і винести звідти цінні речі. Завадити їм ніхто не зможе, оскільки в будинку на той час буде лише служниця і 12-річна донька Пергачів. Казінці спершу пристав на таку пропозицію, але в день, коли чоловіки мали здійснити задумане, зрозумів, що не може скоїти вбивство, й зі своїм товаришем пішов до поліції, де розповів усе детективам. Правоохоронці одразу рушили до будинку Пергача, обережно зайшли у двір і засліпили в темному кутку ліхтариком очі Рудольфа Данко. Він і незчувся, як один детектив уже тримав біля його скроні револьвер, а інший одягав на нього кайданки. В руках у злочинця був наготові важкий молоток, також при ньому знайшли ніж. Його заарештували і передали прокуратурі, одна не уникли арешту й Казінці з товаришем. Щоправда, затримали їх не за намір убивства, а за крадіжку годинника.
Газети в ті роки вміли дивувати, друкуючи іноді дуже особисті оголошення. Так, у червні 1925 року невеличкий Ужгород точно сколихнуло оголошення такого змісту: «Я, нижчепідписаний, заявляю, що від сьогоднішнього дня не братиму на себе жодних боргів чи відповідальності за свою дружину. А вам, шановний Ч. А., поки що залишаю лише це повідомлення: носіть призначені мені роги наздоров’я. Як бачите, в цьому випадку не я, а ви отримали роги, бо чоловік дарує вам лань абсолютно безкоштовно. Ужгород, 16 червня 1925 року. Йожеф Секей».
А Одна з газет у червні досліджувала, скільки заробляє прімаш (перша скрипка) ромського ансамблю в ресторані «Корона». Мовляв, сидячи якось у переповненій залі «Корони», мужчини за одним столом почали обговорювати суму винагороди прімаша, котрий грає майже без зупинки протягом усієї ночі, аби гості ресторану могли весело потанцювати. Прімаш Дони ж їм розповів, що заробив усього 31 крону, бо минули вже, мовляв, ті часи, коли пани могли й тисячі дати музиканту за виконання улюбленої пісні. Тепер люди танцюютьбагато, а платять мало. Лише одиниці, йдучи з ресторану, залишають 5-10 крон (та й те, аби вразити щедрістю свою даму). Як правило, ж у тарілку прімаша кидають по одній кроні, бо життя нині, мовляв, важке. Вочевидь, ресторани у ті роки працювали за системою, коли музиканти мали самі заробити собі з чайових. І лише запрошеним зіркам платили фіксований гонорар.
Музиканти ресторану «Корона»
Також у червні газети обговорювали придбання о. Августином Волошином колишнього маєтку графів Ондраши у Вінічках (словацькому селі в окрузі Требішов). Почала тему одна мукачівська газета, котра написала, що отець Волошин став власником величезного маєтку з палацом і виноградниками. Новину почали передруковувати інші місцеві газети, одній із яких Августин Волошин надіслав відповідь, що, мовляв, і справді купив частину колишнього графського маєтку: купив «із вільних рук», законів не порушуючи, а те, що це починають використовувати його політичні противники, вважає негідним. Варто взяти до уваги, що то були часи, коли в Чехословаччині проводили земельну реформу, розділяючи й забираючи великі володіння землевласників (маєтків, більших за 250 га, і сільськогосподарських угідь, більших за 150 га), в тому числі й аристократів. Саме тому новина про купівлю маєтку Волошином викликала такий резонанс: мовляв, невже земля просто переходить від одних великих землевласників до інших, а селяни так і залишаться ні з чим?
Але були рівно 100 років тому в пресі повідомлення і про людей, які не залишили вагомого сліду в історії, однак звалися так само, як і відомі ужгородці нині. Так, абсолютний тезко нашого письменника Банди (Андрія) Шолтеса став героєм публікації, яка розповідала про його нещастя. Ондраш Шолтес ніс центром міста 30 літрів вина. Однак на перехресті вулиць Рашина і Маломостової (нині ми це місце називає хрестом) раптом упав, та так невдало зламав палець, що лікарям довелося його ампутувати. Що сталося з 30-ма літрами вина під час цього падіння, газета не повідомляла.
Закінчимо ж цю публікацію згадкою, що в червні 1925-го на нинішній набережній Незалежності активно тривали роботи з регуляції берегової лінії і будівництва дамби. Того місяця на будівництві працювали 45 осіб, які вже фактично вручну насипали в основу дамби понад 8 тисяч кубометрів гравію. Тоді підрядники казали, що вже наступного літа (тобто влітку 1926 року) ужгородці матимуть нову красиву набережну. Однак нині ми знаємо, що офіційно набережну відкрили 1 травня 1928 року.
Так будували набережну. Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького
Таким був червень 1925 року в Ужгороді. А про липень, яким він був сто років тому, розкажемо вже незабаром.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
