Вже менш ніж за два тижні Ужгород відзначатиме День міста, цьогоріч – 11-12 вересня. Традиційно цього дня під час офіційних урочистостей оголошують і нових почесних громадян міста. Нам же стало цікаво: наскільки давньою є ця традиція? Хто був першим почесним громадянином Ужгорода і за що отримав таке звання? Нині про це розкажемо, але одразу попередимо: виявляється, кількість почесних громадян міста дорадянських часів є такою великою, що в одній статті ми імен усіх не вмістимо. Тож нині пропонуємо увазі читачів перший матеріал цієї міні-серії, в якому ми зібрали інформацію про людей, які стали почесними громадянами у ХІХ столітті.
Був колись в Унґварі мер, котрий дуже цікавився історією міста, – Мігай Фінцицький. Він склав кілька «Повідомлень мера про стан міста Унґвара», в одному з яких розповів, що здавна жителів, котрі мали заслуги перед містом, «нагороджували» посадою почесного судді. А потім стала популярною відзнака почесного громадянина, якою разом із грамотою нагороджували достойних осіб.
Першим почесним громадянином Унґвара 20 лютого 1855 року став Онтол Піч (Pitsch Antal) – керівник адміністрації комітатського королівського суду. За даними, які у міському архіві знайшов Фінцицький, нагородили цього чиновника за самовіддану діяльність під час паводку. На жаль, ми не знаємо, чим саме відзначився Онтол Піч, можливо, рятував від повені людей, тварин чи майно. Мігай Фінцицький подробиць цього нагородження не зазначав, знайти ж тогочасні місцеві газети, де були б описані ті події, не вдалося.
Звання почесного громадянина у ті роки не присуджували щороку. Вдруге до цієї практики міські депутати вдалися через шість років – 13 березня 1861-го. Тоді, за твердженням Мігая Фінцицького, другим почесним громадянином Унґвара оголосили прусського представника Вінке (Vinke) – отак просто, навіть без зазначення його імені. Причина була також досить туманною і звучала так: «з політичних міркувань».
Того ж місяця, 23 березня 1861 року міська рада Унґвара обрала одразу двох нових почесних громадян. Таким чином третім почесним став Калман Кондо (Kandó Kálmán) – представник Унґвара та Середнього в угорському парламенті. По нього нам уже відомо більше, бо то була шанована особа, про яку доволі часто згадувала преса. Кондо народився у маленькому селі Міґлийс (Мілгостов), яке нині є частиною словацького міста Требішов. Його батько Ґабор був власником маєтку, земель та господарства Міґлийса, мав немешство (дрібне дворянство). Калман уже в молодому віці захопився політикою, вперше представляв комітат Унґ у парламенті у 1848-1849 роках. Після поразки угорської революції втік до Парижа, де проживав близько десятка років. Повернувшись, почав працювати міністерським радником, увійшов до кола будапештського політикуму, став близьким другом знаного політика Ференца Деака, часто підтримував стипендіями митців (наприклад, надав стипендію відомому художнику Мігаю Мункачі).
Залишилися про Калмана Кондо згадки і як про одного з найкращих в Угорщині танцюристів чардашу. У парламенті він працював повторно у 1860-х, а відпочивати нерідко приїздив до свого улюбленого маєтку у маленькому селі Чертеж (угорською його тоді називали Чертийс) біля Середнього. Туди переїхав Кондо і після виходу на пенсію, висаджував дерева і квіти (особливо любив троянди), займався виноробством. Коли почав хворіти, поїхав до Будапешта, де помер у 1888 році. Наостанок лише скажемо, що у 1901-му маєток Кондо у Чертежі придбав дубрівський священник Леонтин Грабар – батько пізнішого мера Ужгорода і губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабаря. Після того на багато років (власне, і донині) маєток став родинним гніздом Грабарів.
Четвертим почесним громадянином міста був також представник від комітату Унґ у парламенті – Ґабор Олчварі (Olcsváry Gábor). Цей юрист походив із відомого дворянського роду, у 1848 році його обрали представником від Унґвара в угорському парламенті. Через 6 років після обрання почесним громадянином (нагадаємо, що це сталося у березні 1861-го) Олчварі, важко хворіючи, помер.
П’ятого почесного громадянина міська рада Унґвара обрала 4 липня 1864 року. Ним став головний юрист комітату Унґ Дьордь Негребецький (Nehrebeczky György). Цей пан був родом із містечка Толчво (народився там у 1830 році), а до Унґвара приїхав на навчання в духовній семінарії. Потім працював юристом капітули, згодом став головним нотарем комітату Унґ. У 1878-1881 роках (вже після того, як отримав звання почесного громадянина) був представником комітату у парламенті. Помер у 1899 році в Будапешті, але заповів, аби його поховали саме в Унґварі. Його син, також Дьордь, був головним ішпаном (жупаном) сербських міст Вершец (Versecz, Вршац) та Панчова (Pancsova, Панчево), похований у Холмоку, як осідку цієї родинної гілки.
Шостим почесним громадянином у тому ж 1864 році (тільки вже на засіданні 14 липня) був обраний Гаройловіч Янош (Harojlovich János) – командувач 66 піхотного полку, який базувався у місті. Про цього пана нам не вдалося знайти жодних відомостей, знаємо лише, що нагородили його за активну участь у житті міста протягом п’яти років його роботи на посаді.
Сьомим почесним громадянином також став військовослужбовець. 16 лютого 1867 року за самовіддану допомогу під час паводку цим званням нагородили лейтенанта Адольфа Штрната (Strnát Adolf). На жаль, про нього у тогочасній пресі теж нема згадок.
Восьмим почесним громадянином міста став учитель – викладач Унґварської королівської католицької гімназії Ференц Томор (Tomor Ferencz). Він працював у місті недовго, з 1861-го по 1863-ий роки, але, мабуть, залишив помітний слід у гімназії та місті, якщо 29 листопада 1867-го вчителя нагородили званням почесного громадянина. На той час Ференц Томор уже працював викладачем угорської мови та латини у реальній школі ІІ району Буди, писав статті та підручники з угорської мови. Чи бував після того в Унґварі – невідомо.
У червні 1869 року міська рада обрала ще одного, дев’ятого за рахунком, почесного громадянина – міністерського радника Шандора Будаї (Buday Sándor). За офіційним формулюванням, саме йому місто завдячувало перемогою в урбаріальній суперечці за право володіти казенною корчмою «Білий корабель». Місто на той час справді було дуже бідним, майже не мало доходів, тому «Білий корабель», орендар якого платив регулярну плату, був для міста надбанням дуже цінним. Шандор Будаї допомагав Унґвару неспроста, він хоч і проживав багато років в угорській столиці, був родом із території нинішнього Закарпаття, з села Четфолво тодішнього комітату Береґ (нині – Берегівського району). Навіть поховати себе міністерський радник заповів у рідному селі, яким володіли його предки.
В один день із Шандором Будаї, 14 червня 1869 року почесним громадянином (десятим) ставще один міністерський радник – Шандор Негребецький (Nehrebeczky Sándor). Таке прізвище вже звучало в цій статті, бо перед цим ми згадували його племінника. Шандор Негребецький, який народився у 1823-му в Дравцях, теж мав високий статус, протягом 31 року служив на державній службі, певний час був головним ішпаном комітату Унґ, потім працював радником у міністерстві внутрішніх справ. Міська рада Унґвара відзначила його почесним званням саме в той період, за те, мовляв, що він в часи керування комітатом завжди найтепліше працював на благо міста. Помер Шандор Негребецький ще доволі молодим, на 57-му році життя в Будапешті, там же був і похований.
Після Шандора Негребецького міська рада Унґвара не визначала почесних громадян цілих 16 років. До цієї традиції повернулися наступного разу лише у 1885-му, проголосувавши на засіданні 3 червня знову одразу за двох кандидатів. Одинадцятим почесним громадянином міста тоді обрали Гуґо Шрома (Schram Hugó) – командувача 66 піхотного полку. Цей пан відзначився тісною співпрацею з містом під час масштабного будівництва нових казарм ім. Франца Йосифа (вони знаходилися на території між нинішніми вулицями Другетів, Шумною, Острівною). І хоч через кілька років усі в місті (і в першу чергу самі ж військовики) почали говорити про те, що казарми побудовані неналежним чином, є сирими, непридатними для проживання, на авторитет Шрома це не вплинуло, бо він на той час уже був на пенсії і виїхав з міста назавжди.
Дванадцятим почесним громадянином у 1885 році став Альберт Бедьо (Bedő Albert) – головний угорський королівський лісничий. Ця людина у свій час була справжньою легендою, бо він писав чудові статті на тематику грамотного використання лісового фонду, згодом на свій посаді напрацював Закон про використання лісів, а також ініціював відкриття навчальних закладів, де готували грамотних лісничих інженерів. Унґвар був вдячний головному королівському лісничому за допомогу у поверненні лісів біля міста у власність громади (ми вже згадували, що місто майже не мало свого майна і земель, оскільки вони були забрані казною у покарання за участь господаря міста Міклоша Берчені в антигабсбургському повстанні). Грамота про обрання Альберта Бедьо почесним громадянином була готова і надіслана йому до Будапешта, звідки через деякий час надійшов теплий лист подяки. Альберт Бедьо, до слова, щонайменше раз бував в Унґварі. У 1890 році він супроводжував у робочій поїздці міністра торгівлі, графа Ондраша Бетлена.
Тринадцятого почесного громадянина міста оголосили 24 серпня 1889 року. Ним став за офіційним формулюванням «великий демократ і хоробрий герой визволення» Лойош Кошут. Цей діяч в угорській історії є дуже відомим, тому зараз ми не будемо переказувати його біографію. Скажемо лише, що безпосередньо до Унґвара Лойош Кошут стосунку не мав, його вирішили нагородити званням почесного громадянина (як це видно з замітки в місцевій газеті «Ung») виключно з патріотичних почуттів, а ще тому, що так само робили в той час дуже багато більших і менших угорських міст. До слова, дату депутати обрали не просто так – 25 серпня Лойош Кошут відзначав іменини. З цієї нагоди депутати зібралися на вечері в ресторані «Корона» (всього на святі було близько 230 гостей), де була підписана вітальна листівка для Кошута. В ній ішлося про те, що шановане товариство, яке зібралося на вечерю з нагоди його іменин, вітає Лойоша Кошута та дякує йому за боротьбу.
Чотирнадцятим почесним громадянином міста став граф Альберт Оппоні (Apponyi Albert gróf) – людина дуже відома у Європі початку ХХ століття. Він народився у Відні, був сином керівника королівської канцелярії, отримав освіту юриста, проживав у Франції та Німеччині, потім став державним службовцем в Угорщині, членом угорського парламенту. Оппоні був власником маєтку в маленькому селі Безьо (Bező, Bežovce), яке тоді було частиною комітату Унґ, тож він бував у наших краях, активно цікавився справами комітату і допомагав йому. У вдячність за це міська рада Унґвара і вирішила 11 червня 1890 року присвоїти графові звання почесного громадянина.
П’ятнадцятий почесний громадянин знову був командувачем 66 піхотного полку. Восени 1890 року під час навчань армійці нашого полку так сподобалися королеві, котрий за ними спостерігав, що командувач підрозділу отримав від короля найвищу похвалу. Міська рада Унґвара сприйняла цю відзнаку з такою вдячністю, що 3 грудня 1890-го оголосила командувача 66 піхотного полку Онтола Шаванна Вьобера (Chavanne Wöber Antal) почесним громадянином міста. На той час Шаванн був командувачем уже два роки, ще три він відслужив після цього, а у 1893-му покинув місто, бо був призначений командувачем 63 піхотної бригади.
Останнім у ХІХ столітті, шістнадцятим почесним громадянином міста, був 15 квітня 1893 року оголошений відомий угорський письменник Мор Йокаї (Jókai Mór). Причина такого рішення полягала у святкуванні 50-річного ювілею літературної діяльності Йокаї. Мабуть, у складі тодішньої міської ради Унґвара було чимало прихильників письменника, бо рішення про це було ухвалено швидко і для Мора Йокаї замовили красиву пам’ятну грамоту.
(Продовження буде)
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
