Втрачений Ужгород: перший мер міста Бейла Легоцький (Фото)

Опубліковано:

Цьогорічні місцеві вибори та боротьба, яка вже розпочалася за посаду міського голови  Ужгорода, наштовхнули нас на думку розпочати міні-серію публікацій, присвячених мерам міста дорадянських років. Навряд чи сучасні ужгородці зможуть назвати хоча би кілька прізвищ тих мерів, котрі керували містом 80, 100 і більше років тому – закріпитися в історії Ужгорода навіть найдостойнішим чиновникам завжди було ой, як непросто. Тому нині ми спробуємо нагадати про них, а почнемо з історії про першого мера міста Бейлу Легоцького.

Знаєте, коли в нашого міста з’явився перший мер? Не так уже й давно – всього якихось 148 років тому. Регламентував общинне самоврядування австро-угорський закон № XVII, який прийняли у 1871 році. А вже наступного, 1872 року, в тодішньому Унґварі обрали 112 членів міської ради, котрі у свою чергу вибрали з-поміж себе старосту міста – 41-річного землевласника Бейлу Легоцького.

Бейла Легоцький (LehoczkyBéla) був представником дуже давнього немешського (дворянського) роду, корені якого тягнулися ще до двору угорського короля Арпада. Місцем проживання цього роду здавна були нинішні словацькі села Леготка і Раково, тому його представники завжди додавали перед своїми прізвищами «раковський» (kisrákói) або «леготський» (lehotkai). Перед прізвищем першого мера Унґвара стояло саме «kisrákói», а от куди відоміший нині колекціонер старожитностей і засновник музею в Мукачеві Тиводар Легоцький перед своїм прізвищем додавав «lehotkai».

Герб роду Легоцьких (раковських, бистрицьких, леготських), 1563

Про Бейлу Легоцького місцеві газети пізніше писали, що це була людина дуже вольова і сильна, мовляв, у 1872 році кращої кандидатури на посаду мера було не знайти. Він ще й не встиг, як слід, попрацювати на своїй посаді, як наступного, 1873 року, отримав дуже високу державну нагороду – орден Франца Йосифа (Лицарський хрест). І це при тому, що найперше, за що взявся -впровадження нововведень, пов’язаних із багаторічною суперечкою міста з державною казною за право володіння тутешньою землею.

У 1878 році, коли завершилася шестирічна каденція першого мера, газета «Ung» надрукувала звіт його роботи. У цьому звіті Бейла Легоцький зазначав, що найпершим своїм завданням на посаді бачив саме завершення і введення в дію тих угод, які виграли у судовій суперечці з казною ще 40 років тому. Мовляв, йому досить швидко вдалося добитися розширення земель, на які мали право жителі міста. До майна Унґвара також додалися корчма «Білий корабель» із магазинами, які почали приносити непоганий прибуток місту. Своїм досягненням вважав Легоцький і початок мощення доріг у місті, і будівництво протипаводкової стіни, фінансування якого вдалося розділити з казною.

На наступних виборах його обрали мером знову, потім ще раз, за новим законом 1886 року. Правила місцевого самоврядування, впроваджені того року, діяли аж до розвалу Австро-Угорщини. За ними Унґвар раз на 6 років обирав 136 членів міської ради. Точніше, містяни обирали лише половину міської ради, а іншу половину автоматично займали жителі, які були найбільшими платниками податків у місті. Саме рада, а не мешканці, обирала мера, а також членів органу, який можна порівняти з нинішнім виконкомом чи префектурою. До префектури входили міський нотаріус, двоє міських радників, прокурор, головний міський лікар та капітан міської поліції. Усі вони також мали право голосу на засіданнях, лише керівник поліції не міг брати участі у голосуванні щодо питань господарського та фінансового характеру. Головував на засіданнях мер, він скликав їх раз на місяць (за потреби – частіше), ставив питання на голосування, мав право покарати штрафом депутата, який ображав інших, поводився ганебно (поки депутат не сплатив штраф, він не міг знову прийти на засідання). 

Фактично Бейла Легоцький був мером-рекордсменом, бо незмінно керував Унґваром протягом 17-ти років, з 1872-го до 1890-го. Якщо взяти до уваги, що до цього він ще протягом 5-ти років виконував функції міського «бірова», тобто судді, старости, то вийде, що керував він містом цілих 23 роки. Жоден мер після нього не повторив цього рекорду!

Бейла Легоцький мав великий авторитет серед депутатів, хоча, звісно, були в нього і противники, котрі у пресі доволі часто його критикували. Зокрема про Легоцького писали, що містом він керує майже одноосібно, що найважливіші питання життєдіяльності міста часто вирішуються у маленькому колі його однодумців, котрі збираються після обіду в кабінеті мера за його, покритим білою скатертиною, столом. Закидали мерові також те, що він не збирає засідань, як годиться, щомісяця; що під час засідань усі ці роки не велися протоколи; що місто заборгувало величезні суми грошей багатьом фондам, а вулиці і подвір’я потопають у смітті і бруді. Схоже, сварити своїх мерів за ті ж проблеми дуже давня традиція ужгородців. Так само, як і спроби мерів переконати містян у тому, що вони таки плідно попрацювали на своїй посаді.

Бейла Легоцький звітував перед жителями міста, поширюючи і розклеюючи на вулицях плакати з переліком виконаних справ. Називалися ці звіти «Відкритим словом мера». Бейла Легоцький пишався тим, що завершив багаторічні суперечки міста з казною, що в місті нарешті почали вимощувати бруківкою вулиці, що добився розташування у місті військового гарнізону, організував зведення військових казарм (йдеться не про військове містечко на нинішній вулиці Другетів, а про старі казарми ім. Франца Йосифа в районі нинішньої вулиці Острівної) тощо. З найкращого боку показав себе мер і під час великого паводку влітку 1879 року, коли сильні зливи призвели до розливу потічка Кадубець і затоплення нинішньої площі Корятовича. Газети писали, що мер і капітан поліції дуже швидко змайстрували з дошок, які зберігалися на подвір’ї Легоцького, два плоти, на яких плавали центром міста, рятуючи майно людей.

Таким був Унґвар у 1892 році

До слова, нам так і не вдалося дізнатися, де знаходився будинок родини Легоцьких. Так само досить мало відомо деталей з його біографії та особистого життя. Знаємо, що мер був одружений із Марією Палмаї, разом вони виховували, як мінімум, двох дітей. Марія померла у 1888 році, тоді ж Бейла Легоцький почав хворіти і вперше попросився у тривалу відпустку, залишивши посаду на юриста міської управи Мігая Фінцицького. На початку 1890 року Бейла Легоцький втратив 80-річну матір Вілму Гарлаті. Це стало для мера ще одним ударом, він знову почав хворіти, пішов у відпустку, яку продовжував і продовжував. 7 липня 1890-го Бейли Легоцького не стало.

Того дня на стовпі перед будівлею ратуші вивісили чорний прапор, містом блискавично прокотилася звістка про несподівану смерть 59-річного мера. На поховання Легоцького прийшла величезна кількість людей. Біля його труни на кладовищі на горі Кальварії виголосив прощальну промову багаторічний колега мера, міський нотаріус Елек Ейорі. Міська рада, зібравшись на позачергове засідання, проголосувала за те, щоб замовити портрет першого мера міста та вивісити його згодом у великій залі засідань. Цей портрет, до слова, досі зберігається у фондах Художнього музею ім. Бокшая і наразі це єдине зображення Бейли Легоцького, що нам вдалося знайти.

Портрет Бейли Легоцького роботи художника Ф. Гевердле, люб’язно наданий для публікації Обласним художнім музеєм ім. Й. Бокшая

Пам’ять про першого мера в місті вшанували і у лютому 1930-го, коли міська рада проголосувала за те, аби назвати його іменем одну з нових вулиць на Вербнику (Фюзеші). Вулиця Легоцького існувала в місті до кінця 1944 року, тепер вона носить ім’я Лесі Українки.

На завершення скажемо ще кілька слів про нащадків Бейли Легоцького, які, до слова, у кінці ХІХ століття трохи змінили угорське написання свого прізвища – з «Lehoczky» на «Lehócky». Доля їхня складалася так, що помирали вони доволі молодими. Так, донька мера Вілма, яка була дружиною капітана жандармерії Шандора Ністора, померла у Будапешті, маючи всього 34 роки. Син мера, Бейла Легоцький-молодший, помер у 48-річному віці від інфаркту. Він був керівником місцевої пожежної служби, дістав важких поранень під час гасіння готелю «Корона» у 1897 році. Після того довго лікувався, але відновитися повністю не зміг, важко ходив, тому їздив містом у спеціально виготовленому для нього одномісному низькому фіакрі. У пожежній службі Легоцький-молодший після отриманих травм працювати вже, звісно, не міг, тож його призначили заступником головного реєстратора міста. Бейла Легоцький-молодший та його дружина Вілма виховували двох дітей: Тібора та Аґату. Про життя Тібора Легоцького, мабуть, пригодницький фільм можна знімати, бо він був відомим футболістом і тенісистом клубу «UAC», воював у Першу світову війну, потрапив у російський полон, приєднався до підрозділів Колчака, добирався додому через Китай, після війни переїхав до Угорщини, а загинув у січні 1926 року, провалившись під лід на Тисі. Йому було всього 34 роки, за кілька днів до того, у новорічну ніч, Тібор оголосив про свої заручини. За два роки до цієї події померла і його сестра Аґата – так зникла ця гілка родини Легоцьких.

Інша гілка – від доньки мера Вілми – продовжується досі. Нам вдалося знайти у Венесуелі правнучку мера Легоцького др. Юдіт Ністор. Вона проживає у Каракасі вже 72 роки, була однією із засновниць Угорського дому, досі активна членкиня і меценаторка організації угорських пластунів у Венесуелі, не забуваючи при цьому, що її коріння походить з далекого Ужгорода, першим мером якого був її прадід.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»  

Про Захід