Втрачений Ужгород

Втрачений Ужгород: пам’ятник Яношу Другету (Фото)

Тема втрачених пам’ятників, які в різні роки не витримали політичних змін, у «Втраченому Ужгороді» піднімалася вже не раз. Нині ж розкажемо про пам’ятник, який зник, можна так сказати, з власної вини, бо не витримав експлуатації. Йтиметься про алюмінієвого Яноша Другета, поява та зникнення якого в місті досі є історією з багатьма білими плямами.

Перш за все, розкажу трохи, хто такий був той Янош (Жан) Другет. Він походив із знатного франкського роду, народився в Неаполітанському королівства й був на службі в неаполітанського короля Карла ІІ. Коли рідний брат Яноша Філіп поїхав з Неаполітанського королівства до Угорщини з молодим королем Карлом Робертом (13-річний Карл Роберт, народжений в Неаполі, став першим угорським королем не з династії Арпадів), Янош залишився вдома, хоча в Угорщині часто бував. Тоді угорська аристократія вороже сприйняла на престолі представника Анжуйської династії, і в країні почалися чвари.

Філіп Другет за перемогу в боях з повсталими угорськими магнатами отримав значну частину їхніх володінь, згодом став ішпаном кількох комітатів, отримав від короля дуже високий титул надора (палатина) та барона. Коли Філіп у 1327 році помер, усе це успадкував його брат Жан (Янош), котрий переїхав до Угорщини. На додачу до цього король Карл Роберт подарував Яношу Другету володіння в комітаті Унг – таким чином Янош став першим представником династії Другетів, який мав стосунок до нашого краю. Ми не знаємо, чи бував у ті часи Янош Другет в Ужгороді та чи володів ним узагалі (бо в працях згадується лише володіння Невицьким замком та околицями). Історія твердить, що Янош згодом повернувся до Італії, а всі його титули та землі успадкували сини, зокрема син Віллерм (Вілмош) став ішпаном (жупаном) ряду комітатів, серед яких був і Унг.

Постать Яноша Другета з глибини століть доходить до нас вже якоюсь розмитою. Незважаючи на той шалений спротив, який спершу чинила угорська аристократія італійським «зайдам» Другетам, згодом вони вже не сприймалися, як чужинці, і на довгі 300 років стали господарями тутешніх земель. Незважаючи на це, жодного пам’ятника представникам цієї династії в місті до 1940-х років не було.

Коли у кінці 1938 року Ужгород за рішенням Віденського арбітражу повернувся до складу Угорського королівства, нова влада подбала про те, аби з вулиць міста зникли пам’ятники, встановлені за часів Чехословацької Республіки (збереглося лише погруддя Євгена Фенцика). У 1941-му газети писали, що Унґвар є містом з багатою угорською історією, але дуже бідним з огляду на місця вшанування цієї історії. Крім пам’ятника полеглим гонведам біля військових казарм, в місті була лише меморіальна дошка, присвячена Шандору Петефі (вона, до слова, досі збереглася на фасаді Ужгородської дитячої школи мистецтв), тому спеціальна комісія, створена міською управою, почала думати над тим, кому можна поставити пам’ятники на площах міста.

Тоді було вирішено, що в Унґварі мають обов’язково з’явитися пам’ятники трьом, як тоді казали, засновникам Угорщини: вождю угорських племен Арпаду, королю Бейлі IV, котрий відбудував країну після монгольської навали, та регенту Міклошу Горті, великою заслугою якого вважали об’єднання земель, відірваних від Угорщини після підписання Тріанонського договору. Але почати вирішили чомусь не з них, а з ушанування Яноша Другета та графа Міклоша Берчені. Про пам’ятник останньому «Втрачений Ужгород» уже писав – він мав бути встановлений на нинішній площі Пушкіна, на місці, де в чехословацькі часи стояв пам’ятний знак засновнику «Сокола» Мирославу Тиршу.
А от для Яноша Другета знайшли місце на площі Другетів – біля будівлі гімназії, церкви євангелістів та «Просвіти». Там, на жвавому перехресті, знаходилася трикутна клумба, посеред якої росло молоде дерево. Саме це місце визнали найкращим на засіданні міської управи у січні 1942 року, тоді ж вирішили виділити на виготовлення пам’ятника 4000 пенге та визначили виконавця роботи – скульптора Лайоша Унґварі (Ungvári Lajos).

Лайош Унгварі у 1950 році під час роботи над частиною скульптурної композиції, присвяченої Лайошу Кошуту і встановленої в центрі Будапешта.

Лайош Унґварі походив із Перечина, навчався в Ужгороді, претендував на мистецьку стипендію, але в чехословацькі роки покинув місто і продовжив навчання у Будапешті, де був учнем відомих скульпторів. Уже в студентські роки показував значні успіхи, приймав участь у кількох великих виставках. У 1942 році Лайош Унґварі представив на Національному салоні гіпсовий ескіз пам’ятника Яношу Другету. Можливо, саме ця робота була ним пізніше втілена під час створення пам’ятника в місті, де він колись навчався.

Дивно, але у тогочасній пресі нам не вдалося знайти відомостей про відкриття пам’ятника Яношу Другету в Ужгороді. За даними історика Йосипа Кобаля та дослідника історії греко-католицької церкви у краї Степана Бендаса, урочистості відбулися 23 червня 1943 року. На них священик і викладач гімназії Міклош Антал сказав вітальне слово, наголосивши, що саме Янош Другет звів у Горянах замок і церкву-ротонду (нині зазвичай це приписують сину Яноша Міклошу, котрий і став засновником так званої горянської гілки Другетів). На фото, які зображують пам’ятник, видно, що статуя Яноша Другета була виконана у повний зріст і стояла на постаменті. Одягнений Янош Другет був у військові лати з довгим плащем, на голові, схоже, мав корону. У руках тримав меч і книжку, а погрозливий погляд кидав кудись у бік нинішньої ЗОШ № 2. На жаль, ми не маємо подробиць про розміри пам’ятника, знаємо лише, що був він виготовлений із алюмінію і довго не простояв.

Фото з архіву краєзнавця Юрія Туряниці

Вже у листопаді 1943 року, тобто всього через 5 місяців після встановлення, газета «Népszava» повідомляла, що з матеріалом, із якого виготовили пам’ятник, щось було не так. Що саме трапилося – з повідомлення незрозуміло, та, мабуть, хиба була серйозна, бо статую демонтували і відвезли до ливарні.

Газета повідомляла, що відремонтовану статую поки на місце ставити не будуть, а дадуть їй випробувальний термін, аби переконатися у тому, що хибу усунули. Оскільки жодних інформаційних повідомлень про відновлення пам’ятника в пресі більше не було (а в роки війни такого роду патріотичним новинам завжди виділяли достатньо місця у газетах), можна припустити, що на своє місце на площі Другетів металева скульптура Яноша Другета так і не повернулася.

А якщо і повернулася, то так само зовсім ненадовго, бо вже у жовтні 1944-го через місто пройшов фронт Другої світової війни, Ужгород став радянським, а в радянському Ужгороді Яношу Другету було не місце. То як же закінчилася історія цього пам’ятника – залишається таємницею, яка, сподіваємося, колись таки буде розкрита.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Перше фото – з книжки Koren Emil «Kárpátaljai napló», надане краєзнавцем Шандором Ковачем

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

80 − = 74