Ця історія народилася завдяки двом фотографіям, на яких зображений перший автовокзал Ужгорода. Майже невпізнаваний нині кут площі Петефі, вулиць Капушанської і Толстого, маленька акуратна будівля, годинник висить над входом, автобуси та люди навколо. Фотографії датовані 1950-ми роками, з фондів Закарпатського музею ім. Т.Легоцького. Вони настільки мене зацікавили, що я вирішила дізнатися: чому автовокзал зробили саме там і що в тій будівлі було до 1950-х? Хто ж міг подумати, що нинішній торгівельний центр із магазином побутової техніки стоїть на місці не лише першого автовокзалу міста, а й першого нічного клубу Ужгорода! З останнього й почнемо.
Нічне життя Ужгорода на початку ХХ століття було, можна сказати, доволі одноманітним. Сходили люди ввечері «покорзувати», потім у кіно, театр, ресторан чи корчму. Зрідка який заклад працював пізніше півночі, а у корчмах вечори, як правило, завершувалися п’яними бійками і рейдом поліції. От і все нічне життя. Проте Ужгород завжди рівнявся на європейські столиці, переймав звідти модні новинки. А у столицях нічне життя кипіло, кожне велике місто мало нічні кабаре з пікантними шоу-програмами і танцями до ранку. Еталоном вважалося і нині знамените кабаре «Moulin Rouge» у Парижі, про яке на початку ХХ століття і в газетах багато писали, і у кіно показували. У 1925 році у прокат вийшов французький фільм «Фантом «Мулен Руж»» (Le fantôme du Moulin-Rouge), який у 1926-му показували і в Ужгороді. Хтозна, можливо, саме цей фільм надихнув одного дня місцевого молодого ресторатора відкрити власний «Мулен Руж» тут, в Ужгороді.
Цим ресторатором був Іжак Юткович (угорською – Jutkovics Izsák) – дуже цікава і загадкова особистість. Ми не змогли знайти про нього багато інформації, не знаємо, де і коли він народився. Його батько Герман Юткович був торговцем вином, продавав свою продукцію на вулиці Капушанській, 2. То був простий старенький будиночок, зведений ще у 1887 році на куті з вулицею Бозошською (правильно писати Бозоською, але тоді стає зовсім незрозуміло, що назва походить від села Бозош). Будівля на Капушанській, 2 мала комерційне призначення, складалася з невеликих магазинів з виходами на ці дві вулиці. Там же розташовувалася корчма, яку Герман Юткович і його син Іжак (можливо, це ім’я походить від імені Ісаак) взяли в оренду у 1928 році. До того часу у місцевій пресі про Іжака Ютковича майже не було згадок, лише у 1918-му газети писали про молодого слугу капітана Дюли Нодя, котрий вкрав у нього цінностей на 3 тисячі крон, а у 1925-му англійсько-угорський жеребець Принц жителя Дравців Іжака Ютковича отримав перший приз на виставці коней в Ужгороді.
Молодий корчмар Юткович, очевидно, мав непогані задатки маркетолога. Коли у 1928 році він відкрив із батьком свій заклад, придумав хід, який дозволив корчмі швидко стати дуже популярною у місті. Газети писали, що інтер’єр корчми Юткович зробив в «американському стилі» (можливо, у стилі Дикого Заходу), а до першого бокалу пива клієнтам абсолютно безкоштовно подавали пару соковитих смажених ковбасок. Такий метод чудово спрацював, у корчмі завжди було повно люду. Реклама закладу у газеті інформувала: «Професор Воронофф у Відні проводить сеанси омолодження. Але в Ужгороді в них нема потреби, бо кожен, хто прийде до корчми Ютковича, під впливом хороших напоїв та веселої музики скаже: «Гей, гой, ми не зістаримося ніколи!». Але популярності корчми було Іжаку замало – він задумав відкрити в Ужгороді заклад, якого тут ще не було.
Чим він надихнувся – невідомо. Можливо, побачив той-таки фільм про «Мулен Руж», побував у Парижі чи хоча би у будапештському кабаре з такою ж назвою. Для ужгородського кабаре також із назвою особливо не мучився – так у нас з’явився свій «Мулен Руж». От тільки з яскравим фасадом в Ужгороді не вийшло. Іжак Юткович відкрив перше нічне кабаре міста у глибині двору на Капушанській, 2. Аби туди потрапити, треба було пройти через вестибюль корчми Ютковича. Тобто вдень Капушанська, 2 була місцем торгівлі у магазинчиках з простою корчмою, де кожен подорожній чи місцевий мешканець міг отримати недорогу і просту їжу з напоями. А пізно ввечері, коли все закривалося, у задньому приміщенні починав роботу нічний заклад, куди не кожен наважувався прийти.
Ужгородський «Мулен Руж» відкрив двері для відвідувачів 1 вересня 1931 року о 21.00. Міська газета «Uj Közlöny» писала про це, як про помітну світську подію, мовляв, «Мулен Руж» – місце дуже елегантне, з чудовим освітленням, затишною та інтимною атмосферою, вишуканим інтер’єром (особливе захоплення журналіста викликали штори, які він назвав справжнім витвором мистецтва). Також у статті дуже похвалили шоу першого вечора, яке не поступалося програмам паризьких чи віденських вар’єте. Перлиною вечора став виступ двох чарівних віденських танцівниць – Sisters Élteé, котрі виконали матроський танець, танець із квітами та угорський чардаш. Louise Milanes виконувала танці з акробатичними трюками. Хвалила газета і головного офіціанта закладу Ференца Ковача, котрий завоював симпатію публіки своїми вишуканими манерами.
З того часу щодня о 23.00 у «Мулен Руж» можна було побачити танці у виконанні красунь-танцівниць із усього світу. По завершенні програми джаз-бенд виконував усі наймодніші хіти того часу, а публіка танцювала до самого ранку. У місцевих газетах час від часу друкувалися запрошення на виступи відомих європейських танцівниць, але не варто думати, що в ужгородському «Мулен Руж» танцювали щось на зразок стриптизу – такого не робили тоді навіть в оригінальному «Мулен Руж». Та навіть без стриптизу шоу в кабаре були за тодішніми мірками доволі відвертими, адже на танцівницях було небагато одягу, а це вкупі з танцювальними рухами вже межувало з аморальністю. Красиві танцівниці танцювали не на сцені, а на паркеті біля столиків. До ужгородського «Мулен Руж» на гастролі приїздила Lilly Martinec, яку називали танцівницею з гарему останнього турецького султана (вона демонструвала східні танці, а також те, як готує спеціальні східні коктейлі), Ria-Negra показувала африканські танці, а Ninon Alvares – китайські. Сестри Bende Irén та Mária показували танці різних народів світу, вони працювали в Ужгороді у 1932 році після повернення з великого турне Єгиптом. Газети писали, що виступи танцівниць «доводять глядачів до екстазу».
Дівчата, котрі приїздили на гастролі, залишалися в місті по 10-14 днів і протягом цього часу часто ставали місцевими зірками. На них заглядалися, хтось – від захвату, інші – зі зневагою. Газети писали про одну таку танцівницю з Відня. Дівчина, мовляв, завжди поводила себе ексцентрично, так само ексцентрично виглядала, ходила з моноклем, ночами в кокаїновому екстазі показувала шалені танці в «Мулен Руж». А коли в неї закінчився кокаїн, зайшла до місцевої аптеки і попросила продати їй кілька грамів. Кокаїн у ті часи був тут заборонений, тому його не лише не продали дівчині, а й повідомили про це поліції. В результаті був заарештований дилер, котрий продавав наркотики, мандруючи з міста до міста.
«Мулен Руж» працював в Ужгороді до 1940 року, після чого на його ж місці відкрили бар «Арізона», де зірками шоу-програми були 12 «Arizona-girls». Але діяв він не довго, у 1942 році вийшла постанова, в якій заборонялася робота розважальних закладів, в тому числі ресторанів, кінотеатрів, цирків після 23.00. Це стало великим ударом для нічого клубу, який о 23.00 лише розпочинав роботу. До слова, Іжак Юткович у той час вже не мав до закладу жодного стосунку (мабуть, через обмеження, пов’язані з антиєврейськими законами), інший власник був і в корчми, яка стала винарнею під назвою «Кулач» (кулач – це така приплюснута фляжка).
І тут варто додати до історії будівлі на вулиці Капушській, 2 трохи інформації про сусідній будинок № 4, що був зведений у 1913 році. Ці дві будівлі були об’єднані спільним двором і обидві були тісно пов’язані з родиною Ютковичів. У 1938 році дружина Іжака Маргарета (у дівоцтві Лебович) придбала будинок № 4, який також був справжньою «рукавичкою» з крамниць, житлових і складських приміщень.
У 1944 році усіх євреїв міста, включно з родиною Юткович, забрали до гетто, а тоді вивезли до концтаборів. Іжаку Ютковичу вдалося вижити, він повернувся до Ужгорода і навіть добився того, аби нова влада у 1946 році визнала його спадкоємцем дружини Маргарети, котра, як мовилося в офіційній довідці, «загинула в концтаборі Освенцима шляхом удушення в газовій камері». Так Іжаку Ютковичу повернули будинок № 4, але будинок № 2 вважався «безхозним», тобто одразу став комунальною власністю. Що далі сталося з Іжаком – незрозуміло. Можливо, він виїхав, можливо, помер, але незабаром і будинок № 4 перейшов у власність міста і був переданий Ужгородському комбінату громадського харчування. В обидвох будівлях відкрили магазини, контори, майстерні, у житлові приміщення у дворі поселили людей.
Капушанська, 2 (тобто, вулиця Перемоги, 2) була місцем зручним і центральним. Мабуть, саме тому там вирішили облаштувати перший у місті автовокзал. У будівлі провели ремонт, кут будівлі перебудували під вхід до зали очікування.
Коли це сталося, точно невідомо, припускаємо, що діяв на тому місці автовокзал з початку 1950-х до середини 1960-х, коли на проспекті 40-річчя Жовтня (нинішньому проспекті Свободи) відкрили нову будівлю автовокзалу (вона функціонує досі).
Можливо, наші читачі підкажуть нам, які магазини та майстерні працювали у двох будівлях (№2 і №4) після того. З документів нам вдалося дізнатися лише, що у будинку № 4 діяло кафе «Кнедлі». Згодом, у 1989 році, агрофірма колгоспу «Прикордонник» із села Петрово Виноградівського району запропонувала Ужгородському виконкому придбати будинки №2 і №4 для облаштування у них готелю з рестораном-кафе. Ми не знаємо, чи цей задум вдався, бо незабаром об’єднані будинки опинилися у власності родини екс-мера міста Сергія Ратушняка. У 2004 році будиночки знесли, побудувавши на їхньому місці торгівельний центр. Він знаходиться там і досі – на території, де колись стояв наш «Мулен Руж».
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
