Минулого разу ми розповідали вам про те, де знаходилися перша і друга міські ратуші. Цього тижня розкажемо про третю будівлю магістрату, яку, на відміну від попередніх, і досі можна побачити в центрі Ужгорода. Йтиметься про старовинну споруду на початку вулиці Капітульної, в якій нині працює Ужгородський торговельно-економічний коледж КНТЕУ (чимало ужгородців досі називають його торговим або комерційним технікумом).
Над вхідною брамою цієї будівлі видніються великі цифри «1668», однак вони точно не означають року її зведення, адже достеменно відомо, що споруду спеціально для потреб гімназії звели у 1785-му (за іншими даними – у кінці 1784 року). За інформацією історика Йосипа Кобаля, 1668 – це згадка про військову казарму, яка стояла на цьому місці до зведення будівлі гімназії. Спочатку це була одноповерхова споруда, згодом, у 1857-1858 роках, до неї добудували другий поверх. Але навіть розширеною вона була замалою для гімназії, а в кінці ХІХ століття вузькі темні коридори, вологі стіни та підлога з пліснявою стали просто таки небезпечними для здоров’я дітей.
Коли для потреб гімназії у 1893 році почали зводити нову будівлю (нині в ній працює хімічний факультет УжНУ), в міській управі задумалися на тим, чи не варто придбати стару споруду гімназії для розміщення в ній різних служб магістрату. Як варіант, розглядали також можливість зведення просторої ратуші на місці корчми «Білий корабель», та згодом міська влада таки зупинилася на ідеї магістрату в старій будівлі гімназії. У 1895 році гімназія покинула будівлю, у якій працювала цілих 110 років, а вже незабаром магістрат придбав її у державної казни.
Звісно, чиновники не поспішали переїжджати до старої, вологої і пошкодженої пліснявою будівлі. На серйозний ремонт виділили більше 10 тисяч форинтів, але роботи і переїзд затягнулися на кілька років. Навесні 1900 року магістрат уже мав працювати на новому місці, але ремонт на той час завершити не встигали. Виникла навіть ситуація, коли служби міста могли опинитися просто неба, бо 1 травня 1900 тодішню будівлю магістрату чиновники мали звільнити, аби на її місці будівельники почали зводити реальну школу (нині – ЗОШ №4), однак звільнити її не могли, бо не мали куди переїжджати. Зрештою їм вдалося домовитися про відтермінування переїзду до 1 червня, тож після термінового завершення ремонту переїзд таки відбувся.
Навіть після серйозного ремонту будівля колишньої гімназії не задовольняла магістрат. Найбільше усіх непокоїв той факт, що так і не вдалося нарешті вмістити усі служби міста в одній споруді. Наприклад, не вистачало приміщень для міської поліції та пожежників, які в ті часи також підпорядковувалися мерові. Врешті ситуацію вирішили так, що пожежники переїхали у старі військові казарми, де пізніше побудували існуючу досі пожежну станцію. А поліцейським довелося тулитися в кількох кімнатах і пхати арештантів у три невеличкі камери, облаштовані на задньому подвір’ї.
У 1911-му місцева газета описувала, що поліція займає у партері будівлі 4 кімнати, ще одну – у протилежному кінці будівлі – має капітан поліції. Одне з 4-х приміщень було казармою, тобто кімнатою, де відпочивали на чергуванні поліцейські. Казарма та виглядала жахливо, з сірими вологими плямами на стінах. Вміщалися там лише шість ліжок, на яких повинні були якось вміститися 24 працівника поліції (іноді бувало так, що спати їм доводилося вдвох чи навіть утрьох на одному ліжку). Завершувала цю картину фраза про щурів, які постійно бігали кімнатою казарми, а ще логічне питання: як має виконувати свої обов’язки поліцейський, якому місто не може надати нормальних умов для роботи і відпочинку?
Куди гіршими були умови в’язнів, яких поліцейські за певні порушення мали право закрити в одній із трьох камер тодішнього аналогу СІЗО. Газета писала, що камери були чоловічими і жіночими, та коли порушників бувало багато (у дні ярмарок заарештовували, як правило, близько 15-20 осіб), то статевого розподілу не дотримувалися. Камери ці були невеличкими, закритими, з маленьким заґратованим вікном і залізною грубкою, якою обігрівали приміщення в холодний період року. На дощатих лавах там проводили дні і ночі грабіжники, втікачі, вбивці, хулігани та повії. Дезінфікували ті лави лише двічі на рік, тому, за повідомленням у газеті, на них повзали гельмінти. І це, зазначали журналісти, відбувається у ХХ столітті в культурному місті культурної держави.
У будівлі магістрату не було просторого внутрішнього двору, тож розширити камери в’язнів тоді не могли. Ця проблема була дуже болючою протягом 13-ти років, поки влада міста не домовилася про купівлю сусіднього будинку Гіртенштайна. Його знесли, натомість до магістрату за проєктом Йожефа Раца зробили простору двоповерхову прибудову, в якій розташували міську поліцію. Побачити межі тієї прибудови ви можете і нині, можливо, вікна сутерену (напівпідвалу) були віконцями нової в’язниці, в якій арештантів утримували вже не в таких жахливих умовах.
Фасад прибудови, до слова, найбільше постраждав від ремонту, проведеного вже за часів незалежності України. Побачити, якою була ця частина споруди на початку 1990-х, можна на світлинах із книжки Петра Сарваша «Архітектурна спадщина Ужгорода».
Та давайте повернемося назад, на початок ХХ століття. Працюючи у відремонтованих стінах старої гімназії-третьої ратуші, міські чиновники не припиняли мріяти про переїзд. Вони скаржилися на те, що стіни партерного поверху постійно замокали, у вологих кабінетах було неприємно працювати, люди часто хворіли. У 1908 році, коли виставили на продаж готель «Корона», у міської управи виникла ідея його придбати і переобладнати. Варто зауважити, що йшлося не ту «Корону», яку добре пам’ятають мешканці Ужгорода, а про її попередницю – будівлю значно меншу і архітектурно простішу, знесену в 1910 році. ЇЇ, власне, тому і знесли, що була вона у поганому стані, тож магістрат тоді правильно зробив, не вклавши гроші у купівлю чергової старої та незручної будівлі. Хоча офіційно відмовилися від ідеї придбати «Корону» через те, що її готельні номери, які хотіли перетворити на кабінети чиновників, були надто тісними.
Ще одним варіантом було зведення цілком нової будівлі ратуші на місці корчми «Чорний орел». Якби ці плани втілили у життя, то посеред нинішньої площі Петефі зараз, вочевидь, стояла би кількаповерхова будівля. Цікаво, що на початку ХХ століття ратушу хотіли зробити кількаповерховою, аби партер віддати під магазини і поповнювати міський бюджет з оренди. Але і цей намір втілити не вдалося – скоріше за все через Першу світову війну і подальші політичні зміни.
У місцевій газеті «Új Közlöny» залишилися згадки про те, які бурхливі емоції вирували у стінах магістрату, коли місто стало частиною Чехословацької Республіки. До десятиріччя тих подій, у 1929 році, газета розповіла, як 22 лютого 1919 року, у суботу, до ратуші прийшов жупан Ласло Мойш і перед працівниками, що зібралися у великій залі, почав говорити словацькою мовою. У залі зчинився гамір, жупану кричали, аби говорив угорською, тож він вийшов із зали до кабінету мера. Новопризначений капітан поліції наказав присутнім поліцейським здати зброю, тим часом надворі будівлю магістрату оточили військовослужбовці. Через півгодини, коли чиновники оцінили ситуацію і трохи заспокоїлися, жупан вийшов до них знову. Сказав спершу словацькою, а потім і угорською, що вже не буде пропонувати їм скласти присягу на вірність, натомість 10 присутніх чиновників будуть інтерновані, інших вивезуть за демаркаційну лінію. За своїх підлеглих заступився мер Іштван Берзевіці, попросив жупана зменшити покарання, адже присутні, мовляв, не мали на меті образити чехословацьку владу чи її представників. Однак рішення жупан не змінив, лише сказав, що присутні після виселення зможуть йому надіслати письмові зобов’язання про хорошу поведінку, які він розгляне і аж тоді може дозволити їм повернутися до міста. Одразу після цього 11-х присутніх (у тому числі й мера Берзевіці) під конвоєм підвели до готелю «Корона», а інших (крім жінок та хворих) відвезли за демаркаційну лінію, яка тоді проходила одразу за Ужгородом. Ніч вони провели у Дравцях, та вже наступного дня їм дозволили повернутися до міста. Щодо закритих у «Короні», то наступного дня, у неділю, до жупана прийшли переговорники з числа місцевої інтелігенції, котрі таки вмовили його відпустити затриманих.
У чехословацькі часи магістрат продовжував працювати у тій же будівлі, однак скарги на неї не припинялися. Газети писали: якщо в більшості європейських міст ратуша є найкрасивішою будівлею міста, то в Ужгороді ратуші соромляться навіть самі чиновники, тож коли до магістрату приїздять гості, їх приймають у великій залі жупанату. До слова, саме жупанат у 1930-х вважали найбільш підходящим місцем для чергового переїзду міської управи. В ті роки більшу частину будівлі займав суд, який мав звільнити приміщення після зведення нової будівлі в Малому Ґалаґові. Тож міська управа сподівалася перетворити колишній жупанат на ратушу. Однак сподівання ці були марними: парламент не дозволив передавати старовинну будівлю містові, аргументуючи це тим, що її стінах у майбутньому хочуть відкрити музей.
Nож магістрат був змушений і надалі працювати у стінах старої гімназії, хоча ситуація там трошки покращилися, коли поліція переїхала у нову будівлю в Малому Ґалаґові й місця стало трохи більше. У газетах тих років найчастіше згадували залу засідань на другому поверсі, де проводили різноманітні заходи: засідання рад банків, культурних товариств, зустрічі випускників гімназії, а також так звані «анкети», тобто громадські слухання. Нині великої зали в будівлі торговельно-економічного коледжу нема, її поділили на три навчальні аудиторії.
Восени 1938 року магістрат знову опинився у вирі політичних змін. Новий мер вже угорського Унґвара Імре Пелчарські одразу налаштував усіх працівників міської управи на те, що вона мусить переїхати до іншої будівлі. Переселення магістрату відбулося влітку 1939 року (куди – ми розкажемо вам наступного разу). А в старій будівлі ратуші спершу нашвидкуруч обладнали готель (до міста ринули туристи зі всієї Угорщини, тож певний час усі готелі були забиті), а згодом там працювало ткацьке підприємство кооперативного товариства «Гондя». У 1940 році влада міста вирішила віддати колишню будівлю ратуші Вищій торгівельній школі. Восени того року почали масштабні ремонтні роботи, скоріше за все, саме тоді у будівлі з’явився ще один, третій, поверх. На початку 1941 року до навчання у відремонтованих стінах стали 197 учнів. З тих пір і донині третя ратуша міста служить навчальним закладом.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
