Серію історій про меморіальні дошки Ужгорода не можна завершити без тієї, що встановили в рожевому салоні єпископської резиденції наприкінці 1905 року. Побачити її могло лише обмежене коло людей, бо до рожевого салону потрапляли хіба гості єпископів. Тому ця меморіальна дошка була найменш відомою в місті, хоча й присвятили її століттю значимого факту – перебуванню в стінах резиденції корони угорського короля Іштвана Святого.
Історія ця почалася у листопаді 1805 року, коли війська Наполеона захопили Відень. Ситуація розгорталася так, що угорська Буда також опинилася під загрозою, тож було вирішено таємно вивезти зі столиці королівські коштовності й передовсім – корону Іштвана Святого. 1 грудня охоронці корони, барон Йожеф Сплені та барон Лазар Перені, таємно вивезли корону з Буди. Місцем її тимчасового зберігання обрали добре укріплений і віддалений замок у Мункачі (Мукачеві), дорогою до якого охоронці корони робили зупинки у більше десяти міст і містечок. Одним з них був тодішній Унґвар, куди корону привезли ввечері 9 грудня 1805 року. Найнадійнішим місцем для ночівлі охоронців і зберігання найціннішої королівської реліквії вважали резиденцію єпископа Андрія Бачинського. У кімнаті біля його спальні корону й залишили на ніч. Про це в єпископському архіві залишився протокольний запис, який і допоміг згодом точно визначити приміщення, де зберігалася корона. Газета «Görög Katolikus Szemle» у 1905 році писала, що в протоколі йдеться про кімнату «in … angulari cubiculo», тобто закуток спальні. У ті роки описане приміщення відповідало пізнішій кімнаті біля трапезної, бо дальші кімнати з баштами були добудовані вже після 1805 року.
З часу тієї події минуло сто років, і в усій Угорщині, а особливо в містах, через які подорожувала корона, організовували різного роду урочистості. В Унґварі 1905 року теж вирішили відзначити столітню дату поважної події. Ще у вересні 1905 року газета «Görög Katolikus Szemle» написала, що у керівництва єпархії з’явилася думка про встановлення меморіальної дошки у кімнаті, де провела ніч корона Іштвана Святого. Тоді газета назвала цю ідею не надто хорошою, бо, мовляв, подія буде позбавлена сенсу – дошку ніхто не зможе побачити. Натомість, зазначали у замітці, варто було би встановити її на зовнішній стіні, де «і багатий, і бідний, і старий, і молодий могли би її бачити і пам’ятати, що угорці завжди, перед лицем будь-якої загрози, боронили корону свого короля».
Такої думки були не лише газетярі, а і добра частина місцевої інтелігенції, представники якої і в подальші роки писали до газет листи із проханням перенести пам’ятну дошку на фасад єпископської резиденції. Та тодішній єпископ Дюла (Юлій) Фірцакдо порад і прохань не дослухався. Саме йому належала ідея встановлення меморіальної дошки у рожевому салоні й він же замовив її виготовлення. Урочистості з нагоди відкриття пам’ятної дошки не висвітлювали широко у пресі, очевидно, зробили це тихо, без великої кількості гостей. Надалі побачити її справді могли лише обрані, ми ж маємо змогу зробити це завдяки фотографу Пийтеру Баші, котрий сфотографував рожевий салон і надіслав світлину для публікації у популярний будапештський ілюстрований часопис «Az Érdekes Ujság» («Цікава газета»). Фото вийшли у номері за березень 1914 року, вони дають змогу побачити, як у ті часи виглядав рожевий салон єпископської резиденції і, власне, сама меморіальна дошка у ньому.
Відомий тогочасний місцевий журналіст Олойош Пош у газеті «Ung» на початку ХХ століття описував єпископську резиденцію і окремі її кімнати, тож ми маємо і словесний опис рожевого салону. Він писав, що це була кімната, оздоблена з великим смаком. На стінах він побачив багато полотен, серед яких найціннішим назвав роботу художника Єно Єндрашика (Jendrassik Jenő) «Королеви Ержебет і Марія у полоні». Там же розміщувалися портрети короля Фердинанда І та його дружини Марії Анни Кароліни, портрети Марії Терезії та її чоловіка Франца Лотаринзького, зображення Папи Римського Пія Х, Франца Йосифа І та його дружини Єлизавети Баварської тощо.
Саме під цими портретами й встановили у грудні 1905 року невеличку меморіальну дошку з білого мармуру. На ній зображена корона Іштвана Святого, а під нею – надпис:
EZEN SZOBÁBAN ŐRIZTETETT
A MAGYAR SZENT KORONA
1805. ÉVI DECEMBER 9. ÉS 10.-KE
KÖZÖTTI ÉJJELEN.
EZEN EMLÉKTÁBLA FELÁLLITTATOTT
A SZÁZADIK ÉVFORDULÓ ALKALMÁBÓL.
Він означає: «У цій кімнаті зберігали угорську священну корону у ніч з 9-го на 10-те грудня 1805 року. Ця меморіальна дошка встановлена з нагоди 100-річчя тієї події».
Цікаво, що в ті роки вшановували лише одну дату перебування корони в єпископській резиденції, тоді як насправді реліквія «ночувала» там двічі. У тому ж 1905 році газета «Ung» надрукувала статтю про те, що вперше корону привезли до Унґвара таємно, а от у березні 1806 року, коли небезпека минула і корону можна було повернути до Буди, її знову везли через наше місто – тепер уже з великими почестями. Охоронці корони везли її з Мункача й вирішили так само зупинитися на ніч з 11 на 12 березня в резиденції єпископа. Їхнє прибуття зустрічали кавалеристи, які сурмили у сурми, били в барабани і салютували з гармат. У всьому місті в церквах калатали дзвони, люди вийшли на вулиці. Біля резиденції охоронців із короною зустрічали єпископ Бачинський і каноніки, які виголосили вітальні промови. Після цього охоронців запросили на вечерю, в якій взяли участь 70 гостей. Того вечора йшов сильний сніг, але він не завадив охоронцям корони наступного дня, о 6-ій ранку, покинути місто у напрямку Буди. Цікаво, що про цю подію залишилося більше інформації, однак про те, де саме на цей раз зберігали вночі корону, не відомо нічого.
Повертаючись до пам’ятної дошки, зауважимо, що так само нічого не відомо про подальшу її долю. У чехословацькі часи вона точно продовжувала прикрашати рожевий салон, принаймні про неї згадували у пресі ще у 1939 році, описуючи усі пам’ятні дошки у місті. Тож коли демонтували дошку і що з нею сталося потім – поки залишається загадкою. Щодо рожевого салону, то він у резиденції є досі. І хоч зараз його так не називають, та й виглядає він куди скромніше, теплі рожеві відтінки на стінах присутні там і зараз – їх відновив у 2013 році відомий художник і реставратор Павло Ковач.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
