Ця меблева фабрика довгі роки була гордістю міста, давала роботу сотні, а згодом і тисячі його мешканців. За багато років роботи фабрика змінила чимало назв і власників, але в народі її найчастіше називали просто «Мундусом». Саме там виготовляли надзвичайно модні у ХІХ-му та на початку ХХ-го століттях стільчики з гнутої деревини, які називали віденськими.
Легкі та елегантні меблі з гнутої деревини – не місцевий винахід. Перші експерименти у цій сфері почав робити німецький мебляр Міхаель Тонет (Michael Thonet), який і прославився на весь світ завдяки виробництву гнутих меблів. Тонет запатентував свій винахід, та коли у 1869 році термін дії патенту закінчився, в Європі з’явилося чимало більших і менших фабрик, на яких також почали випускати гнуті меблі, іноді просто копіюючи моделі Тонета.
У 1885 (за іншими даними, у 1884-му) році таке маленьке підприємство біля лісопильні відкрилося і в Унґварі, засновниками його були Шехтер і Гірш (Schächter és Hirsch). Згодом його викупив Ізідор Гуттманн (Guttmann Izidor) – власник земель і палацу у Корчові (нині – словацьке село Крчава на кордоні з Україною), котрий зумів значно розширити виробництво, залучивши до роботи понад 600 працівників. У ті часи район нинішньої вулиці Шумної виглядав зовсім не так, як зараз, тож сучасним ужгородцям важко уявити місцезнаходження і розміри тодішнього Флудера (лісопильні), розташованого неподалік меблевого заводу, першої електростанції – усього, що сформували, як тоді казали, перший промисловий район міста.
Для маленького Унґвара завод Гуттманна став сенсацією, бо до цього місто не могло похвалитися потужними промисловими підприємствами. Цікаво і те, що Ізідор Гуттманн не бажав просто копіювати моделі Тонета, тому залучав фахівців, котрі розробляли унікальні моделі гнутих стільців. Старший викладач Інституту архітектури Львівської політехніки Сергій Мільчевич, досліджуючи той період роботи заводу у своїй статті «Дизайн гнутих меблів в Закарпатті в останній третині ХІХ-першій половині ХХ століть», зауважив, що каталог Гуттманнового підприємства, яке згодом стало акціонерним «Ungvarer Mobelfabriks», дуже відрізняється від каталогів тогочасних європейських конкурентів і припустив, що значна кількість моделей меблів могла розроблятися місцевими дизайнерами.
У 1907 році Унґварську меблеву фабрику продали іншому акціонерному товариству – «Мундусу». Можливо, на такий крок Ізідор Гуттманн мусив піти, щоб врятувати свої кошти, бо незадовго до того місцеві газети писали про велику пожежу на унґварському меблевому підприємстві. Вогонь тоді понівечив усі машини, перекинувся на сусідній склад млина, знищивши чималі запаси зерна. Один молодий працівник меблевої фабрики загинув.
Саме слово «мундус» з латини означає «всесвіт», «Земля». Синдикат «Мундус» об’єднував тринадцять австро-угорських меблевих заводів, на території Угорщини їх було шість (унґварським перші три роки керував Ріхард Розентал (Rosenthal Richard)). Цікаво, що приєднання унґварського підприємства до акціонерного товариства «Мундус» в місті було сприйнято доволі негативно, з великою підозрою. У липні 1907-го газета «Ung» писала: «Завод Гуттманна був порятунком для тих, хто заробляє лише своїми руками. Людям уже не треба було їхати за океан на заробітки. До цього Ізідор Гуттманн керував заводом, спираючись на власний інтерес, який є запорукою економічного лідерства. У його інтересах було виробляти якомога більше товарів і мати якомога більше замовлень. Ми не знаємо, які доходи мав завод, яким управляв Гуттманн, і чому він продав підприємство. З економічної та соціальної точки зору нас цікавить лише той факт, що за часів Гуттманна кількість робітників перевищувала 600, тобто 600 мешканців міста мали джерело доходу», – йшлося у статті.
Місцеві мешканці недарма переживали, бо нові власники заводу почали скорочувати персонал, залишивши на роботі лише 300 працівників. У 1909 році та ж газета «Ung», повторивши вище цитовану статтю, додала: «І що стало з цим підприємством Гуттманна? Його придбав австрійський трест «Мундус». У цього тресту є 13 заводів: 7 в Австрії та 6 – в Угорщині. «Мундус» придбав 6 угорських заводів, бо вони були успішними і заважали меблевому гіганту. Керування «Мундусом» іде з Відня. Основну роботу виконують австрійські заводи, угорським же залишили дрібну роботу. Ходять чутки, що ці заводи один за одним закриють, пояснюючи це відсутністю замовлень, хоча до цього кожні окремо заводи успішно працювали і мали замовлення. Якщо раніше Унґварський меблевий завод працевлаштовував 600-700 людей, то тепер в «Мундусі» працює 200-300. Раніше 600 штук продукції випускали щодня, тепер – 250-300».
Якщо взяти до уваги, що незабаром після об’єднання сусідній меблевий завод «Мундуса» в Кошші (Кошице) таки закрився, ці підозри справді мали підґрунтя, але щодо унґварського заводу вони, на щастя, не справдилися. У 1908 році на його території вирішили відкрили окремий фанерний цех, де виготовляли струганий шпон із бука. Просячи відповідного дозволу в міської управи, «Мундус» змальовував гарні перспективи для роботи цеху, оскільки до цього на території Угорщині була лише одна така фанерна фабрика, яка належала австрійським конкурентам, але вона згоріла, тож «Мундус» заснуванням фанерного цеху в Унґварі прагнув зайти на цей вільний ринок. Підприємство обіцяло працевлаштувати в цеху ще близько 300 людей, та коли цех таки відкрили, оголосили про набір лише 100 робітників. Власне, і їх, судячи з повідомлень у пресі, знайти було непросто, бо мешканці Унґвара не дуже хотіли йти на таку важку роботу. Тоді «Мундус» почав шукати працівників по усіх навколишніх населених пунктах, пропонуючи навіть службові квартири. Ці скромні помешкання для робітників заводу знаходилися на території старих казарм ім. Франца Йосифа (нині – район автовокзалу № 2 та вулиці Острівної), їх не вистачало для усіх охочих, тож дуже багато працівників «Мундуса» орендували помешкання, причому частіше за все – у тоді ще окремому від Унґвара селі Радванка.
Як виглядав унґварський «Мундус» можна собі уявити з репортажу тієї ж міської газети «Ung», репортер якої Олойош Пош (Pós Alajos) у грудні 1911 року відвідав завод. «На півночі Унґвара, у кінці вулиці Другетів, розташований промисловий район. Там знаходиться меблевий завод «Мундус», електростанція, лісопильня та деревообробний завод Гуттманна. Найбільший із цих підприємств – меблевий завод: там працюють 700 робітників, 40 працівників адміністрації, а загальний обіг перевищує 1 мільйон крон.
Меблевому заводу усього 27 років. Його у 1884 році заснувала фірма «Hirsch József és Schächter S.», тоді це було маленьке підприємство на маленькій території. Підприємців привабила наша земля, багата буками, деревина яких ідеально підходить для виробництва якісних меблів. У 1886-му завод став власністю підприємства «Guttmann S. H.», почав працювати під назвою «Унґварський меблевий завод» під керівництвом Ізідора Гуттманна. У 1907 році він став частиною синдикату «Мундус», який об’єднав всі великі меблеві заводи Австро-Угорщини. На той час «Мундус» уже мав 10 заводів, із них 4 – в Угорщині.
Я потрапляю на територію заводу вузькою болотяною доріжкою. Далі треба пройти через місток, який закривається. У маленькій будівлі зліва працює адміністрація, персонал щільно сидить за столами. Заходжу до кабінету директора, це теж маленька скромна кімната. Директор Адольф Штоппел (Stoppel Adolf) з люб’язністю виконує моє бажання побачити, як працює завод. Він керує підприємством уже півтора роки, 17 років працює у цій сфері, довгий час проживав у Швейцарії, а до Унґвара був переведений із заводу «Мундуса» у Ворожді (нині – хорватське місто Вараждин). Походження він німецько-чеського, угорською мовою не розмовляє, тож ми спілкуємося німецькою. Питаю його, чи правда, що завод хочуть зменшити? – Про це нема мови, і таке не було заплановано. Завод залишається у своїх розмірах, більше того – ми розширюємо виробництво запуском серії сітчастих меблів. Тоді я перевів тему на економічний стан Унґвара. – Бачите, в Унгвара є одна біда – дорога робоча сила, дорогі квартири, дорогі продукти. Минулого року ми виплатили тут на 120 тисяч крон зарплатні більше, ніж на інших наших підприємствах. Це і є основною причиною того, що ми не можемо розширити підприємство.
Директор сам висловив бажання провести мене лабіринтами заводу. Підприємство наразі випускає всі види меблів, та найбільше – стільці, вішалки, умивальники та меблі для театрів. Щодня виготовляється не менше 800-1000 стільців. Готова продукція експортується до Франції (Париж), Німеччини (Дюссельдорф), Швейцарії, Румунії (Бухарест), Єгипту, Південної Америки (Буенос-Айрес), тобто майже до будь-якої частини світу.
Будівля заводу справді утворює лабіринт, в якому легко заблукати. Машинні зали, майстерні, шумить життя, куди лише бачить око. Спочатку йдемо до котельні. Чотири величезні котли подають пару до парових машин, від яких енергія руху розгалужується у різні цехи.
Завод складається з двох частин: безпосередньо з меблевого заводу і з фанерного цеху. Сировину, найчастіше деревину бука, привозять з лісів комітату Унґ. Наприклад, Ізідор Гуттман постачає 10 000 кубометрів деревини на рік. Цей матеріал спочатку формують на пилорамі, а потім обробляють. Дуже цікавим є процес того, як звичайний шмат дерева перетворюють на стілець, крісло-гойдалку, умивальник чи стійку для одягу.
Спочатку дерев’яну планку розм’якшують протягом 1-2 годин під гарячою парою, так, щоб вона стала м’якою, як очерет. Потім у величезному приміщенні цеху ці розм’якшені планки накручують на різні металеві форми і відправляють до сушильної камери, де вони сохнуть протягом доби при температурі 60-70 R (тобто градусів за шкалою Реомюра). Висушена планка вже тримає форму, тож її шліфують, збирають у готовий виріб і все полірують.
У цехах не чути нічого, окрім шуму машин. І раптом чую угорську пісню з полірувального цеху. Там працюють жінки, які і серед машин зберігають хороший настрій. Більшість із них – молоді дівчата, є серед них навіть красиві.
Величезна довга та широка мансарда на третьому поверсі заповнена готовою продукцією та напівфабрикатами товарів. Продукцію для внутрішнього ринку переносять на перший поверх, де її упаковують у солому і транспортують залізницею. Однак те, що їде за море, упаковується зовсім інакше. Предмет у розібраному вигляді складають у ящик – так він займатиме менше місця на кораблі. А в ті країні, де товари перевозяться караванами, деталі пакують в особливе караванне пакування – у великі мішки. На заводі якраз закінчили пакування кількох великих замовлень до Південної Америки та Єгипту. Підписи завод також завжди оформлює відповідно до мови та звичаїв країни-отримувача замовлення. Поруч із пакувальним приміщенням знаходиться новий експериментальний відділ сітчастих меблів.
Фанерний цех – це абсолютно окреме виробництво, навіть облік ведеться окремо. Цеху – лише 3 роки. Тут також спочатку виварюють розрізану букову деревину, далі нарізають її тонкими шарами. Три таких шари шпону склеюють, стискають гідравлічним пресом, потім обробляють. Різні зразки випалюють в окремому приміщенні.
Робітники фабрики – це переважно русини та тоти (словаки). Бідні, спокійні люди, задоволені своєю долею. Їхній робочий день триває від 6:00 до 18:00, на сніданок та обід – півгодинна перерва. На ніч машини зупиняються, тільки котли потребують постійного нагляду.
Я знову стою на виїзному мосту. Всередині заводу близько 280-300 кінських сил працюють на благо угорської промисловості, надворі мене чекає неприємний грудневий вечір. Як тільки я виходжу з заводу, в очі кидається напис навпроти – «Tulipán-Bodega». Великі пляшки палінки видніються всередині, і коли працівник виходить із заробітком, це зображення він обов’язково побачить в першу чергу», – писав журналіст у 1911-му.
Корчму навпроти «Мундуса» він, до слова, згадав не просто так. Вочевидь, це було дуже популярне серед робітників місце, де вони часто залишали свій заробіток. Саме її час від часу називали у пресі причиною нещасних випадків, що ставалися на підприємстві, бо часто свої півгодинні перерви на сніданок та обід робітники проводили саме в корчмі, повертаючись на роботу напідпитку. Травми, іноді й смертельні, траплялися на «Мундусі» доволі часто, у 1910-му, наприклад, чи не кожного місяця. Так, 20-річний Михайло Каганець з Доманинців хотів витягти з гарячої ванни деревину, ліг на бортик, попросивши колегу потримати його за ногу, однак не втримався і упав у воду. Його не могли витягти протягом чотирьох хвилин, а коли підняли, то хлопець був уже такий обпечений, що незабаром помер. Того ж року у лікарню потрапив інший житель Доманинців, 16-річний Янош Федорішко. Через необережність одна з машин затягла його штани і сильно пошкодила нижню частину тіла. У 1913-му 17-річний Янош Ровос керував напідпитку поїздом, який з’єднував меблевий завод і пилораму, перевозячи деревину і пальне. З необережності хлопець упав просто під колеса поїзда, який відрізав йому обидві ноги.
Така тенденція, на жаль, зберігалася і у подальші роки, бо у 1920-х газети писали про жахливі умови праці на підприємстві, високий ризик травмуватися, що і підтверджувалося великою кількістю нещасних випадків. У 1926 році лише за один день на заводі трапилися три нещасних випадки, один із них – смертельний. Одному чоловікові того дня відтяло праву руку, інший циркулярною пилою відрізав собі пальці, а третій, побачивши це, зомлів і помер у лікарні, так і не приходячи до тями. Варто зазначити, що «Мундус» допомагав фінансово сім’ям загиблих і постраждалих на виробництві.
Ми вже згадували вище про те, що заводу не вистачало робочої сили, тож «Мундус» зробив дуже розумний крок – сприяв відкриттю в навколишніх селах своїх майстерень, де могли працювати всі охочі. В основному в цих майстернях виготовляли плетені з очерету деталі сидінь та спинок для стільців. Такі стільчики з «мереживним» візерунком-сіточкою були свого часу дуже популярними і досі продаються на інтернет-аукціонах старожитностей, що свідчить про те, що попри візуальну легкість і крихкість, ці сітчасті деталі були дуже міцними і витримали багато років експлуатації.
У 1910-му майстерні діяли у Перечині, Гойошді (Волосянці), Другетгазі (Зарічові), Унґдароці (Дравцях), Ґерені (Горянах), Радванці та Середньому. Всього в них працювали 311 селян, котрі раз на два тижні отримували сировину і мусили здати готову продукцію. За рік ці майстри домашнього промислу виробили більше 135 тисяч спинок та сидінь для стільців, заробивши на цьому 44 910 крон. Це було дуже вигідно для селян, оскільки вони мали роботу в межах свого населеного пункту, могли працювати у зручний для них час, мали пристойний постійний заробіток у зимовий період, коли іншої роботи в селі не було. «Мундус» теж мав із такої форми роботи непоганий зиск, бо отримував готові деталі, які на заводі треба було лише зібрати докупи.
Під час Першої світової війни «Мундус» переживав важкі часи, бо більшість робітників-чоловіків забрали до війська, а попит на меблі у всій Європі відчутно знизився. Виробництво то припинялося, то відновлювалося силами жінок і підлітків. Нові післявоєнні політичні реалії призвели і до змін в роботі «Мундуса». У 1923 році почався великий процес об’єднання меблевих гігантів – «Мундуса» і «Тонет». Центром новоствореного холдингу «Thonet-Mundus» у Чехословаччині стало чеське місто Бистршице-под-Гостинем, на заводі якого працювало 900 осіб. Ужгородська фабрика теж стала частиною холдингу, але працювала не під назвою «Thonet-Mundus», а мала іншу назву – «Uzhorodska tovarna na nabytek a duharna A. S.».
У цей період в Ужгороді вже не випускали унікальні моделі меблів, вироби цієї фабрики були стандартними і абсолютно нічим не відрізнялися від виготовлених на інших підприємствах холдингу. У вже згадуваній вище праці дослідника історії дизайну гнутих меблів Сергія Мільчевича значиться, що хоча в той період асортимент продукції фабрики збільшився, якість її стала нижчою, під час виготовлення окремих моделей меблів спростили деякі технологічні операції.
Великих збитків фабриці у міжвоєнний період завдавали пожежі. Звісно, вони траплялися і раніше, але не в таких масштабах. Так, у жовтні 1923 року на світанку одного дня місто розбудила потужна сирена меблевої фабрики. В одному з приміщень спалахнув вогонь, який загрожував перекинутися на склад готової продукції, заповнений стільцями, канапе та іншими меблями. Працівники, які збіглися на територію, виносили звідти стільці, складаючи їх на березі каналу, але врятувати усе не змогли, бо склад із сухими меблями розгорявся дуже швидко. Наостанок загорівся і найцінніший склад – з готовою фанерою. Його не могли загасити пів дня.
Під загрозою були і склади пилорами, і електростанція, але допомогла дощова погода. Шкода, спричинена пожежею, була величезна. Від будівлі з машинами зашилися лише стіни, склади згоріли. Того року 200 працівників підприємства залишилися без роботи, до відновлення території приступили лише навесні 1924-го.
Схоже повторилося у 1931 році – тоді згоріла будівля складу, поліція дійшла висновку, що стався підпал. А вже у вересні 1932-го «дугарня» палала знову. Цього разу сирена підприємства розбудила містян о другій годині ночі. За короткий час на територію фабрики приїхали пожежники і прибігли військовослужбовці, бо вогонь загрожував казармам 36 піхотного полку по сусідству. Газета «Novoje vremja» писала, що пожежа охопила склад меблевої фабрики, та пожежники не могли нічого вдіяти, і через годину склад згорів вщент. Їм не залишалося нічого іншого, як пильнувати, аби вогонь не розповсюдився на інші будівлі. Таким чином робочі цехи вдалося врятувати, тож фабрика відновила роботу доволі швидко.
Однак ще того ж року все повторилося знову: сирена; пожежники та військовослужбовці намагалися загасити вогонь на складі, але віденські стільці горіли так швидко, що над містом стояв стовп величезного полум’я. Ця пожежа знищила вже весь завод: і пилораму, і робочі цехи, і склад готової продукції. Збитки сягнули 1 мільйона корун, і хоч страховка їх покрила, підприємство все ж було знищене і тривалий час відновлювалося. У більшості цих випадків причина займання була технічною, хоча газети і поліція підозрювали, що насправді причиною була чиясь помста.
Річ у тім, що в ті часи великої популярності у краї набирав комуністичний рух, члени якого почали активно боротися за права бідняків, пригнічених селян і робітників. Скаржилися комуністи і на умови роботи на «дугарні», писали в газети про рабські умови праці та постійні побої і знущання з боку бригадирів. У 1929 році працівники підприємства навіть організували страйк, відмовившись працювати, поки їм не піднімуть виплат. 350 працівників не вийшли на роботу і на другий день, влаштувавши мітинг біля воріт фабрики. На третій день частина працівників вже були готові поступитися, прийшли вранці на роботу, але керівництво відправило їх додому.
Тодішній директор фабрики Вілмош Мерьо (Mérő Vilmos) пояснював, що його працівники і так отримують зарплатню більшу, ніж на таких же підприємствах у інших регіонах Чехословаччини. Страйк робітників тривав 32 дні і закінчився укладенням угоди, за якою найгірше оплачуваним робітникам підприємства мали підняти платню на 7%, крім того, керівництво заводу пообіцяло подбати про покращення соціальних умов, зокрема обладнання їдальні, де персонал міг би спокійно поїсти.
Що сталося з «Мундусом» після 1938-го, в угорські часи, не зовсім зрозуміло. Оскільки холдинг «Thonet-Mundus» продовжував роботу, можна припустити, що для унґварського заводу політичні зміни (за рішенням Віденського арбітражу Ужгород і весь край були визнані частиною Угорського королівства) минули майже безслідно, з мінімальними юридичними змінами. Про те, як завод працював у роки Другої світової війни місцева преса нічого не писала.
Що ж до післявоєнних часів, то про відновлення роботи заводу газета «Закарпатская Украина» повідомила у січня 1945 року.
У статті «Завод знову працює» директор підприємства В. Юскович розповідав: «Коли я вперше прийшов на завод, то побачив дорогі машини, безладно скинуті в кучу на заводському подвір’ї. Це були ті машини, які угорці хотіли вивезти з собою. З допомогою старих робітників заводу, котрі з ентузіазмом відізвалися на заклик Народного комітету, взялися за відновлювальні роботи. Грошей не було, платити було нічим. Та хто думав про це! Нині на «Мундусі» вже працює 120 осіб. На замовлення військових частин наша столярна майстерня виготовляє ліжка для шпиталів. Зі завтрашнього дня розширюється об’єм робіт і на фанерному заводі, стають до роботи 80 працівників, тож продуктивність фанерного заводу знову вийде на довоєнний рівень».
Ще деякий час завод по старій пам’яті називали «Мундусом», хоча до нього підприємство вже не мало, звісно, ніякого стосунку. Лише влітку 1945 року на базі промислових підприємств того району було створено кілька окремих комбінатів, які згодом об’єдналися в Ужгородський фанерно-меблевий комбінат тресту «Закарпатліс». Вже у 1950-1960-х роках Ужгородський ФМК вважався одним із найбільших меблевих підприємств України, а у 1980-х на комбінаті працювали 1,5 тисячі осіб, котрі виготовляли, окрім фанери, величезну кількість різноманітних меблів: від гнутих стільців і художніх шаф до корпусних і м’яких меблів.
Нині величезна територія «Мундуса», чи пак ФМК, пустує і за планами готується до знесення. Там, де колись створювали унікальні меблі, вишукані гнуті стільчики, якими користувалися у ресторанах та кав’ярнях старої Європи, незабаром має вирости новий житловий квартал.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
