В Ужгороді історія, буває, лежить просто під ногами. І ви не раз її бачили, наступаючи на квадратні кришки люків із надписами «DEMETER UNGVÁR» або «DEMETER UŽHOROD». Щодня ми проходимо повз ці артефакти, навіть не задумуючись над тим, хто і де їх створив. Тож нині ми спробуємо виправити ситуацію і розкажемо трохи про ливарню на Капушанській вулиці та його власника Золтана Деметера, котрий увічнив своє ім’я на такому, здавалося б, простому та ужитковому предметі, як кришка водостоку, каналізаційного та оглядового люку.
Історія цього підприємства почалася у кінці ХІХ століття у селі Ордарма (угор. Őrdarma, нині – Сторожниця) біля Унґвара. До 1894 року цей населений пункт був розділений на два маленьких поселення – Еор (Eör або Йовря) та Дарма (Darma), тож нині невідомо, в якому з них у 1887 році заснував ремонтну майстерню для різних машин місцевий житель Бейла Чер (Cser Béla). В Ордармі підприємство діяло до 1909 року, тоді ж у місцевій пресі з’явилося оголошення про продаж родинного дому Бейли Чера. Де саме в Ордармі він знаходився – невідомо, та очевидно, що був це старий добротний дім, бо в оголошенні йшлося про продаж будинку з вітальнею, трьома житловими кімнатами, кухнею, коморою, просторим кам’яним підвалом, господарськими приміщеннями та великим фруктовий садом на подвір’ї. Хтозна, можливо, причина продажу будинку полягала у сімейній трагедії, яка там трапилася. Бо у 1902 році газета «Ung» повідомляла про смерть учня ІІ класу Унґварської королівської католицької гімназії Бейли Чера, котрий з необережності обпік або обпалив себе в будинку батьків в Ордармі, і невдовзі від важких ран помер.
Загалом у Бейли Чера та його дружини Марії Горощак було семеро дітей. Окрім трагічно загиблого Бейли, котрий, вочевидь, був їхнім первістком, подружжя виховувало сина Вінце та доньок Емму, Маґду, Етел, Маріетту та Аґоту. Прийнявши рішення переїхати до Унґвара, голова родини Бейла Чер у 1909 році, за повідомленням тієї ж газети «Ung», придбав за 2000 крон у міської управи ділянку землі на вулиці Капушанській. Тоді місто продало загалом 5 ділянок на цій вулиці, тож розбудовувати досі майже пусту територію біля старого кладовища почали родини Чер, Зіхерманн, Прайс, Нілаш та Фукс.
У 1910 році у пресі з’явилося оголошення: «Відкриття майстерні. Повідомляю шановну публіку, що відкрив технічну майстерню біля цвинтаря на Капушанській вулиці. Приймаю замовлення на будь-які роботи, пов’язані зі збором та ремонтом техніки. Можливий кредит та обмін. Приймаються учні. З великою повагою – Чер Бейла». Так скромно почалася історія підприємства, яке згодом стало одним із найбільших у місті. Ремонтно-технічна майстерня працювала на задньому подвір’ї нового родинного дому Бейли Чера – доволі скромного, класичного довгого одноповерхового будинку, який стояв впритул до території цвинтаря аж до 2007 року. Стіни дому обплітали гортензії, двір його був вимощений дерев’яною бруківкою, з майстерні постійно доносився шум, біля її стін стояли і лежали безліч металевих деталей від автомобілів та сільськогосподарської техніки – так це місце виглядало на початку ХХ століття.
У пресі 1914 року реклама майстерні Бейли Чера повідомляла, що він продає двигуни, різну техніку та елеватори, нові та користовані, які можна оглянути на складі майстерні на вулиці Капушанській, 34. Пропонував майстер також виконати автогенні зварні шви та пайку будь-яких зламаних кованих або литих деталей машин. У той час на підприємстві працювали, окрім власника, 15 робітників, серед яких були і син Бейли Чера Вінце, і молодий місцевий хлопець Золтан Деметер.
Золтан Деметер народився 1897 року в селі Мезотеребеш (угор. Mezőterebes, нині – Страбичово), школу закінчив в Унґварі, після чого почав працювати у майстерні Бейли Чера. Під час Першої світової війни 18-річний Золтан потрапив на роботу до дуже відомого на той час металургійного заводу в румунському місті Решица. Саме там він навчився ливарній справі, котру згодом започаткував на підприємстві Бейли Чера. Коли у 1922 році Золтан повернувся до вже чехословацького Ужгорода, його нові знання і можливості їх застосування здалися Черу дуже перспективними. Він відкрив на базі майстерні невелику ливарню і розширив поле діяльності підприємства. У середині 1920-х його реклама вже повідомляла не лише про будь-які роботи, пов’язані з ремонтом та виробництвом техніки, а і про можливість відлити за власними кресленнями чи кресленнями замовника будь-які чавунні та мідні вироби. Також на складі підприємства на вулиці Капушанській можна було придбати бензинові та дизельні двоциліндрові мотори, газогенератори та різноманітну сільськогосподарську техніку. Ці машинки для нарізання буряка чи молотьби, оснащені невеликими двигунами, стали одними з найпопулярніших на Першій промисловій виставці Підкарпатської Русі 1927 року, багато схвальних відгуків отримали і вироби з ливарні Бейли Чера.
Десь у середині 1920-х Золтан Деметер із майстра підприємства Бейли Чера став його зятем, одружившись із третьою донькою Чера Етелкою. Оскільки єдиний син Бейли Чера Вінце після Першої світової війни навчався у Будапешті і працював на тамтешніх заводах, Бейла був спокійний, що в разі чого має надійного зятя, на котрого може залишити підприємство. У 1928 році Вінце Чер одружився з Ержебет Герцеґ – донькою землевласника зі словацької Стретави Кароя Герцеґа, після чого повернувся додому. На той час заміжніми були і три доньки Бейли Чера: Емміка стала дружиною Шандора Молнара, Маріетта вийшла заміж за Дежо Єндрика, а Етелка, як ми вже зазначали, знайшла сімейне щастя з працівником батькового підприємства Золтаном Деметером.
У квітні 1929 року 60-річний Бейла Чер поїхав у справах до Кошице і там раптово помер. Його тіло привезли до Ужгорода і з великими почестями 19 квітня 1929 року поховали. Газети писали, що майже все місто зібралося біля будинку поважного підприємця і багаторічного члена міської ради на вулиці Капушанській, аби провести його в останню путь. Після несподіваної смерті батька, майстернею і ливарнею протягом року керував Вінце Чер. Та у 1930-му він передав підприємство Золтану Деметеру, сам же, ймовірно, поїхав з міста, оскільки подальших відомостей про нього знайти не вдалося.
Золтан Деметер, ставши у 1930-му власником підприємства, ще довго у рекламі нагадував про те, що раніше ним керував Бейла Чер. Можливо, для того, аби заявити про себе, розрекламувати своє ім’я, Золтан і почав штампувати його на відлитих виробах. Коли на самому початку 1930-х в Ужгороді стартували масштабні роботи з прокладання централізованого водогону та каналізації, Золтан Деметер виграв конкурс і виготовив для міських вулиць десятки чавунних кришок для оглядових та каналізаційних колекторів, решіток водостоків тощо. Чи можна придумати кращу рекламу для свого імені і підприємства, ніж відлити його на кришках, які точно стоятимуть в місті не одне десятиліття?
Скільки тоді було встановлено таких кришок на вулицях Ужгорода – дізнатися точно не вдалося. Сьогодні ж їх залишилося близько десяти, причому фахівці «Водоканалу» кажуть, що вони є настільки міцними і добротними, що точно прослужать ще сотню років. І дійсно: ливарні, де виготовили ці кришки, вже давно немає, а ім’я та прізвище Золтана Деметера все ще чітко видно на його відполірованих тисячами ніг кришках люків.
Після Другої світової війни ливарню на Капушанській очікувала така ж доля, як і на інші міські підприємства – націоналізація. У 1945-му ливарня стала заводом «Труд», технічним керівником якого залишили колишнього господаря Золтана Деметера. Просторий будинок, зведений його тестем, розділили на чотири квартири, одну з яких залишили Деметерам: Золтану, його дружині Етелці та їхнім донькам Котолін і Жужанні (дівчат усі називали Котука та Чопіке). В інших квартирах поселили працівників заводу «Труд».
Однак підприємство працювало недовго – у квітні 1948 року його ліквідували і передали заводу «Перемога», як цех № 3. Тоді ж начальником цеху призначили товариша Сухова, а колишнього технічного керівника Золтана Деметера перевели, за його бажанням, на відрядну роботу монтажником 8 розряду. В архіві заводу «Турбогаз» досі зберігаються деякі відомості про ліквідацію заводу «Труд», зокрема в одному розпорядженні йшлося: «Норми литва, які діяли до цього часу, відмінити, як неправильні та технічно необґрунтовані». Тоді у цеху № 3 почали виготовляти дверні та віконні петлі, чавунні каструлі та ножиці для стрижки овець.
Золтан Деметер важко переносив ситуацію, однак Ужгород покидати не хотів, хоча на той час його старша донька Котолін вже проживала із сім’єю в Будапешті. Молодша донька Чопіке довго вмовляла батьків переїхати, та врешті, у 1955-му, покинула місто сама, теж перебравшись до Будапешта.
Золтан Деметер здався лише після смерті своєї дружини Етелки у 1972 році. Поховавши її в Ужгороді, він таки переїхав жити до доньки Жужанни (Чопіке). Він помер у Будапешті 1982 року.
А що ж було із цехом № 3 та будинком Деметерів? Цех закрили приблизно у кінці 1970-х, колишні ж працівники заводів «Труд» та «Перемога» проживали у будинку на вулиці Перемоги, 40 аж до початку 2000-х. Деякий час старий будинок пустував, подвір’я заростало бур’яном. А тоді його знесли, звівши на його території нову будівлю.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
