Втрачений Ужгород Закарпатські новини

Втрачений Ужгород: літній ресторан у парку Сечені (Фото)

Ви знаєте, як відпочивали колись влітку мешканці Ужгорода? У першій половині ХХ століття майже кожними літніми вихідними вони бували на святах, які проходили у тоді ще єдиному парку міста – Сечені-парку. Його називали у ті роки по-різному: використовували давню угорську назву «Водошкерт» (так колись іменували огороджені мисливські угіддя), «Звіриний сад», звали парком Сечені, садом Сечені, просто міським парком. Різноманітні культурні та спортивні товариства міста, освітні заклади і політичні партії часто влаштовували там пікніки зі співами, танцями, конкурсами та пригощаннями. А завершувалися ці вечори, як правило, у ресторані, який працював на території парку. Про нього ми нині і розкажемо.

Уявіть собі нинішній Підзамковий парк без сучасної навколишньої забудови, без басейну, без жвавої дороги… Тихий закуток міста, не дуже впорядкований колишній звіринець Другетів і графа Берчені, куди володарі замку спускалися на полювання (можливо, там утримували тварин і для споглядання). З кожним роком територія звіринця зменшувалася, цивілізація затискала його з усіх боків то лісопильнею, то залізницею, ще пізніше стадіоном та електростанцією. Тривалий час цей ліс узагалі не був власністю міста, належав казні, яка передала територію у підпорядкування Дирекції державних лісів. Лісівники за парком особливо не доглядали, переважно цим займалися активні унґварці (одним із них був аптекар і художник Шандор Лам, котрий не раз фінансував і сам долучався до облагородження парку).

У 1860-му колишній ліс-звіринець назвали парком Сечені – на честь політичного і громадського діяча Іштвана Сечені, котрий помер того року. Відомо, що у той час у парку росли два величезних старих платана, була ділянка зі фруктовими деревами та алея з липами біля входу. Вдихнути у неохайний парк життя хотіла місцева стрілецька асоціація. У 1878-му її члени закликали долучатися до свого товариства, а частину членських внесків планували передавати на догляд парку, який мав стати місцем відпочинку для них та їхніх дітей. Вже у той час у парку працював ресторан, який орендували Грюнфельд і Герц. Як він виглядав, ми не знаємо, але в газетах писали, що там пригощали смачною їжею та напоями.

5 грудня 1900 року міські депутати нарешті проголосували за те, аби викупити територію парку. Угода ця була містові відверто невигідною, бо довелося мінятися – віддати казні у кілька разів більшу землю урочища Боршолаз (десь біля гори Тарши). Однак міська управа на такі умови пристала, аби мати нарешті у своїй власності парк і навести у ньому лад. У 1901 році газети описували парк Сечені, як місце, не придатне для відпочинку містян. Вандали розбили лавиці біля ресторану, сам ресторан стояв пусткою, з пошкодженими стінами і дахом. Зима 1900-1901 років була суворою, тож містяни повирубували у парку чимало дерев. Якщо ви думаєте, що з тих часів щось помінялося, зверніть увагу на те, як писали газети: «Поруч, наче, живуть інтелігенті люди, а все побито, розбито, вирубано. Хто ж усе це накоїв?». До початку сезону (тобто до 1 травня) місто хотіло навести у парку лад, обладнати дитячий майданчик та здати ресторанчик в оренду, аби заробляти на ньому. Орендарем того року став Пийтер Демчак, котрий у рекламі пропонував відвідувачам скуштувати його смачні страви та місцеві вина. Він устиг відпрацювати у старій будівлі весь сезон, а 16 жовтня 1901 року з невідомих причин павільйон ресторану згорів ущент. Може, знову вандали?

У 1902 році біля згарища звели тимчасову, ймовірно, дерев’яну споруду. На тогорічний літній сезон її взяв в оренду Пал Сабо, котрий у газетній рекламі запрошував до парку відпочити, скуштувати унґварські, середнянські, чертезькі та токайські вина, холодні та гарячі страви, буйволяче масло, салямі, ементальський сир тощо. Зазвичай удень у парку було тихо, лише молоді люди іноді ганяли доріжками на велосипедах чи якась пані повільно проїздила верхи на коні (хоча і те, і інше було заборонено, про це нагадували відвідувачам знаки на вході до парку). А от увечері прогулятися у прохолоді біля річки сходилося більше людей. Вони спускалися зазвичай страшенно невпорядкованою і завжди брудною вулицею Пінцешор (нині – Ольбрахта), повз тамтешні винні підвали (заглядаючи і туди), а діставшись парку, сідали на терасі ресторану, слухали виступ циганського ансамблю, танцювали, випивали, їли морозиво, сміялися – як це зазвичай буває гарними літніми вечорами на терасах закладів. Там була проста і невимушена атмосфера, та разом із тим до цього ресторанчика не було соромно прийти навіть поважним панам зі своїми сім’ями. Містяни мріяли, аби на місці тимчасового павільйону звели якнайшвидше красивий ресторан і провели до нього електрику – аби можна було проводити на терасі освітлені вечірки і зручно було вийти з парку, не боячись упасти у темряві.

У наступні роки все було так само. Магістрат оголошував конкурс на оренду ресторану у березні-квітні, з перших чисел травня заклад починав роботу. Вдень орендар ресторану марно виглядав своїх клієнтів, бо у парк приходили хіба бонни (незаміжні літні жінки, які доглядали за дітьми своїх родичів або супроводжували на заходи незаміжніх дівчат) з малими дітьми. Зате ввечері та на вихідних парк наповнювався гостями, особливо коли там проводили якесь свято. 

У першій половині ХХ століття такі виїзні свята різних товариств були надзвичайно популярними. Наприклад, пожежники любили влаштовувати масові гуляння, напинали поміж деревами шатра, облаштовували в них буфети, атракціони, проводили конкурси краси для дітей, стрибали у мішках. Влаштовувала у травні так звані «маялиші» і гімназія – тоді вчителі, діти та їхні батьки збиралися у парку разом, продавали смаколики, проводили танці під деревами, спілкувалися, а  ввечері переходили до павільйону ресторану, де танці продовжувалися аж до ночі. Мабуть, це були дуже атмосферні і по-сімейному теплі свята, де всі усіх знали. Нині містові таких дуже не вистачає.

До речі, у 1904 році у парку Сечені звели новий красивий дерев’яний ресторан із великою терасою, освітленням, буфетом із морозивом. Орендар Лойош Нодь організував урочисте відкриття закладу 5 липня. Гостей було дуже багато, спершу для них грав військовий оркестр, а з 21-ї години почалися танці у великій залі, там молодь до 2-ї години ночі розважав циганський оркестр.

Де саме розташовувався цей ресторан – не знаємо. Мабуть, мав він стояти подалі від річки, аби не постраждати від повені. Але й одразу біля входу знаходитися не міг, бо у газетах тих часів траплялися замітки про те, що у парк, попри заборону, заїжджають фіакри, аби забрати вночі з ресторану нетверезих гостей. Цікаво, що вмістити ресторан міг величезну кількість гостей. Так, у 1913-му, під час святкування 300-ліття гімназії, у дерев’яному павільйоні вмістилися одночасно більш ніж 300 осіб.  

У чехословацькі роки парк (тоді його називали просто міським) привели до ладу: там заклали японський сад, викопали ставок, розчистили доріжки, поставили нові лавиці, звели криту сцену музичного павільйону. У літні місяці свята там влаштовували майже кожної неділі, але правила трохи змінилися. Раніше товариства брали в оренду у міста парк, не дозволяючи людям просто прогулятися (аби зайти на територію, потрібно було заплатити за вхід). Містяни скаржилися на такі утиски, отож для свят почали виділяти лише частину парку, аби люди могли прогулятися його вільною територією.

Оголошення про свято в парку, 1937 рік

У 1927 році, коли орендарем ресторану був Ференц Таборський, це вже був геть інший заклад: вдень орієнтований на бонн із дітьми (з кондитерською, морозивом та цукерками), а ввечері – на гультяйську публіку з гарячою їжею, вином та пивом. Кожен орендар у ті роки намагався привабити публіку різними способами: один відкрив боулінг, інший замість традиційних ромських ансамблів залучив модний джаз-бенд «The Ferry». У 1934 році орендарем і взагалі був Підгорянський пивзавод, тож «фішкою» закладу став великій вибір пива.

Останню згадку про цей літній ресторан вдалося знайти у місцевій газеті за 1943 рік. Тоді репортер писав, що павільйон у парку треба знести, бо він є непридатним для експлуатації. А от коли насправді демонтували цю будівлю – невідомо. Можливо, наші читачі знають і можуть нам допомогти доповнити цю історію?

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

79 − = 78