Ох, як же важко іноді буває адаптувати і перекласти старі назви вулиць Ужгорода до сучасних реалій і для сучасних читачів. От була, наприклад, у місті стара казенна пивоварня, він якої утворилася назва вулиці. Угорською це звучало так: «Sörház utca» – тобто вулиця Пивний дім. Та ми візьмемо за основу назву, яку використав у своїй книжці «Минуле Ужгорода» (1937) дослідник історії міста Петро Сова, а він називав цю вулицю Пивоварною. Тож із назвою розібралися, а тепер перейдемо до найцікавішого: що це за вулиця така і де вона взагалі знаходилася.
Наперед скажемо, що йдеться про нинішні частинку Жупанатської площі, Поштової площі, вул. Довженка та вул. Ракоці до перетину з вулицею Крилова. Колись ці частинки складали одну вулицю, першою відомою назвою якої була Млинська, що також походила від об’єкту, розташованого там. Млин на каналі Малий Уж був важливим промисловим підприємством, він стояв на самісінькому початку маленької вулички, вражаючи своїми розмірами. Його величну будівлю досі пам’ятають багато ужгородців, шкодуючи про те, що її знесли на рубежі 1990-2000-х років. Хоча цікаво, що знести млин, судячи з повідомлень у пресі, місцеві мешканці просили ще задовго до того – починаючи з початку ХХ століття, бо вважали будівлю потворною і непідходящою для центральної частини міста.
Та будівля млина потрапила в «немилість» ще в ХІХ столітті, оскільки саме тоді вулицю Млинську перейменували на вулицю Пивний дім або Пивоварну. Чому так сталося – незрозуміло, однак маємо припущення, що після зведення будівлі жупанату в 1809 році сформувалася Жупанатська площа, до якої «зарахували» й споруду млина. Таким чином колишній вуличці Млинській знадобилася нова назва, яку обрали з огляду на важливість інших споруд. А найважливішою після млина там була якраз старовинна пивоварня.
Будівля пивоварні вже зображена на карті 1763 року, тобто має ще глибшу історію. У той час на всій вулиці (на жаль, на карті не вказана її тодішня назва) будівлі можна було порахувати на пальцях двох рук.
Фрагмент карти міста 1763 року. Під № 30 на ній зображений млин, під № 31 – пивоварня, під № 32 – невідома будівля, можливо, житло ішпана
На жаль, історія цієї пивоварні донині належним чином не вивчена й не описана. Ми не знаємо, коли її звели, яке пиво там варили і в яких кількостях, де те пиво можна було скуштувати. Місцева газета «Ung» у 1882 році зберегла для нас офіційне повідомлення про те, що будівля державної пивоварні здається в оренду разом із житловими приміщеннями та корчмою при ній. Перевага надавалася тому орендарю, котрий хотів би продовжити пивоваріння. А вже у 1889 році історія Пивного дому завершилася – як писав у книжці «Минуле Ужгорода» Петро Сова, підприємство викупив поміщик Ісідор Гутман, котрий перебудував споруду пивоварні, перетворивши її на готель. Перебудова мусила бути суттєвою, адже готель мав розкішну танцювальну залу, просторі номери та інші необхідні для його діяльності приміщення. Назвали готель «Паннонією», але працював він недовго, вже у 1900-му в його стінах відкрили школу кераміки, а на початку 1920-х – деревообробну школу (більше про ці заклади можна почитати у статті за 2017 рік).
Готель «Паннонія» і брудна проїжджа частина вулиці перед ним
Але повернімося до давніших часів формування Пивоварної вулиці і згадаймо, що ще на ній було. Важко встановити точну локацію, але десь між млином і пивоварнею діяла також невелика винокурня (спиртзавод). У 1928 році це підприємство знищила пожежа. За повідомленнями тодішньої преси, та частина будівлі, де був спиртзавод, згоріла повністю, а в іншій частині, де працював млин, згоріло і пошкодилося обладнання (тож, можливо, спиртзавод був прибудований до млина). На щастя, вдалося відвести вогонь від тієї частини будівлі, де були склади спирту, бо 14 гектолітрів, які там зберігалися, могли вибухнути і завдати великої шкоди місту. Працівники підприємства і пожежники вже були напоготові, щоб вилити у землю запаси спирту, однак вогонь загасили до того.
Ще одна старовинна будівля мусила стояти десь далі вулицею. Це був будинок ішпана (жупана), тобто керівника жупи або комітату Унґ. Як виглядав цей будинок, невідомо. У 1887-му місто викупило споруду у казни й одразу запропонувало її для розміщення королівського лісового управління. На жаль, у подальшому сліди будівлі губляться, нам не вдалося зрозуміти, що з нею сталося і про яку саме будівлю йшлося.
Петро Сова в книжці «Минуле Ужгорода» згадував також, що на місці будівлі поліційного управління (нинішньої будівлі управління СБУ на вул. Довженка) стояла колись давно скотобійня. Однак найвідомішою нині і, головне, єдиною збереженою до наших днів на цій вулиці є велична споруда Совиного гнізда, що була зведена у 1781 році. Нині вона є пам’яткою архітектури національного значення і заслуговує на те, аби розказати про неї докладно в окремій статті. Тому зараз ми лише скажемо, що за Совиним гніздом здавна вулиця завершувалася тупиком – і лише у ХІХ столітті її зробили проїзною, з’єднавши шляхом із вулицею Собранецькою.
Що ще ми знаємо про вулицю Пивоварну зразка ХІХ століття? Що вона була завдовжки 405 м і завширшки 6 метрів. А ще її називали тоді однією з найбрудніших вулиць міста. У 1889 році проїжджу частину цієї завжди брудної вулички виклали пласкими камінцями – цю подію місцева преса назвала порятунком від постійного знущання над тваринами (слід, мабуть, це розуміти так, що коням та іншій живності дуже важко було пересуватися вулицею). Однак мощення призвело до того, що проїжджу частину підняли на 40 см вище тротуарів, тож вода і бруд стікали просто під ноги пішоходів, утворюючи непрохідні басейни.
Цікаво, що в ті часи не подобалася мешканцям міста і кам’яна підпірна стіна, що й нині височить над тротуаром від парку-альпінарію до Совиного гнізда. У 1909 році в репортажі Олойоша Поша зі школи кераміки (пам’ятаємо, що школа кераміки працювала в колишньому готелі «Паннонія», на місці якого нині стоїть радянська прибудова пошти) газета «Ung» зазначала, що навпроти будівлі школи є непоказна кам’яна стіна, яка справляє неприємне враження на тих, хто сюди потрапляє. Дирекція школи мала плани на те, аби силами учнів прикрасити глуху стіну, перетворивши її на витвір мистецтва. На жаль, тоді докладно не пояснили, що хотіли зробити зі стіною учні школи кераміки, можливо, мали намір прикрасити її керамічними вставками чи якимось декором. Незрозуміло також, чому стіна справляла на мешканців міста таке негативне враження, адже нині вона є родзинкою цієї частини міста, особливо коли восени з неї живописно звисає бордового забарвлення дівочий виноград.
До речі, саме школа кераміки дала вулиці наступну назву, адже Пивоварна (через відсутність Пивного дому) вже втратила актуальність. У 1921 році вулицю перейменували на честь скульптора Еде Самовольського, котрий був учнем школи кераміки. Самовольський був родом не з Унґвара, але саме тут навчався і отримав шлях до подальших вершин. Варто знати, що цей талановитий скульптор створив скульптуру Ґабора Дойко для першого в історії міста пам’ятника (погруддя й нині можна побачити перед будівлею хімічного факультету УжНУ). У так званий «чехословацький» період жителі, мабуть, не дуже розуміючи значення нової назви, часто називали вулицю Самовольською (Самовольська), що відображено навіть на тогочасній друкованій рекламі.
Скульптор Еде Самовольський
На початку 1920-х вулицю Самовольського почали розбудовувати, від неї у бік Малого Ґалаґова заклали нову вулицю (нині – вул. Довженка), яку тоді назвали іменем діючого віцепрезидента Антоніна Розсипала – за його заслуги у лобіюванні питання розбудови Ґалаґова. Відтоді колись маленька і тиха вуличка перетворилася на жваву проїзну, яка з кожним роком ставала все більш завантаженою транспортом. До речі, коли почали формувати частину перед нинішньою будівлею обласного управління СБУ, на роботах з прокладання каналізації на глибині приблизно трьох метрів один із робітників наштовхнувся на людський череп. На місце одразу викликали головного міського лікаря др. Пелеха, котрий повідомив переляканим присутнім, що скелету – щонайменше 100 років. Кістки зібрали й передали до міської лікарні на перепоховання.
Цікаво, що нині ця частина міста могла би виглядати зовсім інакше, якби втілилися в життя плани перебудови жупанату. Вперше про розширення цієї споруди і добудову до неї нового корпусу головним фасадом до Пивоварної вулиці заговорили у 1912 році. А у 1937-му плани були ще грандіознішими, вони передбачали знесення старого приміщення складів (тобто Совиного гнізда), аби розчистити місце для величезних сходів, що вели би до входу нової споруди збільшеного жупанату. На щастя, проєкт цей не був втілений у життя – не все в Ужгороді робилося в ті часи швидко.
Так, роками тягнулося вирішення іншого питання – забезпечення проходу з вулиці Самовольського до будівлі нової пошти. На початку 1930-х до нової пошти можна було потрапити лише з боку набережної, адже вулиця Самовольського мала щільну приватну забудову переважно зі стареньких обшарпаних ремісничих будиночків. Жителі міста тривалий час просили владу задля зручності обладнати прохід, однак вирішення проблеми затягувалося й лише згодом вдалося зробити таку пішохідну доріжку через подвір’я деревообробної школи (колишнього готелю «Паннонія»).
Так виглядала ділянка нинішньої Поштової площі у 1930-х. Праворуч ми бачимо стіну пошти, попереду – задню стіну готелю «Паннонія», ліворуч – невідому господарську споруду. Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького
Також у 1930-х зміни прийшли до кінцевої частини вулиці Самовольського, де від часу відкриття нової вулиці Розсипала утворився трикутник, на який так і просився невеличкий парк. На жаль, у місцевій пресі того часу не вдалося знайти інформації про закладання скверу між Совиним гніздом і новозведеною будівлею поліційного управління (нині – будівля обласного управління СБУ) – можливо, в той час у Ґалаґові так активно все змінювалося, що якомусь невеличкому скверу не приділили достатньої уваги. Та, на щастя, невідомий фотограф залишив для історії фотографії, що ілюстрували хід цих робіт. Нині ці світлини зберігаються у фондах Обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького, тож із дозволу музею ми можемо показати моменти зародження скверу, в якому й досі люблять відпочивати ужгородці й гості міста.
Звісно, після того вигляд вулички Самовольського змінювався ще не раз, але було то вже після Другої світової війни. Тоді був знесений готель «Паннонія», відкрита площа Поштова, на якій згодом постала будівля Ужгородської міської ради, ще пізніше знесли млин. Нині тут вже майже ніщо не нагадує про ту маленьку промислову вуличку з млином, винокурнею, пивоварнею і державними складами.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
На першому фото – фрагмент карти міста 1863 року
