Ужгородські старожили та всі, хто цікавиться історією Ужгорода, неодмінно чули про багаторічного головного лікаря міста Юліана Пелеха. Цей поважний чоловік працював на своїй посаді цілих 19 років – фактично протягом усього часу, як Ужгород був чехословацьким. Лікарем був і його син Олександр, лікарем є і онучка Лідія, яких у місті добре знали вже в радянські часи і в роки незалежності. Як же потрапила ця родина до міста, та яким було її життя тут – читайте далі.
Юліан (в деяких документах зустрічається також написання Юльян, Ульян, Юлій) Пелех не був корінним ужгородцем. Він народився на території сучасної Польщі, у тодішньому галицькому селі Бонарівка, 1888 року. Його батько Євстахій був греко-католицьким священиком у Бонарівці, а мама Олена – донькою греко-католицького пароха Іоана Гумецького.
Першим вчителем Юліана був його батько, причому одразу з такої домашньої школи хлопець у 1898 році вступив до гімназії у Львові, через два роки чомусь перейшов до гімназії в Ярославі, а в 1907-му закінчував навчання вже у гімназії Перемишля. Того ж року Юліан вступив на медичний факультет Львівського університету. Через 4 роки, здавши перший іспит на ступінь доктора, почав працювати медиком у Цісарському і королівському галицькому 15-му піхотному полку у Львові. Другий іспит мав скласти у 1914-му, та почалася Перша світова війна, на яку Юліан добровільно пішов медиком до того ж 15-го полку, який дислокувався у Тернополі. Разом із полком відступав під натиском російської армії аж до Ґорліце – польського міста, відомого тим, що саме там пізніше відбувся прорив, під час якого австро-угорські війська, підкріплені німецькими солдатами, змогли відтіснити російську армію.
У кінці 1914 року молодого лікаря Юліана Пелеха відпустили з фронту довчитися. Він поїхав до австрійського Ґрацу, склав у тамтешньому університеті частину іспитів, але назад на фронт не повернувся – захворів на черевний тиф. Поки лікувався, зумів підготуватися і до третього іспиту, необхідного для отримання звання доктора медицини. Тож у 1915-му Юліан повернуся на фронт у Карпатах вже з науковим ступенем. Др. Юліан Пелех рятував хворих і поранених під час запеклих боїв солдатів до 1916 року, потім ніс лікарську службу у військовому шпиталі Львова, а навесні 1918 року був переведений на італійський фронт, до знаменитої річки Піава (П’яве), де під час великої битви австро-угорські війська втрапили у засідку і понесли значні втрати. Тоді в полон італійців потрапив і Юліан Пелех, який пробув рік у концентраційному таборі. Згодом його відпустили і відправили з іншим медичним персоналом до Відня.
Коли війна завершилася, перед Юліаном постало питання, куди їхати далі. Молодий лікар вирішив осісти у тоді вже чехословацькій Підкарпатській Русі, куди дуже кликали фахівців-слов’ян. Юліан приїхав до Ужгорода 4 квітня 1919 року – і залишився тут (з короткою перервою) до кінця своїх днів. Місто молодому лікарю сподобалося, тож він одразу почав піклуватися про отримання чехословацького громадянства. Першим місцем роботи для нього став ужгородський вокзал, де він мав кабінет і приймав на огляд тих військовослужбовців, котрі поверталися до міста з полону в Росії.
Мабуть, зарекомендував себе дуже добре, бо вже через місяць, 5 травня 1919 року, жупанський уряд іменував його на посаду головного лікаря міста Ужгорода. Пізніше, у вересні 1922 року, міський вибір (тобто депутати) також проголосували за те, аби саме Юліана Пелеха погодити на цю посаду. Так і працював він головним міським лікарем у штаті муніципалітету аж до кінця 1938 року.
Що ж входило до обов’язків тодішнього головного лікаря міста? Якщо сказати просто, то він мусив тримати на контролі усе, що так чи інакше стосувалося здоров’я містян. Головний лікар автоматично входив до складу міської ради, мав право голосу під час засідань. Він перевіряв підприємства на дотримання правил безпеки робітників, розбирався, якщо люди скаржилися, наприклад, на сморід або шум від роботи якогось підприємства, якість продуктів на ринках та в магазинах, контролював роботу м’ясокомбінату, поливання і прибирання вулиць та багато-багато іншого. Так, коли у 1928 році під час зведення будинку Вайнбергера на Рашиновій вулиці (тепер – частина Корзо від початку і до «хреста») у землі знайшли скелет, саме Юліан Пелех мусив лізти у яму і оглядати кістки. Як писала газета «Prágai Magyar Hírlap», головний лікар міста після дослідження повідомив, що знайденому скелетові – більше ста років, тож нема підстав звертатися до поліції.
Але займався Юліан Пелех і громадською роботою, зокрема, як значиться в науковій роботі Галини Шикітки «Освітньо-просвітницька діяльність крайових педагогічних товариств Закарпаття (1919-1944)», восени 1919 року саме з його ініціативи був створений «Комитет школьной помощи» (КШП) – благодійна організація русофільської орієнтації, пізніше реорганізована у відому громадську організацію «Школьная помощь», яка допомагала бідним учням та утримувала кілька інтернатів.
Щодо особистого життя Юліана Пелеха, то одружився він ще в роки Першої світової війни, коли служив у військовому шпиталі Львова. Обраницею молодого лікаря тоді стала Стефанія Билинкевич – донька ксьондза Антала (Айтала) Билинкевича, котрий досі відомий як перший священик красивого храму, зведеного на початку XX століття на місці старовинної дерев’яної церкви в селі Знесіння біля Львова (нині – частина Львова).
У 1918 році, коли Юліан уже був на італійському фронті, Стефанія народила сина Олександра. З ним вона й переїхала до Ужгорода, коли тут вирішив залишитися після війни її чоловік Юліан. У 1923 році в Ужгороді народилася друга дитина Пелехів – донька Лідія.
У ті роки сім’я орендувала помешкання в різних частинах міста, але найдовше проживала на площі Фенцика, 5 (у будинку, який знесли задля побудови «палацу Баті») та на вулиці Собранецькій, 1. У 1934-му Стефанія та Юліан купили у «Подкарпатського банку» дві парцели землі у Великому Ґалаґові, на тоді ще зовсім умовній Подкарпатській вулиці, причому у договорі зобов’язувалися побудувати там дім у найближчі 6 років. Так довго з будівництвом сім’я не тягнула: менш ніж за рік будинок за проектом рідного брата Юліана, львівського архітектора Льва Пелеха, був готовий. Так, він не мав якогось дуже оригінального вигляду, зате був просторим та зручним: спереду – окремий вхід до почекальні та медичного кабінету, де Юліан приймав хворих, далі на першому поверсі – 4 кімнати, кухня, 2 вітальні, ванна, умивальня, тераса, дві комірчини; в мансарді – одна кімната з балконом, в підвалі – пральня. Все тут було розраховане на те, що до Пелехів приїжджатимуть члени їхніх великих родин, яких завжди можна буде розмістити. Часто в домі на нинішній вулиці Закарпатській, 9 бували і місцеві родичі та близькі друзі сім’ї – родини Гошовських і Стасєвих.
У кінці 1938 року політична ситуація змусила Юліана Пелеха покинути Ужгород і виїхати до Хуста. У родинному архіві досі зберігається документ за 4 квітня 1939 року, де написано, що Угорське королівське військове командування в Хусті наказує др.Юліану Пелеху протягом 3 днів від отримання наказу залишити територію Угорського королівства. «Речі, які є вашою власністю, можете взяти з собою. Чеські гроші та грошові папери, прикраси можете взяти в необмеженій кількості, а угорські гроші – лише по 50 пенге на людину», – йдеться в документі. Тож лікар із речами, які встиг забрати, разом із Стефанією та донькою Лідією, а також іншими чиновниками та їхніми сім’ями евакуаційним транспортом виїхав до Праги. Сина Олександра з батьками не було: після навчання у гімназії міста Моравська Тшебова він став студентом медичного факультету Карлового університету. Після німецької окупації Чехословаччини у 1939-му мусив швидко опанувати німецьку мову, на якій почали проводити навчання, і таким чином зміг закінчити університет.
У Празі Юліан Пелех листувався з різними установами, просив дати йому державну службу або дозвіл відкрити приватну лікарську практику. З документів видно, що сім’я планувала залишитися у Празі надовго, навіть клопотала про прописку. Але після Другої світової війни вони все ж повернутися до Ужгорода. Першим сюди приїхав Олександр, якого призначили на роботу в Перечинську районну лікарню. У листі до батьків у 1946 році він писав, що не може приїхати у Прагу, бо йому не дають дозволу на виїзд. Що не має квартири, проживає просто у лікарні в Перечині, але щосуботи приїздить до Ужгорода оглядати знайомих хворих. У цьому ж листі скаржився на те, що його болять зуби, тому просив батька (який також добре знався на стоматології), якщо той приїде до Ужгорода, взяти якнайбільше відповідних лікарських препаратів.
Що ж родинного будинку Пелехів, то в період війни за ним доглядала сім’я їхньої колишньої хатньої робітниці. Коли Юліан із дружиною у 1946 році повернувся (донька Лідія з чоловіком і донькою Ніною після війни вирішила переїхати до США), ця сім’я будинок звільнила. У 1966-му з Перечина повернувся і Олександр Пелех, котрий потім багато років був головним лікарем ужгородської міської поліклініки. До слова, повернувся у батьківський дім Олександр вже зі своєю сім’єю. Одружився він у 1956-му, знайшовши свою половинку – молоду лікарку Галину Навроцьку (доньку адвоката Навроцького з Делятина й онучку професора Савицького з Тернополя) – у Львові.
У Перечині та Ужгороді досі є багато людей, котрі добре пам’ятають обох лікарів Пелехів із радянських часів. Життя Юліана закінчилося у 1969 році, його дружина Стефанія померла у 1970-му, а у 1987-му, після другого інсульту, не стало й Олександра. Могила цієї відомої лікарської родини знаходиться на Кальварії, а пам’ять – у альбомах, листах і речах, які досі бережуть нащадки.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
