Втрачений Ужгород Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: історія родини Стасєвих (Фото)

З багатьох історій «Втраченого Ужгорода» ви вже, мабуть, знаєте, що в місті початку ХХ століття заможні родини часто вкладали гроші в нерухомість, зводячи просторі будинки з кількох квартир. Поки діти були малими, вільні квартири здавали в оренду, в майбутньому ж очікувалося, що кожен із дорослих дітей матиме помешкання біля батьків, всі будуть жити разом, допомагаючи одне одному. В Ужгороді такі будинки часто називали за іменем господаря, як той, про який ми розкажемо сьогодні – його теж усі в місті знали за прізвищем власника – адвоката Михайла Стасєва. І хоч у 1950-х половина цього будинку була націоналізована, інша половина досі залишається родинним гніздом нащадків Стасєвих.

Фото з альбому «Ужгород», 1997 (автори – М.Басараб, В. Ньорба)

Історія цього будинку почалася ще у 1877-му, коли на березі річки Унг збудували просторий житловий дім у формі букви «Г». Його першим власником був Йожеф Небензал (Nebenzahl József), у котрого 1879 року будинок викупила поважна сім’я Негребецьких. Нащадки Негребецьких, виїхавши до Будапешта, у червні 1928 року продали будинок молодому адвокату Михайлу Стасєву та його дружині Феодорі.    

Стасєви приїхали до Ужгорода у 1919 році, щойно він став чехословацьким. Були вони родом з Галичини, звідки фактично втекли, бо в часи Першої світової війни зазнали переслідувань через свої русофільські симпатії. Михайло Стасєв народився у 1883 році у селі Горожанна Велика (нині – Велика Горожанна у Львівській області). Навчався у 1905-1912 роках на юридичному факультеті Львівського університету, де отримав звання доктора юридичних наук. Там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною Феодорою Гумецькою, котра навчалася на філософському факультеті.

Юна Феодора Гумецька (сидить)

Феодора (її ім’я писалося «Ѳеодора» з використанням старослов’янської букви «фіта», тож іноді її записували Феодорою чи Федорою, а іноді – Теодорою) була донькою священика Юліана Гумецького. Її батько був настоятелем церкви у селі Вербіж Львівського повіту (нині – розділені села Нижній Вербіж і Верхній Вербіж Коломийського району Івано-Франківської області), мати – Феодора (Контурович Сас) Матковська – теж походила зі священицької родини, була донькою архидиякона капітули у Перемишлі Павла Контурович Сас Матковського.

У священика Юліана Гумецького та його дружини Феодори було п’ятеро дітей, другою ж 2 вересня 1889 році народилася дівчинка, яку на честь матері також назвали Феодорою. Сталося це у селі Далява Дрогобицького повіту, де тоді якраз служив о. Юліан. Був він, вочевидь, священиком прогресивним, якщо дозволив своїй доньці навчатися у гімназії в Перемишлі, а потім і у Львівському університеті (до слова, жінок на навчання там почали приймати лише незадовго до того – у 1897 році). Однак і Феодора була не з боязких дівчат, завжди мала рішучий і сильний характер, який проявився на повну в часи Першої світової війни.

Весілля Михайла і Феодори у Вербіжі, 1912 рік

На той час Феодора вже була дружиною молодого адвоката Михайла Стасєва, з яким одружилася у Вербіжі 1912 року. Через рік у Косові у подружжя народився син Сергій. Коли почалася Перша світова, Михайла Стасєва забрали до австро-угорського війська й одразу ж направили на італійський фронт, де він командував артилерійською бригадою. У той же час батьків Феодори, як і багатьох інших галицьких інтелігентів-русофілів, силоміць забрали до Талергофа – одного з перших концентраційних таборів Європи в XX столітті, що був закладений австро-угорською владою в районі австрійського міста Грац. Феодора на той час була вагітна другою дитиною. Народивши у 1915 році доньку Ніну, вона побоялася залишатися у Галичині, і після відступу російської армії поїхала у Бердянськ, де працювала вихователем в інтернаті для біженців. Згодом вона переїхала до Ростов-на-Дону, звідки у 1918-му таки повернулася до рідного Вербіжа.

Михайло (на фото позначений хрестиком) на італійському фронті

Щойно туди повернувся після війни і Михайло Стасєв, подружжя організувало переїзд до Ужгорода. Їхали з двійком малих дітей на руках, не знаючи що їх чекає далі. Молода Чехословацька Республіка здалася возз’єднаній сім’ї Стасєвих дуже хорошою територією, аби почати життя фактично з нуля. Невідомо, хто порадив їм приїхати до Ужгорода (можливо, це був їхній друг і родич, лікар Юліан Пелех), але вже у 1919-му Стасєви оселилися тут. Михайло одразу відкрив адвокатську канцелярію, а Феодора того ж року стала викладачкою Ужгородської державної реальної гімназії. Проживала сім’я спершу в будинку на вулиці Берчені, потім орендувала помешкання на Підгірній, 24.

То були роки, коли Стасєви нарешті могли реалізувати себе. Михайло був одним із найуспішніших адвокатів міста, у газетах тих часів його нерідко згадували, як захисника на судових засіданнях обвинувачених у різних правопорушеннях. Він також був головою товариства «Русская касса», секретарем «Русского казино», працював в управі «Подкарпатського банку». А Феодора 10 років викладала в гімназії латину, в позаробочий час приділяючи багато уваги інтернату товариства «Школьная помощь», в якому проживали здібні школярі з бідних сімей, також була заступницею голови  «Общества русскихъ женщинъ» та учасницею музично-драматичного товариства «Боян». Крім цього, обоє Стасєви були активними членами Товариства ім. Духновича.

Колектив гімназії, першою з правого боку сидить  Феодора Стасєва, 1920-ті роки

У 1923 році Феодора Стасєва народила третю дитину – дівчинку, яку, продовжуючи родинну традицію, теж назвали Феодорою (аби не плутатися поміж трьох Феодор, усі ласкаво називали її «Дюдя»). Навіть народження третьої дитини не змусило викладачку гімназії покинути свою улюблену роботу. Гімназисти, до слова, її дуже любили, завжди дивуючись тому, як ця маленька і тендітна жінка вміє підтримувати дисципліну й увагу учнів. Феодора Юліанівна була справді строгим, але справедливим педагогом. Викладацька робота їй дуже подобалася, але у 1931 році вона вирішила покинути гімназію.

Перед тим, у 1928-му, подружжя нарешті здійснило своє давнє бажання – придбало власний дім на площі Фенцика,11. Стасєви з трьома дітьми оселилися у просторій квартирі на другому поверсі будинку, на першому ж обладнали канцелярію для Михайла. Вже від початку вони хотіли розширити будівлю, тому замовили проєкт добудови у підрядної фірми «Havlík & Říčař», яка всього за рік (1929-1930) надбудувала над старою будівлею третій поверх і звела перед нею новий житловий триповерховий дім із мансардою.

Сім’я Стасєвих і надалі проживала у задній частині будівлі, кілька приміщень видаючи в оренду.  Зокрема на Фенцика, 11 працювала редакція газети «Русскій народный голосъ», розміщувався офіс товариства «Русская касса» та стоматологічний кабінет лікаря Грюнвальда, котрий орендував і одну з квартир будинку.

Вид на задню квартиру Стасєвих

Варто зазначити, що сім’я Стасєвих була дуже дружною. Михайло завжди ніжно називав свою дружину Дорцею (згодом навіть онуки називали її не інакше, як «бабця Дорця»), вона ж дбала про те, аби усі члени її сім’ї були доглянутими й задоволеними. Зі своїми дітьми подружжя завжди було у прекрасних відносинах, підтримувало їх у всіх починаннях. Старший син Сергій, закінчивши Ужгородську гімназію, вирішив піти шляхом батька і теж стати адвокатом. У 1930-му він вступив на юридичний факультет празького Карлового університету, у 1932-му п’ять місяців вивчав англійську мову в лондонському Pitmans College, у 1938-му отримав звання доктора юридичних наук, після чого повернувся до Ужгорода.

Феодора та Михайло Стасєви з дітьми Сергієм, Ніною та Феодорою, зятем Євгеном Петрецьким та онучкою Катериною

У той час Феодора та Михайло Стасєви вже стали бабусею та дідусем, бо у старшої доньки Ніни, котра 1935-го вийшла заміж за юриста Євгена Петрецького, народилася донечка Катерина. Молода сім’я Петрецьких проживала у великому будинку на площі Фенцика, Феодора допомагала виховувати онучку. У 1939-му, коли Ужгород за рішенням Віденського арбітражу, став частиною Угорщини, нова влада закрила канцелярію Михайла Стасєва, тож він опинився без роботи. Вимушена відпустка розтягнулася на всі роки Другої світової війни, що дуже непокоїло Михайла, котрий не звик сидіти без роботи. Звісно, родина не мала матеріальних труднощів, бо була доволі заможною, мала прибутки від вкладів та оренди.

Стасєви з друзями у скверику перед своїм будинком

У 1943 році Стасєви видали заміж свою другу доньку Феодору (Дюдю), котра стала дружиною етнічного угорця Іштвана Мезеї. Забігаючи наперед, скажемо, що ця пара у 1947-му вирішила покинути Ужгород й переїхала у рідне місто Іштвана Дебрецен, де Феодора (Дюдя) продовжила сімейну традицію, ставши педагогом і багато років викладаючи російську мову в Медичному університеті. У цій сім’ї також була донька Феодора (вже четверта в родині), яку називали Дусею.

Під кінець Другої світової війни, у 1944-му, несподівано від серцевого нападу помер Михайло Стасєв, що стало великим горем для усіх членів великої родини. Дружина Феодора пережила свого чоловіка на 37 років, тож дочекалася у 1947-му одруження свого сина Сергія, котрий на той час був головою Ужгородського міськвиконкому (тобто мером міста), з молодою лікаркою-педіатром Наталією Кумштою. Доживала свій вік Феодора Юліанівна разом зі своєю старшою донькою Ніною, котра теж продовжила сімейну традицію – працювала вчителем російської мови та літератури, а пізніше завучем ЗОШ №1 ім. Т.Шевченка. Померла колишня викладачка латини у 1981 році, знайшовши спокій на самому вершечку Кальварії поруч із мамою та чоловіком. Це місце колись обрав сам Михайло Стасєв, сказавши дружині, аби поховали його там, звідки буде видно весь Ужгород.

Старенька Феодора Стасєва біля могили чоловіки і мами на Кальварії

Минуло багато років – минула й мода на ім’я «Феодора» в усіх гілках цієї великої родини. Але портрет молодої Феодори Юліанівни, написаний колись її подругою, так і прикрашає помешкання її дому, а онуки та правнуки досі з неймовірною теплотою згадують свою «бабцю Дорцю», бережуть пам’ять про свій родовід та передають її наступним поколінням родини. І хоч нині більшість ужгородців вже не пов’язує будівлю на площі Фенцика з прізвищем адвоката та викладачки гімназії, в історії міста він залишиться саме ним – будинком Стасєвих.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід» 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 5 = 3