«Втрачений Ужгород» вже не раз писав про кравців – людей, які найкраще в місті розбиралися в моді, мали майстерні руки, були для своїх клієнтів і стилістами, і друзями, і психологами. Одним із таких був і герой нинішньої історії – дамський кравець Мігай Дудаш, про життя котрого нам розповіли його доньки.
Мігай Дудаш приїхав до австро-угорського Уґнвара ще дитиною. Його батько Янош був грамотним теслярем, якого до міста запросили на самому початку ХХ століття для ремонту даху Унґварського замку. Роботи були масштабними, могли розтягнутися на кілька років, тож Янош перевіз із маленького угорського селища Буй (Buj) і свою велику сім’ю – дружину Вероніку та шістьох дітей. Оселилися Дудаші просто у підніжжя замку, на вулиці Варойо (Підградській), де нащадки родини потім проживали ще багато років.
Доля дітей теслі Яноша Дудаша була різною, відомо, що старший його син Міклош загинув на роботах в Америці, другий син Дьордь теж став теслярем, а молодший син Мігай вагався між фахом учителя та кравця, врешті обравши останній. Мігай народився у 1893 році в Буї, був із двійні, але його сестричка Рожіка невдовзі після народження померла. Мігай приїхав із батьками до Унґвара маленьким хлопчиком, тут закінчив школу і вступив до чоловічої учительської семінарії, але не довчився, зрозумівши, що учителювати все життя він не бажає. Тоді з товаришем попросився учнем до місцевого кравця, у якого працював кілька років, вивчаючи кравецьку справу з азів.
Тут варто зазначити, що сім’я Дудашів була типовою для середнього класу: не бідною, і не багатою, проте культурною і дуже роботящою. Та коли Янош Дудаш помер, матеріальне становище ускладнилося. Головою родини стала Вероніка – владна і строга жінка, котра працювала у місті «бабою» – акушеркою. Якимось дивом вона домовилася з багатою радванською родиною Варга про те, що її 17-річний син Мігай одружиться на їхній доньці. Ця ідея настільки захопила Вероніку, що вона серед ночі могла розбудити сина, аби змалювати йому картини щасливого майбутнього, яке чекатиме його, коли він стане господарем багатого обійстя, яке у Радванці називали «Білим конем».
Так у 17 років учень кравця Мігай Дудаш одружився, ставши незабаром батьком донечки Морішки. Чужа сім’я, як темний ліс, тож до нащадків так і не дійшли справжні причини того, чому Мігай не втілив мрії своєї мами у життя, а через рік просто пішов від своєї багатої дружини й домігся розлучення. То була ганьба на весь Унґвар, тому Дудаші прийняли рішення, що Мігай деякий час поживе в Будапешті у своєї сестри Марти, яка там вийшла заміж за ювеліра. Кілька років Мігай справді жив у Будапешті, продовжуючи навчання в одного з тамтешніх кравців. Повернувся він додому перед Першою світовою війною, ще встигнувши успішно здати тут іспити у Промисловому товаристві, отримавши дозвіл на роботу та відкривши у будинку матері на вулиці Підградській першу невеличку майстерню.
На війну Мігая забрали примусом, бо він не бачив у ній смислу і відмовлявся брати до рук зброю. Служив молодий кравець разом із братом Дьордем, котрий носив за ним усюди його зброю і прикривав у бою. Та довго брати не воювали: на італійському фронті Мігаю прострелили живіт і взяли з Дьордем у полон, який брати два роки відбули у Мілані. Коли брати Дудаші повернулися додому, місто було вже чехословацьким Ужгородом. Мігай відновив роботу своєї невеличкої майстерні, потроху завойовуючи увагу клієнтів. Через деякий час він уже сам потребував допомоги, тож набрав кілька учнів.
Саме ученицею одного дня прийшла до майстерні 30-річного Мігая Дудаша молода дівчина Барбола Куруц. У кравця її поява викликала саме те почуття, якого він давно чекав. Мігай закохався з першого погляду і дуже скоро освідчився дівчині, чесно зізнавшись, що не може з нею обвінчатися, бо розлучений. Барболу цей факт не відлякав. Вона була дівчиною прогресивною і освіченою, закінчила гімназію, хоч в місті й не проживала, приходила щодня на навчання з сусідньої Йоврі (Сторожниці). Батько Барболи рано помер, тож її мама вийшла заміж вдруге за чоловіка, котрий роками працював на шахтах у Бельгії, повернувшись звідти інвалідом. За гроші, зароблені важкою працею, подружжя скуповувало землі, утримувало велике господарство. Навіть мала Барбола, ідучи до гімназії, мусила спершу попрацювати: вона щодня несла до міста молоко, сир та сметану, перед навчанням швидко розносила все це до будинків постійних покупців, і лише тоді бігла на уроки.
Мігай і Барбола одружилися у 1927 році, винайняли будинок у кінці вулиці Капушанської, туди ж перенесли майстерню, де деякий час працювали разом – аж до того часу, поки в них у 1930-му не народився улюблений первісток – син Яношко. У подальші роки вони переїжджали кілька разів, орендуючи приміщення то біля тодішньої гімназії, то на вулиці Рашина, яку всі називали Корзо. Аж поки у 1939 році не знайшли ідеальний варіант для роботи і проживання – половину будинку із просторою майстернею у дворі на вулиці Берчені, 15 (тепер – Берчені, 19). Переїхала сім’я туди вже без маленького Яношка, котрий помер від хвороби у 5-річному віці. Смерть дитини стала для подружжя Дудашів великим ударом, ще молода Барбола наділа траур, який носила аж до своєї смерті. З тих пір її бачили лише у скромному чорному одязі, і те, що її чоловік шив яскравий модний одяг лише для інших жінок, її зовсім не зачіпало. Після смерті Яношка у Дудашів народилися ще дві донечки: у 1937-му – Марта, а у 1940-му – Вероніка. Вони й розповіли історію своїх батьків для «Втраченого Ужгорода», згадавши багато цікавих деталей із роботи кравецької майстерні.
Так, коли до будинку на вулиці Берчені приходила якась клієнтка, Мігай запрошував її до вітальні своєї квартири, де стояли манекен, велике дзеркало і зручне м’яке крісло, в яке садили гостю. Майстер і клієнтка розмовляли, розглядали журнали, підбирали тканину, потім разом із помічниками Мігай знімав мірки. Іноді жінки просили, аби кравець знімав мірки сам, мовляв, довіряють цю справу лише йому, та насправді їм просто подобалася довірлива атмосфера спілкування з майстром, якому вони навіть довіряли свої таємниці. Як нині згадують доньки, міг їхній батько і пофліртувати з клієнтками в межах дозволеного, цілував їм галантно руки. Однак при них же називав свою дружину не інакше, як «ороньом» – «золото моє», ясно показуючи, що є вірним чоловіком.
У Мігая з дружиною були направду прекрасні стосунки, незважаючи на його складний характер. Він, до прикладу, терпіти не міг, коли у помешканні було якесь прибирання чи Барбола затівала прання – одразу йшов з дому геть, аби не бачити безладу. Про те, аби допомагати дружині у побуті, не могло бути й мови – його робота була у майстерні. Вдома ж він хотів бачити ідеальний порядок, стіл, накритий чотири рази на день чистою білосніжною скатертиною, смачні страви на ньому, і чемних дітей, котрі не роблять шкоди. З останнім якраз не завжди все виходило добре, бо доньки, часто граючись у майстерні батька, час від часу щось таки псували. Так, одного разу клієнтка принесла Мігаю шматок красивої тканини із червоними маками. Та сукні з неї не вийшло, бо маленька Марта, поки татко вийшов, швиденько повирізала собі ті маки. Мігай був у розпачі, а клієнтка, побачивши, як майстер переживає, лише поцілувала дівчинку у голову і сказала: «Нічого страшного, це ж дитина!».
Та найчастіше в Мігая клієнтки замовляли верхній одяг, бо пальта він справді міг пошити не лише красиві і модні, а ще й зручні та довговічні. Цікаво, що собі костюми та пальта він не шив, казав, що не розуміється на пошитті чоловічих костюмів і не любить цього робити. Однак вдягатися модно кравець любив, щодня ходив у білій сорочці та елегантному костюмі, не змінивши цієї звички аж до самої смерті. Мігай не боявся роботи, попри те, що мав багатьох помічників і учнів, завжди залишав частину роботи для себе. Команда була для нього другою сім’єю, нерідко вони обідали всі разом, відзначали спільно свята. Молодшого брата своєї помічниці Ілонки Цетто, Берталона, Мігай навіть забрав до свого дому і виховував, як прийомного сина. Крім Ілонки Цетто, котра приїхала до міста з якогось словацького села, у підмайстрах працювали Йожеф Фукс з вулиці Швабської, Бейла та Ірина Горняки з Червениці, ужгородка Ілонка Магада та інші.
Коли до міста підходив фронт Другої світової війни, Мігай не піддався загальній паніці й не хотів тікати, бо думав, що війна швидко мине Унґвар, після чого все буде, як раніше. Та сталося не так: Ужгород став радянським, а угорців почали вивозити на примусові роботи. Борбала казала чоловікові, аби він реєструватися не йшов, бо і його заберуть на роботи, яких він зі своїм застрілим пораненням у живіт, не витримає. Спершу Мігай переховувався з кількома своїми учнями на горищі. Там було кілька виходів, тож коли під дах піднімалися радянські військовослужбовці, Мігай із хлопцями тікали через інший лаз. Згодом одна з клієнток, котра мала чоловіка із високим становищем, зробила так, аби прізвище кравця зникло зі списків тих, кого мали відправити на «маленькі роботи». Мігай трохи заспокоївся, хоча навколо відбувалися такі зміни, які не давали йому прийти до тями.
Тоді сім’я вирішила, поки не пізно, виїхати до Будапешта, звідки за ними приїхала сестра Мігая Марта. Сталося так, що Марта зі старшою донькою Мігая, теж Мартою, поїхали першими, всі інші члени сім’ї мали виїхати трохи пізніше. Але не встигли – кордон закрили. Довгих сім років Мігай та Борбала не бачили своєї доньки Марти, не могли ані виїхати до неї, ані повернути дитину додому. Допомогла цього разу також клієнтка, чоловік якої був на той час на високій посаді. Саме вона організувала через Червоний Хрест цілу рятувальну операцію. Одного дня за Мартою у Будапешті приїхала вантажівка, на якій дівчинку відправили спершу у Відень, а вже звідти – до Ужгорода. Подорож тривала два тижні, протягом яких батьки Марти щодня приїздили у Чоп і чергували там цілий день, зустрічаючи потяги, на яких могли привезти їхню доньку. Одного дня Борбала на пероні таки побачила свою Марту – вже зовсім дорослу 14-літню дівчину, яка хоробро сварилася з радянськими військовослужбовцями, показуючи їм язика. Звикнути до життя в Радянському Союзі Марті було непросто, тож дівчина потім не раз дорікала батькам за те, що змусили її повернутися назад.
Жити за новим правилами Дудашам справді було важко. Їм хоч і дозволили залишитися проживати у будинку на Берчені, та змусили віддати державі майстерню і платити збір за право працювати на себе протягом двох годин на день. Цікаво, що будинок на Берчені, який до війни належав Марії Деяк – власниці будинку навпроти – у неї забрали, але орендарі, у тому числі і Мігай Дудаш, до кінця життя старенької носили їй квартплату. У тих умовах кравець мусив переобладнати одну з кімнат будинку на майстерню, де виконував замовлення, яких так само було дуже багато. Звісно, він працював більше, ніж дозволені дві години на день, хоча часто за виконанням умов роботи наглядав спеціальний ревізор. Згодом це набридло Мігаю, і він влаштувався на роботу до ательє ім. Стаханова на нинішній Корзо, перейшовши потім до ательє на Руській, де кравець працював аж до виходу на пенсію.
Своїм життям у повоєнному Ужгороді Мігай Дудаш був дуже незадоволений. На старості літ він вбив собі у голову, що може знайти скарб, тож ночами часто виходив із дому і блукав нічними вулицями, шукаючи покинуті кимось багатства. Скарбу він, звісно, не знайшов, але своєю поведінкою привернув увагу міліції. Міліціонери ночами слідкували за дивним чоловіком протягом кількох років, підозрюючи його у шпигунстві. Якось один із них не втримався, підійшов до Мігая і спитав, чого той бродить ночами по місту. Коли кравець відповів правоохоронцю, що не може заснути і просто гуляє, його нарешті залишили в спокої. Нічні прогулянки довго були улюбленим способом відпочинку Мігая Дудаша, який продовжував на пенсії працювати вдома. Навіть коли він, старенький, вже ледь тримав у руках важкі ножиці, до нього приходили клієнти, котрі довіряли його досвіду. Помер улюблений кравець кількох поколінь ужгородок у 1975 році, знайшовши спокій на Кальварії.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
