Минулого тижня у «Втраченому Ужгороді» ми почали розповідати про історію неповної реальної школи для хлопців, згадавши, що перше її приміщення знаходилося на вулиці Мукачівській. Нині ж, у другій частині розповіді, йтиметься про те, як і хто звів для цього навчального закладу красиву будівлю, яка й досі височіє на Жупанатському пагорбі.
Отже, уявіть себе у 1901 році на місці нинішньої «четвертої» школи. Старий монастир паулінів (хтозна скільки йому було років), який перетворили на міську ратушу, стояв пусткою, чекаючи демонтажу. Саме такою цю ділянку у лютому 1901 року побачив викладач Будапештського технічного університету, знаний архітектор Шому Пец (PeczSamu). На той час Пец був одним із найкращих архітекторів Угорщини, він брав участь у реконструкції церкви св. Матяша в Будапешті, звів там відомий центральний ринок, проєктував церкви та приватні будинки в інших містах. А у 1901 році якраз завершував нагляд за будівельними роботами свого першого проєкту в нашому краї – споруди державної гімназії у Береґсасі (тепер – місто Берегово). Нині іноді кажуть, що берегівська гімназія (зараз це берегівський ліцей «Платан») та ужгородська ЗОШ №4 – будівлі-близнюки. Звісно, це не так, хоча ці споруди у Пеца справді вийшли доволі схожими.
Майже закінчивши об’єкт у Береґсасі, архітектор Шому Пец отримав замовлення на ще один проєктнавчального закладу. Він приїхав до Унґвара, оглянув ділянку, на якій мала постати нова реальна школа, детально усе обміряв і поїхав до Будапешта працювати. А вже через півтора тижні детальний проєкт був готовий. Він передбачав, що будівля школи буде двоповерховою (у ті часи партер поверхом не вважався), матиме 6 просторих навчальних класів, приміщення для дослідів, клас для малювання, учительську кімнату, квартиру директора, дві квартири для слуг, просторий вестибюль із кімнатою для слуги-швейцара, окрему спортивну залу з роздягальнями, яку сполучав із основною будівлею критий коридор.
Тож надовго роботи не відкладали: вже незабаромпровели демонтаж будівлі монастиря, після чого будапештська фірма «Holtzspach Nándor és Társa» під наглядом архітектора Шому Пеца почала зведення нової школи. Збудувати її мали до 1 вересня 1902-го, а повністю здати з обладнанням та меблями – до 1 травня 1903-го. Все майже так і вийшло: шкільне приладдя перевезли у липні 1903 року, тож до 1 вересня все було готове до відкриття навчального року в такій довгожданій новісінькій будівлі. Давайте уявимо собі коротку екскурсію нею. 8У партері розміщувалися квартира директора, квартира слуги, кабінет директора та один навчальний клас. З північного боку також була прибудована спортивна зала з 3-х приміщень (зала, роздягальня з умивальниками, кімната для вчителя). На першому поверсі (нинішньому другому) знаходилися учительська кімната, учительська приймальня, учительська бібліотека та 5 великих навчальних класів. На другому (нинішньому третьому) поверсі обладнали лабораторію з допоміжним приміщенням, велику залу для дослідів та експериментів, залу для уроків малювання. У південній частині будівлі була зроблена спеціальна тераса для астрономічних спостережень (пізніше її забудували). У підвалі були приміщення для зберігання дров та сіна, кухня, пральня. Стіни у навчальних класах школи пофарбували у неяскраві жовто-сірі кольори. Їдальні у школі не було, діти самі брали їжу до школи (заборона була лише на жирну їжу та фрукти) або могли придбати булочки чи кіфлики у шкільного слуги.
Годинник для фасаду будівлі за 1400 крон виготовив місцевий майстер Йожеф Фрід (зараз на фасаді школи годинника нема, невідомо, коли його демонтували). Варто також згадати, що школа була обладнана водогоном, вода подавалася до кранів та туалетів з допомогою насосу з криниці у дворі. Така розкіш, як водогін, у 1903 році була в місті доступна одиницям – вже лише цей один факт вказує на те, наскільки будівля була сучасна і зручна. А ще, як бачимо, вона була дуже велика – реальній 4-класній школі так багато приміщень не було потрібно, тож усі сподівалися на подальший розвиток навчального закладу, на те, що незабаром Міністерство народної освіти оголосить про намір зробити школу восьмикласною. Навіть дирекція у щорічному звіті наголосила, що в майбутньому школа може легко зробити додаткові приміщення, надбудувавши їх над міцною одноповерховою спортивною залою.
Так урешті на сьомий рік існування реальна початкова школа отримала власну будівлю, якою дирекція, учні та їхні батьки дуже пишалися. Навчальний заклад був дуже популярним серед тих хлопців, хто бажав у майбутньому працювати у торгівлі, промисловості, лісовій справі, бо програма мала нахил на вивчення природничих наук та модерних мов. Як правило, до І класу записували дітей 10-12 років. Таким чином у ІІ класі навчалися в більшості 12-14-річні (але траплялися навіть і 18-річні), у ІІІ класі теж був різнобій від 13-ти до 18-ти років, а в ІV класі зазвичай навчалися хлопці 15-18 років. У ті і попередні роки більшість учнів у класах були євреями. І, судячи з показників успішності у щорічних звітах, вони навчалися найкраще.
Аби стимулювати дітей до навчання, найуспішніших учнів в цій школі щороку винагороджували грошовими стипендіями. Така традиція існувала і в інших навчальних закладах, які мали меценатів з числа заможних городян. В ті часи багаті люди з якоїсь нагоди жертвували певну суму на підтримку найкращих чи найбідніших учнів (нагода ця могла бути різною: як ювілей, так і смерть члена родини). Імена цих благодійників, суми, які вони пожертвували, та імена тих, хто отримав допомогу, щороку друкувалися у звітах директора. Одним із найбільших меценатів реальної школи багато років був карлсбадський лікар Беньямін Лондон, котрого за багаторічну підтримку освітніх та благодійних закладів міста у 1913 році нагородили званням Почесного громадянина. Меценати, до речі, дарували не лише гроші, а й навчальне приладдя та книжки для бібліотеки.
Наступним важливим роком в історії школи став 1911-ий – саме тоді її зробили повною реальною з вісьмома класами. Той рік також став останнім робочим для багаторічного директора Дюли Дорчака– чоловіка, котрий відкрив школу у 1897-му, боровся за її нову будівлю, вважався прекрасним організатором та педагогом. Через проблеми зі здоров’ям він попросився на пенсію. Замість нього Міністерство народної освіти призначило на посаду Ґейзу Делі, котрого перевели з гімназії Нодьбані(румунського Бая-Маре), де він працював учителем. Новий директор зіштовхнувся з тим, що будівлі, якою так пишалися до цього, не вистачало для функціонування повноцінної 8-класної школи. Здавалося б, як таке може бути: нині у будівлі ЗОШ № 4 вміщаються 11 класів, а тоді приміщень не вистачало для 8-ми? Мабуть, вся справа була в тому, що партер будівлі був фактично весь зайнятий квартирами директора та слуги. Саме ці приміщення й забирали під класи, коли школа почаларозростатися (хоча директор Ґейза Делі й не вважав це правильним, у щорічних звітах зауважував, що директор повинен проживати у приміщенні школи, аби весь час наглядати за будівлею та учнями). Але проблеми це не вирішило і в 1913 році дирекція орендувала сусідній будинок (на жаль, не вдалося встановити, який саме), де хотіла обладнати два навчальних класи, приміщення для уроків релігії та квартиру для шкільного слуги.
На жаль, це були не всі проблеми школи. Нині прийнято вважати, що раніше будували на совість, на віки. Однак і приклад цієї школи доводить, що все було не так. Всього через 10 років після здачі будівлі в експлуатацію вона вже потребувала серйозного ремонту. З південного боку будівлі стіна замокала на метр заввишки, з північного боку (з вулиці Дайбозької) не було тротуару, тож вода, що стікала Дайбозькою вниз, постійно підмочувала будівлю, підвали там були завжди мокрі та плісняві. Печі для опалення просто розвалювалися, насос постійно ламався (особливо взимку), тож школа часто була без води, а слуги ледве справлялися з прибиранням туалетів. На додачу до всього школа все ніяк не могла встановити по всьому периметру дворуогорожу (паркан перед будівлею був зведений у 1909 році), тож ночами туди міг залізти будь-хто.
Новий директор Ґейза Делі бачив вихід у додатковому фінансуванні на встановлення нового насосу, пропонував забудувати відкриту терасу для астрономічних спостережень, добудувати крило з додатковими приміщеннями над спортивною залою, а в кінці двору звести окрему невеличку будівлю з квартирою для шкільного слуги. Якби це втілилося, писав він у щорічному звіті, можна було би повернути й квартиру директора. Але цим планам завадила Перша світова війна.
1914-ий – рік початку Першої світової війни – став для школи важким випробуванням. Вже влітку її приміщення перетворили на військову казарму, оскільки до міста привезли велику кількість військовослужбовців, яких не було де розмістити. 3 вересня стало відомо, що командування місцевого гарнізону забирає школу під потреби військового шпиталю (хоча на той час в місті були два шпиталі:на території військового містечка і резервний – за залізничним вокзалом). Школа змогла почати новий начальний рік, відкривши лише два класи – VІІ та VІІІ (тут і стала в нагоді орендована будівля десьбіля школи). Однак вже 20 вересня навчання припинилося взагалі через спалах у місті холери. Його вдалося поступово відновити під кінець року, коли будівлю школи звільнили від шпиталю. Та вже11 лютого військо знову без пояснень зайняло обидві шкільні будівлі.
Аби освітній процес тривав, дітей перевели до будівлі гімназії (нині – споруда хімфаку УжНУ), де їм виділили 8 навчальних приміщень та залу для малювання. Навчалася реальна школа у другу зміну, з 14.00 до 19.00, тому довелося скасувати деякі предмети і більше уваги приділити основним. У березні 1915 року учнів старших класів почализабирати до війська, вони навіть не встигли закінчити навчання, мусили нашвидкуруч здати випускні іспити. Все це призвело до того, що влітку 1915 року, коли школа мала урочисто вперше роздавати свідоцтва про завершення повної реальної школи свої випускникам-восьмикласникам, її учні були на фронті й свідоцтва таким чином у скромній обстановці отримали лише 10 випускників.
Після завершення Карпатської операції навесні 1915 року, лінія фронту відсунулася далі, кількість військовослужбовців та поранених у місті зменшилася, школі повернули її приміщення. Дирекція писала, що солдати його дуже занедбали, що поглибило колишні проблеми. За літо будівлю вдалося більше-менш привести до ладу, тож новий навчальний рік почався спокійно і звично. Того рокув щорічному звіті школа опублікувала імена та короткі відомості про всіх своїх вчителів, учнів, а також колишніх учнів, котрі в той час воювали на фронті.
Здавалося б, найважче для реальної школи вже було позаду й можна було продовжити роботу, однак Міністерство народної освіти раптом прийняло інше рішення – скасувати на наступний рік набір до І класу й розформувати старші класи, які були неповними через те, що більшість учнів забрали у військо. Все йшло до поступової ліквідації реальної школи, замість якої в місті відкрили державну публічну школу для хлопчиків (так звану «горожанку»). У 1917 році у школі працювали лише ІІ, ІІІ та ІV класи. Наступного року, попереджала дирекція, діятимуть лише ІІІ та ІV класи, після чого реальну школу переведуть до Мішкольца (місто на території нинішньої Угорщини). Аби будівля не пустувала, до неї вже в 1917-му перевели І, ІІ, ІІІ клас публічної школи з канцелярією директора. Таким чином у 1917-му в будівлі працювали одразу дві школи. На той час керівника реальної школи Ґейзу Делі вже перевели до Кечкемийта, його обов’язки протягом навчального року виконував вчитель Мікша Гоффманн.
Коли Міністерство народної освіти остаточно повідомило рішення про перенесення реальноїшколи з Унґвара до Мішкольца, для всіх це було справжнім шоком. Влада комітату та міста ще деякий час намагалася змінити рішення, збиралася, обговорювала, надсилала до Міністерства листи з пропозиціями. Однак усе залишилося без змін – реальна школа мала перевезти все майно (якщо бути точними, 3365 навчальних предметів) до Мішкольца, туди ж перевели декотрих її вчителів. У Мішкольціреальна школа працювала до 1934 року, потім її перетворили на гімназію.
А що було далі з нашою школою, як вона працювала у «чехословацькі» та «угорські» роки – розкажемо вам наступного разу.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
