Втрачений Ужгород Регіональні Новини

Втрачений Ужгород: історія будівлі міського театру (Фото)

Ужгородці дуже часто проходять повз цю будівлю на Театральній площі, бувають у ній, навіть не задумуючись, якою багатою є її історія. Причому зараз ми говоримо саме про історію будівлі, а не театрів, які там працювали, бо навколо неї у першій половині ХХ століття постійно виникали скандали. І пов’язані вони були зовсім не з міфічним підземним переходом до готелю «Корона», яким чоловіки нібито тікали з театру від своїх дружин (про це підземелля, до слова, ніде жодним словом не згадується, а в маленькому Ужгороді тих часів приховати таку таємницю було малоймовірно), а з тим, що будівля театру була неякісно зведеною, холодною і небезпечною.

На самому початку ХХ століття будівлі театру в тодішньому австро-угорському Унґварі не було. Петро Сова у своїй книзі «Прошлое Ужгорода» (1937) писав, що в кінці ХІХ століття дерев’яний літній театр побудували у дворі готелю «Паннонія» на Sörház utca (нині ця локація знаходиться на подвір’ї пошти на площі Поштовій). «Театръ этотъ, однако, въ 1903 году сгорѣлъ до тла», – йдеться у книзі, і це підтверджується газетними публікаціями за вересень 1903-го. Так, газета «Friss Ujság» писала, що о 4-ій годині ранку раптово зайнялася винокурня Зіпсера, яка працювала біля літнього театру. За кілька хвилин дерев’яний театр та гардеробна вже палали, високе полум’я розбудило всіх, хто проживав неподалік, сотні людей прибігли рятувати місто від пожежі. Винокурня була застрахована, тож збитки їй відшкодували, а от керівник театру Альберт Кьовешші та його партнери опинилися у великій халепі.

Нова площа ще без будівлі театру на поштовій листівці 1905 року

Про подальші події Петро Сова писав так: «…послѣ уже сама городская управа занялась постройкой новаго театра. Ей удалось выхлопотать отъ министерства внутреннихъ дѣлъ для этой цѣли пособіе въ 45.000 кор., что составляло больше половины предполагаемой смѣты. Благодаря этому уже въ 1907 году начата была постройка на Новой площади у шоссейнаго моста (нынѣ площ. Фенцика). Новый театръ, однако, получился весьма неудачный и не послужилъ къ чести своихъ строителей».

Власне, про те, що будівля вийшла невдалою, Сова написав, знаючи, як урядник, про всі багаторічні проблеми, пов’язані з нею. А у 1907-му, коли споруду лише звели, газети її хвалили. Так, «Pesti Hírlap» у вересні 1907-го писала, що унґварський театр на Новій площі готовий до відкриття. Будівництво разом із внутрішнім оздобленням коштувало 90 000 крон, із них 60 тисяч покрила державна допомога та завдаток від оренди магазинів. Зала театру вміщувала 700 глядачів, була дуже красивою, стіни пофарбували у біло-сірі кольори, дерев’яні деталі були зеленими, а стіни оббиті пурпуровим плюшем. Сцену обладнали механізмом, який міг піднімати та опускати її частину. Крісла складалися, були пофарбовані у коричневий та червоний кольори. Звела будівлю підрядна фірма Ліпота Гамоша та Йожефа Суханека (Hámos Lipót, Szuhanek József).

В іншій статті з нагоди відкриття театру та ж газета додала, що проєкт будівлі розробили столичні (тобто, будапештські) архітектори Лайош Фегер та Ігнац Ріттер (Fehér és Ritter), свято відкриття було багатолюдним і почалося з вірша Мартона Відора, складеного спеціально для цієї нагоди, а після урочистостей у театрі свято продовжилося банкетом. 

Будівля міського театру належала містові й надавалася в користування різним театральним товариствам. Їх у місті в різні роки було кілька: угорський, «руський», український, єврейський. Крім того, до побудови кінотеатру «Уранія» у будинку «Просвіти» та міського кінотеатру саме в залі театру проводили кінопокази. У 1928 році газета «Novoje vremja» писала, що будівля театру зовсім не підходить для показу фільмів, вона вогненебезпечна та тісна. Прибутки від кінопоказів щороку сильно зменшувалися, у 1927-му їх було на 70 000 Кч менше, ніж у 1926-му. Зала могла вмістити лише 450 відвідувачів, тому газета радила міській управі якнайшвидше приступити до спорудження модерного міського кінотеатру. Про плачевний стан споруди свідчила така фраза: «Сподіваємося, що міська управа не буде сидіти зі складеними руками в ложі, бо легко може статися, що кінематограф повалиться на них».

Театри теж не були в захваті від будівлі, в якій доводилося працювати. Крім того, вони вважали зависокою орендну плату за користування приміщенням, наприклад, у 1927-му ця плата становила за вечір 150 Кч, тоді як у сусідньому Мукачеві театр просив стандартно 1% від прибутку за показ вистави. 

Ми звикли нині чути, що колись будівлі зводили на віки, не те, що зараз. То чому ж наш театр, простоявши усього лише 20 років, почав розвалюватися? На жаль, у жодній із публікацій цю загадку не пояснювали. Хоча висловлювали припущення, що так сталося через те, що приміщення взимку майже не опалювали. Говорити про те, що будівлю потрібно знести повністю, почали ще на початку 1930-х. А 1934-му члени міської управи вже не офіційному рівні обговорювали це питання. Деякі депутати висловлювалися за якнайшвидший демонтаж будівлі, яка вже не відповідала сучасним потребам, і переконували, що на тому місці потрібно розширити сусідній сквер. Але більшість вагалася, оскільки на той час у бюджеті не було коштів на швидке спорудження нової будівлі, а місто, мовляв, не може тривалий час обходитися без театру. Шкода було міській управі і 20 000 Кч, витрачених за кілька років до цього на капітальний ремонт сцени.

На сцені театру – вистава Земського драматичного курсу «Маріша» за драмою братів Мрштік (фото – з газети «Русскій народный голосъ» за лютий 1936 року)

Суперечки навколо знесення театру тривали ще три роки. Протягом цього часу скандали хвилями накочувалися на місто: то Земський банк просив собі місце, яке звільниться, під зведення своєї будівлі, то єврейська громада відстоювала парк, аби з площі добре проглядалася синагога, то угорський театр протестував, вбачаючи у рішенні знести споруду таємну змову проти себе. Врешті на черговому засіданні міської управи її члени вирішили, що будівлю театру не знесуть, поки не побудують нової. Навіть місце для неї обрали – десь біля Ремісничої школи на набережній Палацького (нині – Православна набережна).

У 1936 році пожежна служба і поліція офіційно закрили будівлю театру через те, що вона не відповідала протипожежним нормам. Докладно про порушення розповів у листопаді 1936-го газеті «Русскій народный голосъ» урядовий радник Їржі Міллаутц, котрий зауважив, що найбільш небезпечними зонами споруди є сцена та горище. Конструкція сцени, мовляв, є дерев’яною і її неможливо відділити від глядацької зали, а якщо спалахне горище, то його не зможуть загасити, бо доступ до нього важкий, до того ж конструкція стелі висить на дерев’яній конструкції даху, тобто, в разі пожежі, стеля і дах дуже швидко обваляться. Не відповідали протипожежним нормам і виходи, гардероби, вбиральні, були зауваження і до металевих стовпів, які підпирали галерею залу. Однак урядовий радник уже тоді, у 1936-му, був налаштований скептично щодо знесення цієї будівлі. Він вважав, що потрібно вкласти гроші у ремонт старої споруди, тим часом почавши підготовку до зведення нової. А ще розповів про своє бачення розширення внутрішнього простору театру, мовляв, використавши торгові приміщення, які нині здаються в оренду, можна облаштувати просторі гардероби, а тодішній гардероб з обох боків зали перетворити на її продовження.

У квітні 1937 року технічний відділ міської управи представив проєкт ремонту будівлі театру, який мав обійтися містові у 230 000 Кч. За цим проєктом у будівлі мали розширити вестибюль та глядацьку залу, облаштувати нові сходи, гардероби, зробити запасний вихід і обладнати сцену залізною завісою, яка під час пожежі могла би швидко закрити сцену від глядацької зали. Під час детального розгляду проєкту кошторис виріс, сягнувши 300 000 Кч., але місто все ще тягнуло з ремонтом, бо не мало такої суми і чекало допомоги від Земського уряду. Цікаво, що вже тоді розраховували, що після ремонту будівля театру зможе виконувати свої функції всього кілька років – поки не буде готовий новий театр на набережній Палацького.

У листопаді 1937 року конкурс на ремонт старої будівлі театру виграла будівельна фірма Золтана Арато. Підрядник мав дотримати кількох умов: набрати на роботу над цим проєктом виключно мешканців Ужгорода та не перевищити планки в 300 000 Кч. Почати ремонт Арато мав одразу, а закінчити мусив у квітні 1938-го. Та, як це завжди буває, ремонт затягнувся, частково через те, що орендарі магазинчиків на першому поверсі відмовилися звільняти приміщення до кінця терміну оренди. Надворі був уже кінець травня, коли газета «Русскій народный голосъ» опублікувала репортаж із театру. Журналіст описував, що будівля ще стоїть у риштуваннях, входи закриті дошками, але всередині роботи вже підходять до завершення: розширений вестибюль, у колишній буфет перенесена гардеробна, в бокових прибудовах облаштовані вбиральні. Залишилося, мовляв, розставити крісла, все помити і почистити, що і мають встигнути зробити до 27 травня.

Споруда театру після перебудови

Оновлена будівля театру, яка до того два роки простояла пусткою, справді прийняла гостей 27 травня 1938 року, однак святкували не її відкриття, а день народження президента Чехословаччини Едварда Бенеша. Мер Ужгорода Ернест Дудаш, стоячи на новенькій сцені, все ж сказав кілька слів про відремонтовану споруду, мовляв, коли перед міською управою постало непросте рішення: витратити 8 мільйонів на зведення театру чи школи, управа обрала школу (тоді справді місто планувало побудувати нову школу на місці старих купалень біля гімназії, однак через політичні зміни до будівництва справа так і не дійшла). Що ж до власне театральних вистав, то першою на оновленій сцені 28 травня 1938-го виступила трупа Земського театру, яка показала хореографічний спектакль «Страконицький дудар» за твором чеського драматурга Й. К. Тила.

 Якщо ви думаєте, що на цьому історія з ремонтом театру завершилася, ви помиляєтеся. Пам’ятаєте торговців, котрі не хотіли виїжджати до завершення терміну дії договору оренди магазинів? Один із них – Берман – був особливо упертим і відмовлявся віддавати вигідне приміщення, мотивуючи це тим, що має дозвіл на торгівлю в магазині до 1940 року. Як його не вмовляли, вмовити не могли, тож навіть на відкритті відремонтованого театру замість другої гардеробної працював магазин Бермана. Нарешті торговця зумів вмовити особисто мер Ернест Дудаш, котрий пообіцяв йому натомість 10 000 Кч відступних, а також інше приміщенні в оренду за 600 Кч на рік. Берман на таку вигідну пропозицію погодився й повідомив, що звільнить приміщення до 1 серпня 1938-го. Мерія дуже поспішала, бо різні служби вже її попередили: якщо до початку сезону друга гардеробна не буде відкрита, проводити у театрі заходи в осінньо-зимовий період заборонять. Тож за місяць колишній магазин Бермана таки перетворили на гардеробну, і вже у вересні 1938-го театр був готовий до початку активного сезону.      

Гадаємо, ужгородцям не варто й говорити, що нової будівлі театру через політичні зміни та Другу світову війну на набережній Палацького (в угорські часи ця набережна носила ім’я письменника Мора Йокаї) так і не звели. Вона з’явилася через кілька десятиліть, у 1980-х,  на іншій набережній. А от стара будівля, життя якої у кінці 1930-х планували, як ми пам’ятаємо, продовжити всього на кілька років, стоїть досі, змінивши лише цільову аудиторію з дорослого глядача на малого. З тих пір споруда на площі Театральній перенесла ще не один серйозний ремонт, але про її знесення розмов більше не було.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»                 

One Response

  1. Я так багато разів був в Ужгороді і дійсно проходив поруч і не звертав ніякої уваги! Теперь у наступну мою міні-подорож хоч зупинюсь та роздивлюсь!

Залишити відповідь до vn.com.ua Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

76 + = 83