Втрачений Ужгород

Втрачений Ужгород: як місто відвідував кронпринц Рудольф

Маленький провінційний Унґвар у кінці ХІХ століття не міг похвалитися великою увагою коронованих осіб. Але був у цісарській родині один молодий чоловік, котрий бував у наших краях кілька разів і непогано знав наше місто. Візити єдиного сина цісаря Франца Йосифа і Єлизавети Баварської, престолонаслідника Рудольфа у ті роки викликали неабиякий ажіотаж і породжували безліч пліток. Містом, зокрема, гуляла легенда про те, що Рудольф приїздив сюди інкогніто до дівчини. А ще збереглася історія, як стали пророчими слова, сказані у рядах городян під час останнього візиту до нас престолонаслідника.

Але спочатку наведемо коротке повідомлення про приїзд кронпринца від міської газети «Ung», надруковане 6 травня 1888 року: «Престолонаслідник Рудольф, як керівник піхотних підрозділів армії, 3-го числа цього місяця о 7.30 вечора неочікувано прибув до нашого міста. Але вже вранці кожен у місті знав, що Його величність прибуває. Крім офіційного прийому, не було жодних святкувань, і лише головний ішпан Йожеф Тьорок з мером Бейлою Легоцьким вийшли до вокзалу. Його величність прибув звичайним потягом і провів ніч у своєму вагоні. Вечерю замовив собі з «Корони». Наступного ранку, о 6.30, він фіакром поїхав на військовий тренувальний майданчик, де почала збиратися і міська публіка. Вже була 12-та година дня, коли Його величність повернувся на фіакрі до «Корони», де було замовлено обід для 80 офіцерів. Але перед обідом він знову сів до фіакру і відвідав кафедральний собор, дізнавшись, що у греко-католиків нині – Велика (Страсна) п’ятниця. Там він провів коротку молитву, а вийшовши, знову поїхав до казарм. Оглянув кімнати військовослужбовців, кухню та великий склад. Закінчивши огляд, повернувся до «Корони» і пообідав разом із офіцерами. По обіді, о 4-ій годині, поїхав до потяга і покинув місто. У Чопі він замовив собі полуденок і через годину очікування рушив далі, в напрямку Кошши (Кошице). Проста військова поведінка і ставлення майбутнього короля, котрий так вільно подорожує країною інкогніто, усіх здивувала і була сприйнята з вдячністю та любов’ю».

Кронпринц Рудольф на полюванні в околицях Мукачева, 1879 рік. Фото – зі сторінки «Transcarpathian Heritage» у соцмережі «Facebook»

На жаль, фотографій із цього візиту нам знайти не вдалося. А інші подробиці про відвідини міста кронпринцем почали з’являтися вже через багато років після його смерті. Газета «Keleti Újság» у 1934 році, наприклад, надрукувала історію про романтичне кохання престолонаслідника та дівчини, яка гостювала в Унґварі. Газеті вдалося розкопати подробиці завдяки лісовому раднику на пенсії Якобу Захору. Він познайомив журналіста із колишньою довіреною особою Рудольфа, котрий розповів, що за 10 років до смерті кронпринца вони їхали на полювання до мисливських угідь графа Сечені. «Візит престолонаслідника не був офіційним, та все ж зустрічати його вийшли військовослужбовці, вздовж дороги вишикувалися школярі. Нас зустрічали з великим почестями, і хоч ми мали одразу їхати далі, до володінь Сечені у долину Тур’я, престолонасліднику настільки сподобалося маленьке містечко, що він відклав виїзд на один день.

Після усіх церемоній з помешкання головного ішпана, де нас поселили, пізно після обіду вийшов молодий чоловік у цивільному вбранні. Це був принц Рудольф, який не любив увагу і залюбки гуляв інкогніто у незнайомих містах. На нас не було нічого помітного – тому що я був із ним – тож ми могли вільно гуляти містом. Ми йшли дорогою до замку, коли Рудольф схопив мене за руку: «Поглянь туди». І показав на дівчину, що йшла неподалік.

Я – старий чоловік, багато чого пережив, але ніколи не забуду цю дівчину. Ніби найкрасивіший ангел зійшов з неба, щоб зачарувати людей своєю красою. Вона ширяла у рожевій криноліновій сукні, її гарне чорне волосся спадало на плечі, і, помітивши наше здивування, вона сором’язливо подивилася на нас, її прекрасні очі випромінювали небесне спасіння.

Принц теж, закам’янівши, дивився їй услід, потім витягнув з кишені шовкову хусточку і поспішив за дівчиною. «Це не моє», – сказала вона, коли престолонаслідник Рудольф спитав, чи не вона загубила хустку. Вона не втекла, й оскільки виховувалася у Відні, далі розмова продовжилася німецькою мовою. Рудольф представився віденським лейтенантом, а дівчина розповіла, що її батько є суддею з Кошши, а вона проводить літо в Унґварі у своєї тітки Ш. Протягом двох годин вони гуляли разом в околицях замку, а ввечері, відмовившись від святкової ввечері, Рудольф знову поспішив на зустріч із прекрасною Дорікою.

Два місяці Доріка гостювала в Унґварі, і за це час ми шість разів інкогніто бували у цьому красивому містечку. Вони дуже кохали одне одного, а закінчився роман тим, що вона дізналася правду про «лейтенанта Келлера» і коли розповіла про цю таємницю вдома, батьки терміново відправили її до родичів у Брашшо (румунський Брашов), де їй довелося жити відлюдницьким життям.

Бідний Рудольф дуже кохав маленьку Дорі, але відмовився від неї, не хотів робити її нещасною. Через два роки Доріка вийшла заміж за помічного суддю і досі живе, як щаслива бабуся. Проживає на околиці Унґвара і кожного року 5 липня, у день нашого знайомства, надсилає мені вітальну листівку.

Престолонаслідник Рудольф уже давно покоїться у віденському склепі капуцинів, але романтична історія, яка розігралася у древніх стінах Унґвара, жива і досі», – розповідала газета «Keleti Újság». Наскільки правдивою є ця історія – невідомо, але скидається вона радше на красиву міську легенду, засновану на численних плітках про любовні походеньки кронпринца Рудольфа. Навіть його смерть була пов’язана з таємничою історією кохання, бо, як відомо, він та його коханка, баронеса Марія Вечера, у 1889 році покінчили життя самогубством у замку Маєрлінґ. Рудольфу на той час було всього 30 років, його смерть стала великим ударом для цісарської родини.

Цікаво, що остання подорож до нашого міста Рудольфа теж завершилася історією, пов’язаною зі смертю, багато хто шепотів, що це погана прикмета. На початку статті ми вже згадували про цей візит 4 травня 1888 року. А у 1934 році газета «Keleti Újság» надрукувала спогади про цю подію, зокрема розповіла, що у день візиту єврейська громада міста була у великих роздумах, бо треба було поховати жінку з вулиці Ворго (нині – Київська набарежна), а як це зробити, аби не заважати пересуванню кронцпринца містом – не знали. Порадившись, керівники міста і єврейської громади дійшли спільного висновку, що поховальна процесія не повинна зустрітися з кортежем принца, бо це могло зіпсувати настрій престолонаслідника, а будь-яке місто тоді (та й зараз) дуже дбало, аби висока особа їхала додому з приємними враженнями від візиту.

Оскільки єврейська громада боялася, що після від’їзду Рудольфа буде мало часу для проведення поховальної церемонії, було вирішено швидко прослизнути через центр міста перед від’їздом кронцпринца. «Однак людина планує, а Бог керує, – йшлося у статті. – Престолонаслідник Рудольф на цілих пів години раніше сів у фіакр і сталося так, що похоронна процесія зустрілася з фіакром Рудольфа просто посередині мосту через Унґ. Не знайшлося настільки рішучої людини, яка би наважилася зупинити похоронну процесію,  тож усі люди навколо з відчаєм побачили, що сталася біда. Престолонаслідник, звісно, навіть не підозрював, яке хвилювання переживали тоді і керівники єврейської громади, і керівники міста. На військовий манер він зупинив фіакр, вийшов із нього і віддав честь померлій. Затим знову сів до фіакру й, ніби нічого й не сталося, поїхав далі. Представники місцевої влади зітхнули з полегшенням, а люди між собою зашепотіли: «Більше ми його не побачимо». Звісно, це мало би означати, що навряд чи колись в Унґварі повториться випадок, коли кронцпринц віддаватиме честь померлій єврейській жінці. Але непередбачуваний поворот долі спричинив те, що це зауваження – в іншому сенсі – вже через пів року справдилося. Трапилася маєрлінґська таємниця і Рудольф помер. «Його» (тобто Рудольфа) Унґвар справді більше ніколи не побачив».

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

91 − = 90