Цього тижня музейні установи Ужгорода знову доєдналися до відзначення Міжнародного дня музеїв. «Втрачений Ужгород» теж підтримує тему, підготувавши для своїх читачів історію про те, як ще у 1937 році влада краю зробила спробу виміняти у греко-католицької церкви ужгородський замок, аби облаштувати у його стінах музей. Чому тоді ця ідея так і не була втілена в життя – читайте далі.
Але спершу загляньмо у давнє минуле, а точніше у 2 травня 1776 року, коли імператриця Марія Терезія передала ужгородський замок греко-католицькій єпархії для того, аби там могли відкрити навчальний заклад для майбутніх священників – духовну семінарію. Відтоді замок змінив не лише своє призначення (з оборонного – на освітнє), а й вигляд. Графська розкіш поступилася місцем скромності, замість галасливих лицарів у замку і навколо тихо ступали священники у темних реверендах. Ужгородський замок став місцем, куди рідко заходив хтось чужий. Чимало ужгородців уявлення не мали, що знаходиться за високими кам’яними мурами і як виглядають зали семінарії (особливо це стосувалося жінок, котрий було суворо заборонено заходити на територію закладу).
У 1911 році дописувач газети «Ung», популярний репортер Олойош Пош привідкрив для містян цю завісу таємничості, описавши семінарію та розказавши про те, як там живуть і навчаються майбутні священники. Пош писав, що замок має такі товсті стіни, що всередину майже не пробивається денне світло. Згадував, що фортеця дуже потребує ремонту, описував невеличкий дзвін на ґонтовому даху з боку внутрішнього двору. На першому поверсі тоді розміщувалися навчальні класи з простими дерев’яними кафедрами для викладача і партами з лавицями – для семінаристів. Там же знаходилася квартира віцеректора, кухня, їдальня, господарські приміщення. На другому поверсі репортера вразила красою каплиця, яку облаштували в одному зі залів Міклоша Берчені у 1858 році. Туди семінаристи приходили молитися щоранку, о 6.00, та ввечері. За каплицею знаходилася урочиста зала для обідів, далі – помешкання, де проживав ректор семінарії. Усе це крило, за словами Олойоша Поша, було колись особистими покоями графа Берчені.
Повторив репортер і легенду про те, що під ужгородським замком був колись підземний хід, яким можна було дістатися аж до Невицького замку. Мовляв, навіть завалений початок того тунелю зберігся. Олойош Пош описував, як залізними гвинтовими сходами спустився у вологе підземелля, аби на власні очі побачити той замурований прохід. Цікаву деталь розповів репортер про замкове подвір’я-парк. Воно було якимось чином розділене на сектори, присвячені різним комітатам і відповідно прикрашене скульптурами. Свій сектор мали навітьрумунські семінаристи (їх тоді було 12-ро), і хорватські (таких було двоє).
Ужгородська духовна семінарія була шанованим освітнім закладом із власними традиціями і багатою історією. Її закінчило чимало відомих релігійних діячів, до викладацького складу теж входило багато знакових для нашого краю постатей. За майже 200 років існування семінарія і замок там міцно зрослися, що ніхто й не уявляв собі, як їх розділити. Однак у 1930-х роках у колах інтелігенції почали все частіше звучати думки про те, що давній фортеці більше пасував би музей, натомість для духовної семінарії час побудувати окреме світле і більш придатне для навчання приміщення. Варто зазначити, що питання музею взагалі було дуже болючим для Ужгорода, оскільки тут тривалий час не було жодного музейного закладу (невеличку збірку старожитностей мала лише місцева гімназія). У жовтні 1934 року в будівлі колишнього жупанатунарешті вдалося відкрити перший державний МузейПідкарпатської Русі, однак слід розуміти, що це не був постійно діючий науковий заклад зі штатом працівників – він більше був схожий на виставку, що відкривалася у певні години для відвідувачів (наприклад, шкільних груп). Той музей весь час хотіли кудись перенести: то шукали для нього приміщення в одній із нових адміністративних будівель Малого Ґалаґова, то задумали розмістити його у замку.
У Державному архіві Закарпатської області зберігається справа, датована 1937 роком, про передачу замку для потреб музею та архіву. З її документів видно, що міська влада ще у 1936-му робила перші кроки, аби дізнатися, як поставиться керівництво Ужгородської духовної семінарії до такої ідеї. Зокрема зберігся лист, адресований міському нотарському уряду від ректора семінарії Олександра Хіри, у якому священник погоджувався з тим, що замок є історичною пам’яткою (також і через те, що у його стінах проводили перші переговори про включення Підкарпатської Русі до складу Чехословацької Республіки), і просив, аби держава подбала про його реставрацію.
Тоді влада краю активно шукала нове місце для розміщення Земського музею, адже колишній жупанат планували відреставрувати і зробити резиденцією губернатора. Розглядалося кілька варіантів: хтось пропонував будівлю старої керамічної школи, єпископ Стойка готовий був виділити приміщення у своїй резиденції з окремим входом з вулиці Лучкая. Та все ж замок усі вважали найбільш підходящим місцем і достатньо великим, аби вмістити музей, міський архів, акваруім та «альпініум» (можливо, альпінарій або колекцію гербарію).
Керівництво Мукачівської греко-католицької єпархії позитивно поставилося до ідеї продати замок за умови, що ціна буде достатньою, аби придбати або побудувати споруду, в якій було би комфортнонавчатися 100 богословам. Відповідне рішення було прийняте й капітулою єпархії. Називалася навіть приблизна дата переїзду – до 1 вересня 1937 року, аби семінаристи могли розпочати новий навчальний рік вже у новій будівлі. Та справа затягнулася. Влада краю хотіла перед купівлею провести перевірку стану замку, аби знати, скільки грошей знадобиться на його реставрацію. А перевірка виявила, що одна з веж замку от-от може впасти на вулицю Підградську, інші вежі та й у цілому будівля з мурами перебувають у дуже поганому стані (востаннє їх капітально ремонтували, мовляв, ще у 1695 році), загрожують безпеці семінаристів і мешканців вулиці Підградської), негайно потребують реставрації.
За результатами перевірки нотарський уряд у лютому 1938 року виніс припис: почати ремонт у найближчі 2 місяці, а якщо цього не станеться, всіх жителів замку змусять покинути його в цілях безпеки, а сам замок закриють. Семінарія, звісно, не мала грошей для того, аби розпочати масштабні ремонтні роботи, тож звернулася до земського уряду по допомогу. На жаль, ані в подальших документах архівної справи, ані в газетах того часу не знайшлося згадки про те, що гроші для ремонту замку таки виділили (станом на травень 1938-го семінарія працювала без змін). Припускаємо, що цього просто не встигли зробити через політичні події у краї (восени 1938 року Ужгород за результатами Віденського арбітражу був переданий Угорському королівству). Духовна семінарія продовжувала працювати там і у наступні роки. Можливо, для цього провели часткове укріплення вежі або просто перенесли з неї кухню, пекарню до інших приміщень, продовжуючи загалом експлуатувати будівлю на свій страх і ризик.
Власне, на цьому розмови про музей у замку на певний час припинилися. У 1941 році місто знову шукало для установи підходяще приміщення, експонати частково перенесли на другий поверх міського кінотеатру, хотіли посунути бібліотеку у пасажі, аби дати для музею додатковий простір. У кінці Другої світової війни експонати чомусь опинилися у старій будівлі Керамічної школи, звідки їх рятували від пожежі. А у 1945 році краєзнавчий музей офіційно відкрився знову-таки у колишній будівлі жупанату. І нарешті у 1947 році установа переїхала до стін замку, де працює й донині. До слова, тоді замок і був капітально відремонтований і укріплений. Хоча слід розуміти, що разом із тим ремонтом із замку безслідно зникла й велика частина його історії, пов’язана з духовною семінарією – красива каплиця, багата бібліотека і майже все те, чим жила семінарія протягом двох століть.
Облаштування містка до входу в замок, 1970-ті, фото – з фондів Закарпатського краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
