Після Першої світової війни в Європі виникла велика житлова криза. Спершу це може здатися дивним: стільки людей загинуло, а житла не вистачає? Але десь житло було поруйноване тією ж війною, а десь (як, до прикладу, в Ужгороді) кількість міського населення різко зросла через міграцію. Крім великого числа чиновників, котрі приїхали до міста розбудовувати його, як столицю чехословацької Підкарпатської Русі, сюди в пошуках роботи з’їжджалися також містяни й селяни з усіх усюд. Квартир почало катастрофічно не вистачати, орендна плата зросла – і багато бідняків (переважно поденних різноробочих) із родинами опинялися без даху над головою. Вони шукали найдешевші притулки у підвалах і халупках, мусили жебракувати, коли не могли знайти роботу. Тому на початку 1920-х років вулиці Ужгорода були переповнені безхатьками, жебраками, хворими й бідними босоногими дітьми.
Для Ужгорода це було великою проблемою, подолати яку не вдавалося багато років. Спершу одним із виходів вважали зведення невеличких 1-2-3-кімнатних будиночків, які можна було би здавати в оренду з правом подальшого викупу. Відповідну вигідну пропозицію подавала міській управі празька фірма «Freiwald-Böhm», а Червоний Хрест навіть обіцяв фінансову підтримку у вигляді 100 тисяч Кч. Однак ці плани потребували часу – передовсім через те, що місто не могло виділити чи купити для розташування нового району підходящої земельної ділянки (тут варто пам’ятати, що землі навколо історичного ядра містові переважно не належали). Тож, аби пришвидшити вирішення питання, в міській управі задумали облаштувати тимчасову колонію зі списаних вагонів.
У ті роки житло у вагонах було доволі поширеною практикою, особливо там, де населені пункти постраждали від війни. Навіть у Будапешті на Південному вокзалі (Нюґоті) було таке поселення для біженців. Однак в Ужгороді ідею сприйняли неоднозначно, чимало місцевих ЗМІ критикували за неї владу, особливо діставалося від угорськомовної преси тодішньому урядовому комісару міста (призначеному, а не обраному меру) Янові Грбеку, котрий нібито і був її ініціатором. В подальшому багато років місцева преса називала вагонну колонію «селищем Грбека», хоча, повторимося, практика облаштування житла у вагонах застосовувалася в ті часи по всій Європі.
Жебрак (жебрачка?) на вулицях Ужгорода, початок 1920-тих. Фото – Рудольфа Гулки (Národní knihovna České republiky – Slovanská knihovna)
У 1925 році міська управа звернулася до Міністерства залізничного транспорту з проханням виділити Ужгороду 30 старих вагонів. Міністерство відповіло, що може дати лише 20 і запросило уповноважену особу, яка може прийняти вагони, до Кошице. Тим часом у місцевій пресі оголосили про те, що місто приймає заявки на поселення у вагони. Щоб зрозуміти, наскільки ця пропозиція була актуальною, досить сказати, що за кілька днів таких заявок було подано вже понад 80. Як писали газети, люди діяли за старою приказкою: «Коли нема коня, підійде й віслюк». Однак тоді вони ще не знали про всі нюанси проживання в залізничному вагоні.
Місце для нової колонії знайшли у відкритому полі зі з’їздом з вулиці Доманинської – тоді цю локацію називали просто «біля казарм» (нині це забудований трикутник між вулицями Другетів, Панькевича, Айвазовського). Неподалік проходила залізнична лінія, якою користувалася фабрика гнутих меблів («Мундус») – можливо, нею вагони у жовтні 1925 року привезли до тієї частини міста, звідки їх вже перевантажили у поле. Встановлювали вагони не на землю, а на низький фундамент з каменю (але були в газетах також згадки про цегляні стовпчики). Замість непрохідного болота обладнали таку-сяку дорогу. Тим часом всередині колишніх вагонів 3-го класу і поштових вагонів робітники облаштовували печі, припасовували дерев’яні ліжка. Великим родинам виділяли один вагон, але частіше вагон ділили на дві й навіть три невеличкі родини. Таким чином тимчасове житло перед зимовими холодами, у листопаді 1925-го, отримали 34 малозабезпечені сім’ї.
Варто зазначити, що заявки на поселення у вагонах загалом були отримані від 127 сімей, тож влада шукала додаткові вагони, бажаючи облаштувати в колонії 50 таких тимчасових помешкань. Однак випробування першою зимою проходили мешканці 20-ти вагонів, котрі, за твердженнями місцевої газети «Határszéli Ujság» були в основному такі бідні, що не могли собі дозволити купити дрова, тож у залізних помешканнях із великою кількістю вікон дуже мерзли і часто хворіли. Цікаво, що проживання у вагонах не було для мешканців безкоштовним – щомісяця вони мали сплачувати 70 Кч орендної плати, що було менше за повноцінне житло, та все ж доволі дорого, як для бідняцьких родин.
Вагонне містечко на світлині з часопису «Képes Hét», 1935
Газета «Uj Közlöny» у 1927 році опублікувала про життя у вагонах репортаж, з якого видно, що вже за два роки поселення перетворилося на жахливе середовище, мало придатне для проживання. Люди там мерзли взимку і пеклися влітку, навколо панувала антисанітарія. «Заходжу до тамбуру одного з вагонів. У ньому панує невимовний бруд і безлад. Видно 2-3-тижневі залишки їжі, які не може перетравити навіть звиклий до всього поганого шлунок бідняків. У кутку, закритий пошарпаним одягом, лежить чоловік, котрий виглядає більше мертвим, ніж живим. Кашляє постійно, іноді на роті з піною виступає смужка крові. Ледь чутним голосом каже, що він маляр, але вже два роки прикутий до ліжка. Його дружина заробляє пранням, пішла з дому ще о 4-тій годині ранку, взявши з собою крихітну дитину. Не можна залишати її тут, щоб і вона не захворіла (туберкульозом). В іншому вагоні тремтить стара жінка, не має дров, аби зварити кілька картоплин. В третьому вагоні четверо дітей ласують картоплею. Найстарша з них, семирічна Маґда, заміняє маму, котра пішла розносити випраний одяг. Приміщення зовсім не обігрівається, холодний листопадовий вітер гуляє вагоном. Усі діти, крім Маґди, босі. Серйозна дівчинка розповідає, що їхній батько, котрий був теслею, помер півтора роки тому. Мати відтоді працює сама, але грошей не вистачає на їжу, одяг та взуття для всіх. У сім’ї є ще хлопчик, шестирічний Пішта, він зараз у школі. Але після обіду він зазвичай виходить у місто, щоб просити грошей, – аби вдома, коли мама прийде, вже був хліб», – йшлося у статті.
Не дивно, що люди, котрі проживали у вагонній колонії, частіше за все, не мали змоги оплачувати орендну плату, за три роки заборгувавши містові понад 12 тисяч Кч. Виселити сім’ї, які й так ледве виживали, у міської влади не піднімалася рука – таким чином плани, за якими місто мало за кілька років «відбити» вкладені в облаштування колонії 50 тисяч Кч, з тріском провалилися.
У другій половині 1920-х неподалік нової скотобійні (м’ясокомбінату) на вулиці Капушанській почали таки зводити невеличкі будинки для малозабезпечених родин. Їх могли собі дозволити ремісники, дрібні торговці, але найбідніші – ні, тому житлову проблему, засилля на вулицях нужденних жебраків цим не побороли. Ситуація у вагонній колонії погіршувалася з кожним роком. Наприклад, ось так у 1930-му її описувала місцева газета «Ruszinszkói Magyar Hírlap»: «З вулиці Доманинської веде вузька вуличка до «селища Грбека». Це поселення. Не таке, як Свобода біля Батьова, бо там живуть у цегляних добротних будинках чехи. А тут живуть у вагонах корінні жителі. У вагонах третього класу і поштових вагонах. Вологих, нездорових купе. В одному вагоні, наприклад, живуть восьмеро. Два ліжка стоять у «кімнаті» і ще одне – в тамбурі. «Взимку вода просочувалася з даху, – кажуть місцеві жителі, – але діти позакладали дошки в щілини. А тепер наближається весна, у кімнаті буде нестерпно жарко від «шпора» (печі)». Близько 30 родин живе у «селищі Грбека». Це – сумні й скорботні залишки урядового режиму. «У поштових вагонах краще жити, – кажуть місцеві. – Там більше місця». 5 років уже стоїть це поселення, з того часу багато хто помер і народився там. Мешканці вже й не скаржаться, бо нема кому. Міській владі лише важливо, аби мешканці вчасно платили за проживання. У «селищі Грбека» процвітає проституція».
Вагонне містечко на карті 1928 року і його територія на сучасній карті
Станом на 1936 рік жителі вагонного містечка загалом боргували містові понад 25 тисяч Кч орендної плати. Розуміючи, що отримати їх не вдасться ніколи, місто скасувало оплату, але повідомило, що доглядати за територією відтепер не буде. І якщо вагон звільниться і пустуватиме, його одразу же знищать.
Як же вдалося виселити людей із вагонів, до кінця так і не зрозуміло. З повідомлень у пресі знаємо, що почали це робити у 1940 році, мовляв, у районі скотобійні на вулиці Капушанській місто спільно з Національним фондом захисту народу та сім’ї (ONCSA) побудує для найбідніших робітників і ремісників з великими родинами соціальне житло – маленькі робітничі будиночки. Однак перші 39 будиночків у тому районі (його так і називали – Онча) були здані лише у 1942 році, пізніше там додатково побудували 18, і в 1944-му мали звести ще 18 будинків. Де до 1942 року проживали сім’ї з вагончиків, чи отримали вони врешті більш комфортне житло – достеменно дізнатися не вдалося. Як, на жаль, невідомо й те, коли знесли «селище Грбека» і куди поділи ті стари вагони, які могли би нині стати чудовими музейними експонатами. Експонатами, які би показували, що Ужгород не був ідеальним, як на старих листівках, а мав багато серйозних соціальних проблем.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Перше фото – часопис «Képes Hét», 1935
